Чаювання з графом (8)
Вінсент насупив брови, коли Паула раптово відступила назад.
— Що трапилось?
— …
— Гей.
Але коли Паула не відповіла, Вінсент простягнув руку. Це стало для нього звичкою після втрати зору — торкатися, щоб «дивитись». Навіть зараз його рука, витягнута в повітря, несміливо блукала, шукаючи щось, до чого можна доторкнутись.
«Ось, він і справді мене не бачить...»
Лише тоді вона з полегшенням видихнула.
— Та ні, нічого. Все добре.
Вона похитала головою, намагаючись заспокоїти себе. Потім м’яко помахала рукою перед його очима. Порожній погляд навіть не моргнув.
Яка дурна думка...
В одну мить вона й справді засумнівалася, що він сліпий.
— Але чому ти так раптово замовкла?
— Я просто… просто хотіла перевірити, чи правильно повернене твоє обличчя. О, зараз добре. Отак і дивись.
Паула повернулась на диван навпроти й сіла. Рукою несвідомо торкнулася грудей, де щойно билося серце, наче в паніці. І коли вона повернула голову через легке поколювання в боці — побачила погляд Ітана. Він відверто на неї витріщався. А коли вона зустрілася з ним очима, він хитро усміхнувся:
— Трохи зачепило тебе, так? Вінсент?
— Що за дурниці ти несеш? До речі, як тобі сидиться?
— Ідеально. Але, будь ласка, більше не шарпайся отак руками, як щойно. Бо виглядає… ну, дивно.
— Добре.
Паула глянула на руки Вінсента. Це й справді була звичка незрячих — торкатися, щоб орієнтуватися. Потім Вінсент опустив руку, обмацав стіл, знайшов чашку й підняв її. Здавалося, він репетирував, намагаючись виглядати природно в цій позі.
— І зроби нормальне обличчя. І не сиди так напружено — розслабся трохи.
— Як?
— Сядь, як завжди сідаєш.
Вінсент на мить замовк, наче намагався згадати, як це — сидіти «як завжди». Ітан додав:
— Схрести ноги.
Вінсент трохи не впевнено схрестив ноги. Але Ітан сказав, що той усе ще сидить занадто напружено — і Вінсент нарешті відкинувся на спинку дивана. Лише тоді його постава стала виглядати більш невимушеною.
— А тепер, Вінсенте… Може, трохи поговоримо з мадам?
— Що?!
— Що?
Вінсент підвів голову. Паула здивовано глянула на Ітана.
— Розмова теж потребує практики, — мовив той.
Потім він легко поплескав Паулу по плечу і подивився на Вінсента:
— Ну що, Вінсенте. Уяви, що перед тобою Вайолет, і зав’яжи розмову.
— Яку ще розмову?
— Будь-яку. Про погоду поговори.
Ітан вмостився поруч із Паулою. Вінсент насупився через такий несподіваний запит. Паула також ніяково переводила погляд з одного на іншого.
— А може, почнемо з мадам? Ну ж бо, мадам!
— Що? Що саме?
— Розслабся. Уяви, що ти — Вайолет, і поговори з Вінсентом.
«Що мені взагалі казати?»
Паула гарячково перебирала думки. Поруч Ітан монотонно повторював:
— Уяви себе Вайолет.
«Та як я можу бути Вайолет?»
«Яка вона взагалі?»
Паула затихла, уявивши обличчя — біле, солодке, як цукор.
— Ну, що з тобою сталося за весь цей час? Чому ти не хотів зі мною бачитися?
— Вайолет би так не сказала.
Занадто складно. І одразу ж критика. Паула зніяковіло прочистила горло.
— Вінсенте.
— Звучить штучно.
— Ві-вінсенте...
— Не заїкайся.
— Вінсент...
— Що? Що таке?
Вінсент насупився, коли Паула почала копіювати милий, солодкий, мов мед, голос. Він подивився на неї так, ніби почув щось вкрай дивне.
— Ой, що ж сталося, га?
— Ні, ні! Тільки не так. Не треба.
