Чаювання з графом (7)
— Що, чорт забирай, ти щойно сказала?
Голос був повний стриманої люті, яка проривалася назовні. Він замовк, бо просто не мав що відповісти. Лише глухо, порожньо засміявся.
— Тепер уже все. Кінець.
— Але ж міс Вайолет може зрозуміти…
— Зрозуміти? Що — зрозуміти? Як їй зрозуміти, що її наречений став сліпим дурнем? Як це взагалі можна прийняти? Після одруження вона буде змушена доглядати за ним до кінця життя.
— …
Це було настільки правдиво, що Паула знову замовкла. Вона не хотіла цього, але саме вона запалила іскру, що все розпалила.
У кімнаті запала важка тиша. Вінсент витер обличчя рукою, Ітан на мить заглибився у роздуми. Паула лише мовчки дивилась на них обох.
— Вийди.
— Вінсент, заспокойся.
— І ти теж вийди.
Ітан зітхнув.
— Навіщо так гарячкувати? Хіба не краще подумати, що робити? Який сенс одразу виганяти нас?
— …
— Що тут складного? Просто треба зустрітися.
Вінсент подивився на нього, наче той сказав повну нісенітницю. Паула теж здивовано зиркнула. Але Ітан спокійно витримав їхні погляди й почав пояснювати:
— Ну а що? Це ж не складно. Просто зроби вигляд, ніби все як раніше.
— Я тоді не бачив так, як бачу тепер.
— Але ж тоді ти й так бачив лише розмиті обриси. Ти сам казав, що все виглядало як світляна куля. Але говорити ви могли. Ти розумів, чого хочеш, що плануєш. Інша людина не знала, що ти її не бачиш. У тебе це завжди добре виходило — робити вигляд, ніби все гаразд.
— І що?
— А те, що треба просто зіграти, як колись.
Ітан плеснув у долоні. Його усмішка була така ж яскрава, як завжди.
— Ти зараз жартуєш?
— Якщо чесно, іншого виходу нема.
Ітан знизав плечима. Вінсент звузив очі, але цього разу не став сперечатися — лише зітхнув. Паула, яка й гадки не мала, що саме мав на увазі Ітан, говорячи про «як раніше», лише розгублено переводила погляд з одного на іншого.
— Ти щойно зробив це навмисно?
— Так.
Відповідь прозвучала одразу — на її тихе, майже пошепки поставлене запитання. Ітан навіть не намагався заперечувати, що навмисне звинуватив її у помилці. Ні краплі сорому. Він що, навмисне так все спрямував? Паула хотіла зрозуміти, що у нього на думці, але швидко здалася — Ітан був чи не найзагадковішою людиною, яку вона коли-небудь зустрічала. А він просто засміявся.
— Мене також ненавидять. Здається, у нас з вами непогане партнерство, мадам.
«Ні. Ти просто людина, якій подобається знущатись із когось. Та що з вами всіма не так? Що я такого зробила, щоб заслуговувати на це? Служити покоївкою — це справді важко...»
— Боюсь, я здамся.
— Ей, не кажіть так. Я ж тільки почав звикати до мадам, а ви вже лякаєте. Сумно ж.
— А навіщо? Це ж ви все це влаштовуєте. Я — ні.
Паула рішуче похитала головою й зробила крок убік. Ітан кинув на неї погляд і одразу рушив за нею на ту ж відстань. Вона — ще один крок убік, він — слідом. Ще один крок, і він знову не відстає. Так несподівано між ними зав’язалася безглузда гра в «кішки-мишки».
Зрештою Паула зупинилась.
— Та все одно дякую. Дякую, що допомогли.
Як не крути, якби він тоді не втрутився й не передав їй те повідомлення, вона виглядала б перед Вінсентом як злочинниця. В цьому сенсі вона справді була вдячна. Ітан знову знизав плечима.
— Пусте.
Його легка, недбала реакція, здавалося, була радше спробою полегшити її почуття провини. Можливо, він насправді кращий, ніж вона думала?
— До речі, мадам. Можна вас щось запитати?
— Так.
— У тебе чубчик такий навмисно? — запитав Ітан, вказуючи на пасмо волосся, що закривало більше половини обличчя Паули. Та інстинктивно схопилась за нього. Вона ж і справді хотіла ховати своє обличчя.
— У тебе гарне обличчя, шкода ховати.
— Ви гарно жартуєте.
— Я серйозно.
— Справді? Справді-серйозно? Навіть якби це була неправда, ви все одно сказали б те саме.
Вона на мить закліпала очима, поглядаючи вбік. А він неспішно прикрив рот рукою:
— Я мав на увазі внутрішню красу.
— Тільки що сказали про обличчя.
— Внутрішню частину обличчя.
— Дякую за порожні компліменти.
«Забираю свої слова назад. Він узагалі не здатен бути серйозним!»
Паула ще щільніше приклеїла чуб до обличчя й кивнула. Після цього вона підійшла до Вінсента, який вже був майже готовий. Обличчя у нього було доволі напружене — таке ж, як і тоді, коли його змусили вийти з кімнати.
