Чаювання з графом(9)
— Паула, ти чула? Я сьогодні зустрічаюсь із Вінсентом!
— Так, чула. Вітаю.
— І все це — завдяки Паулі, яка його підбадьорила.
Вайолет усміхалася — від неї просто випромінювалося щастя. Побачивши це обличчя, Паула відчула гордість. Хоч шлях і був складним, та результат того вартував.
— Я така щаслива. Якби знала, що все так вийде, вдяглася б ще красивіше.
— Та ти й зараз гарна.
— Дякую.
Зніяковіло усміхаючись, Вайолет почала крутити пальцями пасмо свого розкішного волосся. Воно ніжно сповзало з її пальців, хвилями.
— Я так нервуюсь. Ми ж давно не бачилися.
Вона міцно притисла руку до грудей, збуджено передчуваючи зустріч. Зрештою, вона покликала служницю зі свого маєтку, щоб переодягнутися. У новій сукні Вайолет буквально сяяла. Немов ореол світився навколо неї. Гувернантка прикрила очі рукою, а в призначений час провела Вайолет до вітальні прибудови.
Там уже сидів Вінсент — одягнений і причепурений ще з самого ранку. Його поза була спокійна: ноги схрещені, спина відкинута на спинку дивана. Знебарвлені смарагдові очі майже не впадали в око, якщо не придивлятись.
— Вінсенте!
Вайолет рвонула просто до нього. Мчала, як стріла. Зупинити її вже було неможливо — вона неслася, мов хижак на полюванні. На щастя, Ітан встиг майстерно зупинити її. Потім він посадив Вайолет на диван навпроти Вінсента, хоча вона ще кілька разів намагалась підбігти до нього.
Навіть коли вона вже сіла, Ітан мусив постійно злегка її притримувати. Паула тим часом розставляла чай та солодощі, періодично зиркаючи на Вайолет.
— Давно не бачились.
— Так! Дуже-дуже давно! Я так сумувала!
Її голос затремтів, але вона стрималась. Погляд Вайолет не зводився з Вінсента. Той, як і репетирував, спокійно взяв чашку, підніс її до вуст, ковтнув. Потім поклав чашку на коліна й підвів голову, зустрівши її погляд. Незважаючи на коротку практику, його рухи були плавними та природними.
Паула стояла за спиною Вайолет, а Ітан сидів збоку, між нею та Вінсентом. Вони з Паулою мовчки наглядали: вона — за Вінсентом, він — за Вайолет, даючи один одному сигнали, якщо щось піде не так.
— Що сталося? Як твоє здоров’я? Тобі вже краще? Чому ти такий худий? Чому не відповідав на мої листи? Що трапилось? Справді, що трапилось? Ти знаєш, як я хвилювалась?!
— Повільніше, став питання по черзі. Навіщо так навалюватись одразу?
Ітан цокнув язиком на цей шквал запитань. Вайолет зиркнула на нього, знизала плечима — і одразу повернула погляд до Вінсента.
— Добре. Я відповім на все, тільки питай по одному.
— Що сталося?
— Багато чого. Думаю, ти вже дещо знаєш.
— Тобі досі зле?
— Ні. Мені значно краще. Ще трохи відновлююсь, але все вже не так погано.
— Але це ж усе одно — погано…
Вайолет почала плакати й прикрила очі хустинкою. Ітан, спостерігаючи збоку, буркнув, що це вже справжнє театральне видовище. У ту ж мить підбор каблука Вайолет врізався йому в ногу.
Ітан скривився, схопившись за гомілку, а Вінсент повернув голову на звук. Але оскільки він не бачив, то не зрозумів, що сталося, тож не відреагував.
І тоді Вінсент спокійно повторив те, що вивчив напам’ять:
— Не хвилюйся. Причина, чому я не зустрівся з тобою раніше — я був трохи розгублений. Навколо було ще небезпечно. Я боявся, що скажу щось зайве. Боявся, що, доки сам не в безпеці, ти теж можеш постраждати. Я хотів зустрітися з тобою лише тоді, коли буду впевнений, що зможу захистити тебе.
— Все добре. Я все розумію!
Вайолет вигукнула це, нахиляючися до нього вперед.
— Ти такий… цілий і неушкоджений. Я так рада, що бачу тебе. Дякую, що показався мені таким здоровим. Я… Я думала, що ти мене зненавидів.
— Це неможливо.
— Так. Я знаю. Знаю! Просто… я справді за тобою скучила.
Це були ті самі слова, які Паула ледь вимовила раніше, з розгубленим ваганням. А Вайолет сказала їх легко, впевнено — ніби наперед вирішила, що саме так і скаже.
А у відповідь Вінсент, як і репетирував, мав усміхнутись із легким лукавством і подякувати.
— Гаразд. Наступного разу я обов’язково відповім на твій лист.
«Що?..»
— Справді?
— Так.
Вінсент кивнув. Вайолет радісно засяяла.
Паула здивовано поглянула на Вінсента. Те, що він відповів їй тоді, було іншим. Хоча це був той самий сценарій, ті самі репліки… але відповідь була не така.
Чому?
Він наче посміхався — та не так грайливо, як тоді.
Несвідомо Паула знову подивилась на нього. Він підніс чашку до вуст, зробив ковток і підняв голову. Його погляд був спрямований чітко вперед, як і було заплановано — туди, де сиділа Вайолет.