Він справді злякався і різко поставив склянку на стіл. Здавалося, вона от-от розлетиться, але цього разу він лише насуплено поглянув униз. Склянка трохи хиталась, але, на щастя, залишилась цілою.
Паула повернула її на місце і знову сіла.
— Будь ласка, уяви, що я — міс Вайолет.
— Це дивно. Ти як думаєш?
— Дивно?
— Дивно.
«Ну не будь таким холодним...»
— Але подумай. Треба ж потренуватись зараз, щоб потім усе виглядало природно. Уяви, як коли читаєш книжку — от просто уяви собі сцену.
— …
Ну давай же, давай же...
Паула без найменшого сорому підганяла Вінсента. Той тяжко зітхнув і нарешті розтулив рота:
— Давно не бачились…
Сказав спокійно. Паула одразу ж відповіла:
— Вінсенте… дійсно…
— …Промов це твердіше. Звучало так, ніби тебе от-от знудить.
— Справді, чому ти не хотів зустрітись? Ти знаєш, як я хвилювалась? Що з тобою сталося за весь цей час? Га?
Паула швидко змінила інтонацію на серйознішу, глибоко вдихнула. А коли всередині пролунав шепіт: «Ти — Вайолет, ти — Вайолет…» — вона відчула, ніби сама себе гіпнотизує.
«Невже я така жахлива актриса?»
Вона вже почала себе картати за невдалу гру, але тим часом Ітан, сидячи поруч, схопився за живіт і ледь не задихався від сміху. Його очі сльозилися.
— Вибач… просто… це було неочікувано. Розумієш, було небезпечно. Я був напружений… Тому й не приходив. Я боявся, що скажу щось зайве. Боявся, що ти потрапиш у біду через мене, поки я сам не в безпеці. Я хотів зустрітись із тобою, коли буду впевнений, що нічого тобі не загрожує, і коли моє тіло буде в кращому стані…
— Тоді чому ти не відповідав на мій лист? Навіть якби боявся, що мені щось загрожує — ти міг хоча б написати…
— Я… просто не подумав про це. Вибач.
— Я так хвилювалась за тебе. А ти — ані відповіді, ані обличчя свого не показав, навіть коли я сама прийшла. Я вже подумала… що ти мене більше не любиш.
— Це неможливо.
Розмова набирала неочікуваного оберту. Паула ставила питання, які, без сумніву, поставила б Вайолет — а Вінсент відповідав одразу. Вона й сама не знала, чи це все було за сценарієм, чи справді щиро — але все звучало природно.
— Вибач, що змусив тебе хвилюватись. Це не тому, що ти мені байдужа. Не думай такого.
— Але зараз із тобою все добре?
— Так, почуваюся значно краще. Як я й казав, я ще відновлююсь, але прагну якнайшвидше одужати. Тож не турбуйся.
«Це вже достатньо?..»
Розмова пройшла напрочуд гладко. І весь цей час Вінсент не ворушився — дивився прямо, як і вчила Паула. Це й справді виглядало так, ніби їхні погляди зустрічались. Не здавалося дивним.
Паула замислилась: чи нічого не пропустила? Вона подумки переглянула всі можливі репліки Вайолет — і раптом згадала, що найважливіше ще не прозвучало.
«Вона точно скаже це.»
Паула знову прочистила горло й приготувалася вимовити найважливішу репліку.
Ну ж бо, ну...
— Я… я…
— Ти?
— Я-я-я…
Слова не йшли.
Вінсент здивовано нахилив голову. Паула кілька разів облизала пересохлі губи. Їй було соромно вимовити це. Це здавалося чимось чужим, неприродним. Вона зніяковіла, заплющила очі й, зібравши всю рішучість, промовила:
— Я скучила за тобою!
— …
Паулі ледь вдалося вимовити ці слова — і ще довго вона не могла відкрити очей. Їй було нестерпно дивитися на Вінсента. Обличчя горіло, тому вона ніби між іншим потерла щоки. Коли нарешті підняла погляд, Вінсент сидів із відсутнім виразом. Його очі кілька разів здивовано кліпнули, а тоді повільно розслабились.
— Справді?