— Чому ти поводишся, як боягуз? Ти ж упевнений у собі, так? А от упевненість графа Беллуніти, після кількох днів у кімнаті, стала меншою за голубине лайно.
— Замовкни.
— Тож ходімо. Зустрінься з Вайолет, поговори з нею трохи — заспокой і відпусти. Я все поставлю, як треба, покоївка підготує. А тобі лишиться тільки зіграти свою роль. Давай створимо ідеальну виставу. Як тобі?
Уміло зачепивши самолюбство, Ітан м’яко, але впевнено вів усіх у потрібному йому напрямку. В цьому він був справді добрий — переконувати Вінсента. І хоча той усе чудово розумів, ніколи не перечив. Мовчання означало згоду.
Так і народилась теперішня ситуація.
Зараз вони перебували у вітальні, трохи осторонь від його кімнати — сцені для вистави. Режисер — Ітан, підготовка — Паула, головна роль — Вінсент.
Сюжет був простим: Вінсент має запросити Вайолет у цю вітальню. Він першим сідає на диван і чекає. Вайолет заходить, сідає навпроти. Далі Вінсент починає розмову за заздалегідь підготовленим сценарієм. Розмова повинна бути короткою — чим довша, тим легше помилитися. Потім Вінсент під приводом втоми виходить з кімнати. Паула одразу ж забирає його назад у спальню. Кінець. Звісно, Ітан теж мав намір допомогти.
— Головне — зоровий контакт. Маєш дати їй зрозуміти: «Я дивлюсь на тебе».
— Знаю.
— Пане, не хвилюйтеся. Якщо добре тримати зоровий контакт, ніхто й не подумає, що ви незрячий. Коли ви щось кидаєте або знову сердитесь — я іноді взагалі забуваю, що ви не бачите.
— …
— Ой, яка в нього, бачте, запальна вдача, що аж мадам забула про сліпоту. Але навіщо ж кидатися речами? Це ж небезпечно. Ви справжній шкідник. Прошу, не називайте себе джентльменом ніде.
Ітан цокнув язиком. Паула поспішно кліпнула на нього, мовляв,не треба. Вінсент озирнувся. Вона вже подумала, що Ітан зараз покаже на практиці, що значить «не джентльмен», тому миттю схопила його за руку.
— Насамперед, я скажу вам, де стоїть чашка. Якщо тримати спину рівно, а корпус трохи нахилити вперед, то край столу торкнеться вашої долоні. Ось так.
Вона поклала його долоні на край столу.
— А тепер, якщо розчепірити пальці, ви відчуєте чашку одразу.
Він розчепірив пальці — чашка торкнулась кінчиків. Він трохи потягнув руку вперед і знайшов ручку. Рух, з яким він підніс чашку до вуст, був плавним.
— Можна трохи намацувати, коли торкаєшся столу. Головне — не робити це надто помітно.
— Якщо торкатися лише кінчиками пальців, то це не кидається в очі.
— Але якщо стукати ними, це вже надто помітно.
— Трохи руху — і все буде нормально.
— А в якому порядку мені це все виконувати?
Він насупився й поставив чашку. Звук зіткнення чашки й блюдця був якимось надто дратівливим — ситуація й без того була напружена, і будь-яка дрібниця сприймалась гостро.
Паула перевірила розташування чашки, вази та солодощів. Вазу поставила по центру. Чашку — трохи правіше, щоб відстань при нахилі була зручною. Солодощі — ні надто близько, ні надто далеко.
— Тепер подивімося одне на одного. Мадам, підійдіть сюди, — сказав Ітан і жестом покликав Паулу.
Здивована, вона підійшла ближче. Він посадив її на диван навпроти Вінсента — саме туди мала сісти Вайолет.
— Вінсенте, подивись сюди.
— Куди саме?
— Просто вперед. Я поставив диван перед тобою. Там сидітиме міс Вайолет.
Вінсент повернув голову на голос Паули. Хоча напрям був приблизно вірний, його очі блукали — він не знав, куди їх сфокусувати. Паула різко підвелась, схопила його за обличчя і прямо зустрілася з ним поглядом.
— Ось так.
Він здригнувся від несподіванки, коли вона доторкнулась. Потім насупив брови від її голосу. Але Паула, не зважаючи на це, вказала на своє обличчя:
— Просто дивіться отак — прямо перед собою.
Вона трохи відпустила його руку. Але очі Вінсента все ще дивились убік.
— Будь ласка, подивіться сюди.
І ніби почувши її, ті мерехтливі, смарагдові очі повільно почали рухатись. Нерішуче — але врешті зустрілись із її поглядом.
«Він дивиться на мене.»
У ту мить серце Паули раптово стиснулося.
Їхні очі були так близько, що здавалося — він справді дивиться на неї. Злегка затуманені, смарагдові очі набули іншого відтінку, і в них з’явилася ілюзія — ніби він бачить її обличчя.
Паула мимоволі зробила крок назад.
