Чаювання з графом(6)
— Вайолет. Ми тут не самі, — нагадав Ітан.
— Ой! — Вайолет миттєво змінила вираз обличчя, прикрила рот рукою й зашарілась. Її зміна була такою різкою, що аж дивувала.
— Я, мабуть, виглядала смішно, хі-хі.
— …Ні, — сухо відповіла Паула.
— Що ж робити? Букет зламався.
Вона намагалася якось врятувати зім’ятий букет, але квіти — не те, що можна полагодити, якщо зламалося. Потримавши його в руках, Вайолет зрештою відклала його вбік і дістала інші квіти.
— У мене залишилися ще квіти, які я зірвала. Можна з них зібрати новий букет?
— Так, хочете спробувати?
Паула зробила вигляд, ніби нічого дивного щойно не сталося, й подивилась на квіти, які передала Вайолет. Їх було чимало, всі свіжі й гарного кольору — у кожній відчувалась щирість Вайолет.
Вона розклала квіти на землі й почала прикидати, як їх краще поєднати. Вайолет поруч активно щось радить, а Ітан іноді вкидав свої думки — щоправда, не надто вдалі. Паула зібрала найкращі ідеї з усього, що почула, й почала формувати букет. У центрі, звісно ж, була фіолетова квітка, що нагадувала саму Вайолет.
— А скільки тобі років, Паула? Ти виглядаєш молоденькою.
— Мені вісімнадцять.
— Ой! — Вайолет захоплено плеснула в долоні. — Ми однолітки!
Вона раділа так, ніби це було чимось надзвичайним.
«Це хіба щось таке особливе?..»
— Я завжди мріяла мати подругу свого віку, щоб отак разом щось робити… Я така щаслива.
«Та в тебе, напевно, цілий натовп ровесниць був», — подумала Паула.
З першого погляду було видно, що Вайолет росла в любові. Така гарна, вихована, мила… Але Паула одразу згадала, як та безжально зім’яла букет кілька хвилин тому.
Паула мовчки зосередилась на складанні букета.
— О, Вайолет. Може, перейдемо в зручніше місце? Так буде комфортніше збирати.
— Га? Чому?
Коли вона, слідуючи за порадами Паули, намагалася скласти невеличкий букет, додаючи між блідими рожевими й жовтими квітками гіпсофілу (ред.: також відому як «дихання немовляти»), то глянула на Паулу з цікавістю. Поряд із ними Ітан тим часом складав щось неймовірно пафосне з квітів.
— Пауло, тобі незручно?
— Ні, мені все гаразд. Я просто хвилююся, що пані Вайолет доводиться сидіти на цій брудній землі.
— Та нічого страшного. Тут гарні квіти, і мені зовсім не здається, що підлога брудна. Навпаки, навіть якось затишно.
Вайолет посміхнулась щиро — здавалося, їй справді приємно. Вона старанно працювала руками, завершуючи букет: навколо фіолетової квітки вона розмістила ніжно-рожеві, жовті та білі квіти, а між ними — гілочки гіпсофіли. Залишилося лише обрізати стебла, щоб надати букету довершеного вигляду.
— Як думаєш, Вінсенту сподобається?
У її погляді, спрямованому на букет, було стільки тепла. Згодом вона перевела очі на Паулу — та одразу кивнула.
Хоча Вінсент усе одно не зможе побачити, який гарний цей букет.
— Пауло, ти б не могла передати його? Я хочу, щоб він стояв біля його ліжка.
— Звісно.
Паула прийняла з рук Вайолет готовий букет. Він був досить великий, і здавалося, що форма розсиплеться, якщо тримати його необережно. Тож Паула розв’язала стрічку, якою було перев’язане її волосся, і закріпила нею букет.
— Ой, треба було щось узяти, щоб перев’язати, — зітхнула Вайолет.
— Все добре, — спокійно відповіла Паула.