Але здавалося, що він дивиться саме на неї.
На неї, що стояла трохи позаду.
Це відчуття було дивним. Тому Паула мимоволі відвела погляд.
Після цього розмова тривала — легка, жвава.
Вайолет говорила з ентузіазмом, Вінсент відповідав стримано.
Коли ситуація починала ставати надто напруженою — Ітан вміло втручався й повертати бесіду в потрібне русло.
Схоже, Вайолет ще не встигла помітити нічого дивного. Вона була занадто захоплена зустріччю.
Паула спостерігала за ними — й у самій манері, як вони говорили, відчувалась довга спільна історія.
— Вінсенте. А квіти — гарні, правда ж?
— Квіти?
Вінсент здивовано перепитав.
Паула завмерла.
— Ой, я ж надсилала тобі букет. Просила, щоб його поставили біля ліжка. Ти ж бачив, так?
— …Так.
— Вони були свіжі! І кольори такі красиві! Який з них був найгарніший? Наступного разу зроблю букет тільки з них.
— …
Вінсент поставив чашку на коліна й заворушив пальцями. Зовні виглядало, ніби він задумався.
Насправді — розгубився.
Паула також не знала, що робити. Вона не встигла й слова сказати про той букет — усе сталося занадто швидко.
Вона заметушилась, махнула рукою, намагаючись якось усе залагодити, та її погляд перехопив Ітан.
Він усміхнувся.
— Ти чого така сором’язлива в такі моменти?
Ітан легко торкнувся плеча Вінсента. То був жартівливий знак.
Вінсент повернув голову на рух. Ітан нахилився й відповів за нього:
— Ти ж казав, що фіолетові квіти були найкрасивіші, так?
— Ой, справді? Вони були найкращі?
На її запитання Вінсент кивнув — із невеликою затримкою.
Сказав, що йому сподобалось.
Вайолет захоплено додала, що наступного разу зробить букет тільки з них.
У її голосі не було жодного сумніву.
Вінсент усміхнувся до Ітана й ледь помітно кивнув.
Кризу подолано.
Паула тихо зітхнула з полегшенням.
Та настав момент, коли Вінсент мав вийти.
Чим довше тривала розмова — тим вищим був ризик.
Вайолет поки що не помічала нічого дивного, але з часом… якщо вона надовго затримає на ньому погляд — вона може щось відчути.
Як і було домовлено, Вінсент заговорив першим.
— Вайолет. Я сьогодні трохи втомився. Можна я вже піду відпочити?
— А… ну, добре.
У голосі — щире розчарування.
Паула не бачила її обличчя, але могла уявити вираз.
— Можна я ще прийду?
— Звісно. Ти завжди бажана гостя.
Після цих слів Вінсент одразу підвівся.
Паула метнулась до дверей, щоб допомогти йому.
За ним встав Ітан, а потім і Вайолет.
Тепер залишалось тільки вийти.
Фінал вистави вже близько.
У той момент, коли Паула та Ітан обмінювались поглядами, щоб залагодити останні деталі…
— Вінсенте!
Вайолет раптово кинулась йому в обійми.
Це було несподівано.
Вінсент застиг, прийнявши її в холодному ступорі.
Ітан здивовано підвів брови.
Паула також застигла на місці.
А тим часом Вайолет, нічого не помічаючи, підвела голову.
— Вінсенте… Я так за тобою скучила. Дуже-дуже скучила.
— Вайо…лет. Заспокойся.
— Справді, дуже скучила…
Очі її блищали — от-от мали покотитись сльози.
Паула лише подумки молилась, щоб Вінсент не зустрівся з нею поглядом.
Але…
— А? Очі Вінсента…
Щойно вона це сказала — Вінсент інстинктивно відштовхнув її.
Його реакція була схожа на мимовільну оборону.
Вайолет відкотилася назад, налетіла на стіл і впала.
Ітан одразу ж кинувся до неї й допоміг підвестись.
Вайолет розгублено глянула на нього.
Вінсент, почувши гуркіт, також розгубився. І, як це зазвичай буває в момент паніки — допустив помилку.
Його рука торкнулась повітря — він намагався зорієнтуватись.
На мить він різко прибрав її — та, мабуть, вона вже все побачила.
— Вінсенте?..
— Вибач… Вибач.
Розгублений, Вінсент повернувся, збираючись піти.
Та на цьому лихо не закінчилося.
Поспішаючи до виходу, він перечепився й вдарився коліном об підлокітник дивана.
Упав на підлогу — обличчям униз.
Гуп!
Після цього залунали важкі, болючі звуки.
Паула зіскочила з місця й підбігла до нього.
Вона схопила його руку, яка ще металась у повітрі, й обережно його підтримала.
Тільки тоді метушня трохи вщухла.
— В-вінсенте…
— …
Його обличчя палахкотіло червоним.
І тоді все… вибухнуло. У найгіршій формі.
— Вінсенте! Вінсенте! Відчини двері, га?
Гуп! Гуп!
За зачиненими дверима лунали м’які, наполегливі удари.
— Вінсенте, давай поговоримо. Добре?
Гуп! Ще раз.
Гуп! Гуп!
Але двері не відчинялись.
Попри це, Вайолет не припиняла стукати.