Голос був м’який. Не зірваний, не наповнений злістю — а спокійний, з ледь вловимою усмішкою. Він трохи опустив погляд, а тоді знову підвів його. Кутики вуст легенько піднялися, утворюючи теплу посмішку.
Він… усміхався.
У його погляді було щось ніжне. Очі світилися лагідністю.
— Дякую.
У його голосі звучала щира вдячність і делікатність. Ця усмішка здавалася Паулі такою незвичною… але вона не могла відвести погляду. Це було те саме обличчя, яке вона бачила, коли вони пили чай у саду. Тільки зараз — ще ніжніше, ще м’якше.
«Це не мені адресована ця усмішка. Я не маю її бачити…»
Паула схилила голову.
Вона не змогла зустрітись із ним поглядом.
— Все справді добре. Я…
Він щось ще сказав, але вона не чула. Її серце билося так, ніби вона щойно побачила щось дуже особисте, щось, чого не мала права бачити. Він стискав кулаки й затамовував подих.
Бум… бум… бум…
Це було дивно.
Дуже дивно.
— …Мадам!
— Так!
Паула схопилася за груди й підвела голову. Ітан витріщився на неї з широко розплющеними очима.
— Чого ти така вражена? Я думаю, цього достатньо.
— А-ага… так. Справді, здається, все.
«Добре. На цьому зупинимось.»
Паула легко піднялась із дивана. У такі моменти вона щиро раділа, що носить чубчик.
Так вони хоча б не побачать, як почервоніло її обличчя.
— Розмову тримай якомога коротшою. Якщо затягнеш — одразу буде помітно, що щось не так. Закінчи її першим — скажи, що втомився. Бо Вайолет ніколи не буде першою, хто піде.
— Зрозумів.
— Добре. Значить, позу вже визначили, розмову — теж. Наступна частина теж важлива. Вставай.
Вінсент повільно піднявся, спершися на підлокітник дивана.
— А тепер — вихід.
— Як?
— Я покажу маршрут.
Ітан без труднощів пересунув меблі так, щоб Вінсенту було зручно пройти. Дивани з обох боків столу трохи відсунули назад, щоб утворити ширший прохід. Особливо правий бік — між диваном і столом з’явився більший проміжок. Потім Ітан, окинувши поглядом кімнату, махнув Паулі.
— А тепер, мадам. Ти маєш показати Вінсенту, як вийти.
— Я?
— Разом.
Ітан усміхнувся. Паула, намагаючись не потрапляти на очі, підійшла до Вінсента. Він стояв трохи осторонь. Обличчя, яке вона бачила щойно, здавалося майже ілюзією. Але воно все ще чітко жило в її пам’яті. Вона спробувала відігнати ці образи.
— Пане, я візьму вас за руку й проведу.
Але Вінсент трохи затримався перед її долонею.
Він не поспішав брати її за руку.
«Що таке? Ти ж щойно не мав нічого проти…»
Паула без причини то згинала, то розгинала пальці — і легенько торкнулась його кінчиків.
— От, якщо підете сюди…
— Що з тобою сьогодні?
— Що?
Він насупив брови, коли спитав, а тоді рішуче взяв її за руку.
— Не тримай мене абияк. Якщо я впаду — ти ж піднімати будеш.
— Я?.. Я?!
— Що?
— Н-ні, все добре, правда.
«Тримай міцно», — каже… — подумала вона, все ще намагаючись вислизнути з його руки.
Та він тільки сильніше стиснув. Паулу це збентежило — ніби він навмисно не давав їй вирватись. А сам спокійно сказав, мовляв, давай уже веди, ніби нічого не сталося.
Зрештою вона зібралась із силами, міцніше взяла його за руку — і повела.
— Ось тут… дорогу треба буде добре запам’ятати.
— Запам’ятаю.
«Чому ж у грудях так лоскотно…»
Коментар перекладача: ця фраза — «Чому ж у грудях так лоскотно…» — офіційно увійшла до списку «непередбаченої романтики, яку Паула нізащо не визнає». Це не закоханість, звісно ж, просто нерви. Просто рука. Просто… ну ви зрозуміли.