Вона міцно зв’язала букет, щоб він не розпався, і знову обережно притисла до грудей. Потім подивилась на інший, маленький букет, який сама склала, й запитала:
— Хочете його собі?
— Ой, цей…
Вайолет простягла до Паули невеличкий букетик.
— Я хочу подарувати його тобі. Це дрібниця, але… як подяка за допомогу. Завдяки тобі він вийшов таким гарним.
«Мені?..»
Паула здивовано підвела очі. Вайолет усміхнулась і злегка махнула букетом, мовляв, бери вже. Паула відкрила рота, але не вимовила нічого, знову глянула на букет. З якоїсь причини їй було важко прийняти його. Але Вайолет взяла її за руку і, повторюючи подяку, все ж вручила їй квіти.
Доброзичлива усмішка… така щира, така ніжна. Цього Паула не очікувала. Як і самого дарунка.
Вперше.
Таке з нею — вперше.
Паула несвідомо почала м’яти пальцями стрічку на букеті.
— …Дякую.
— Це я вдячна. Дякую тобі, Пауло.
— …
Паула подивилася на маленький букетик у своїх руках.
Він був трохи недоладний. Видно було, що Вайолет справді не дуже вміло працює руками: усі квіти — з великими бутонами, кольори — яскраві, але хаотичні. Букет вийшов радше кричущим, ніж гарним. Та все одно Паула не могла відвести від нього погляду.
Вона не знала, як правильно його тримати. Бути в буквальному сенсі носієм чиєїсь щирості — відчувалося дивно. Після коротких вагань вона все ж затиснула букет у долонях, ледве-ледве, аби не пошкодити.
— Пані, тримайте. Я теж хочу зробити подарунок! — раптом втрутився Ітан.
— Ой, дякую, — формально відповіла Паула, коли той сунув їй у руки ще один букет — великий, химерний, геть нестриманий.
Ітан одразу почав нарікати, що вона якось занадто сухо реагує. У Паули вже не залишалося вільних рук — усе було заставлено квітами. Особливо його букет займав надто багато місця. Вона захиталася й невдовзі впустила квіти, які подарував Ітан. Обережно зиркнувши на нього, переконалася, що він дивиться в інший бік, і швидко відштовхнула букет ногою, сховавши десь збоку.
Коментар перекладача:
Як сховати чоловічу увагу? Легко: ногою під кущі.
— Коли я вже зможу побачити Вінсента? Я втомилася просто чекати, — пролунало з боку Вайолет.
Паула повернула голову. Дівчина знову сиділа навприсядки, втупившись у небо. Вона сперлася підборіддям на руки, поклавши їх на коліна. Її силует окутувала тінь.
— Невже Вінсент мене зненавидів?
— Цього не може бути.
— Але ж він постійно мене уникає…
— Якби Вінсент і справді мав такі почуття, він би не ухилявся. Він би просто все обірвав.
— Це правда.
Паула помітила, як опустилися її плечі. Але сум Вайолет швидко змінився на злість — вона почала рвати бутони прямо з клумби.
— Такий вигляд, ніби він хоче, щоб я сама розірвала заручини. Але я його так просто не відпущу.
— …
Коментар перекладача:
Ось і підвох підкрався з-за квітів. Тільки-но дали нам кілька спокійних, майже затишних розділів — як сюжет знову починає крутити гайки. Тримаймося, бо, здається, мирного чаювання більше не буде.
Скрегіт зубів лунав на весь сад. Паула на мить оніміла, але швидко отямилася.
— Він ніколи б так не вчинив.
Кривавий погляд Вайолет застряг у Паулі. Вона проковтнула клубок у горлі.
— Справді?
— Так. Він казав, що йому дуже шкода, що змусив вас хвилюватися.
Фіолетові очі, сповнені гніву, раптом округлились. Паула відвела погляд. Звісно, він такого не говорив. Але задля безпеки свого пана можна й збрехати — це краще, ніж сказати правду. До того ж, зараз був ідеальний момент для заспокоєння.
— А як щодо того, щоб трохи побавити себе?
— Побавити?
— Так. Іноді, думаю, важливо трохи знехтувати почуттями іншої людини. Хоч зовсім трішки.
— Я… можу?
— Авжеж. Ви ж його наречена. Скоро станете подружжям, маєте право трохи покапризувати.
«Просити відповідь на лист — це ж не кінець світу…», — подумала Паула. Здається, усе й почалося з того, що Вінсент не відповідав їй на листи. Тож вона вирішила: можна піти й на це. Звісно, писати сам він не міг.
А Паулі вдається трохи писати, тож вона вирішила допомогти — хоча б у відповідь за той маленький букетик, який подарувала їй Вайолет. Вона сказала, що це «винагорода» за допомогу з основним букетом для Вінсента, але насправді Паула почувалась винною й одночасно вдячною за тепло, яке відчула вперше за довгий час.
Отож, саме тоді, коли Паула збиралася розповісти, як делікатно натякнути на відповідь у листі, Вайолет раптом підскочила. Стиснувши кулаки, вона виглядала сповненою рішучості.
— Паула має рацію! Я вирішила!
— Що?
Очі її блищали, і вона з таким запалом подивилась на Паулу, що тій стало тривожно.
«Тільки не це…»
— Я… не повернуся додому, доки не зустрінуся з Вінсентом!
«Ой, я наробила лиха…»
Вайолет сказала, що залишатиме листи щоразу, коли приходить, і справді — один із них вона передала Паулі. А в листі було чітко написано: якщо Вінсент і далі ховатиметься, вона чекатиме тут вічно.
— Паула, підтримай мене!
Коментар перекладача:
Якби Паула знала, чим усе закінчиться, вона б промовчала й просто вручила букет. Але, як кажуть, шлях до пекла викладений добрими намірами.
Ось і все на сьогодні — півтора розділи перекладено, але, краще півтора з душею, ніж три навмання.
Хотілося перекласти більше, але цей могутній бос на ім’я Навчання сьогодні виграв раунд. Виставив мені квест із дедлайнами, завалив домашками — ну ви розумієте.
Продовження розділу викладу вже завтра — бережіть себе і нехай у вас буде більше досвіду та менше прокрастинації в цьому навчальному данжі.
Дякую, що читаєте і підтримуєте — кожен ваш коментар як зілля енергії для перекладача. Успіхів вам у навчанні й житті!
Коли Паула побачила важкий тягар з обох боків, у неї запаморочилося в голові — вона лише уявила, що може статися в майбутньому. Вона подивилась на Ітана, шукаючи допомоги, але той лише похитав головою.
Вона була приречена.
***
Але водночас у душі закралася підозра. Окрім самого Вінсента, Паула відчувала, що почуття Вайолет до нього… ну… хіба це була просто братерська любов? Її емоції мали зовсім інший, більш пристрасний відтінок — ті самі почуття, які виникають до когось протилежної статі.
— Мені здається, міс Вайолет дуже добра й чуйна людина. Вона ставиться з теплом навіть до таких, як я. Це було б чудово, пане, — тихо промовила Паула.
— Звідки раптом такі розмови?
— Просто… ви з нею дуже гарно виглядаєте разом.
— …
Вінсент замовк. У тонких, трохи опущених очах з’явився різкий блиск — немов він намагався вгадати її справжній намір. Паула злякано ковтнула слину.
— Так, так, пане…
Вона так рознервувалась, що сама не помітила, як почала заїкатись. Стиснула долоні. Не знала, як себе врятувати, але Вінсент нахилив голову, ніби відчув щось дивне.
— Чому ти замовкла?
— Ну… я маю на увазі… міс Вайолет написала…
— Що з нею?
— Міс Вайолет…
Паула злизала сухі, потріскані губи й відкрила рота, щоб вимовити те, чого найбільше не хотіла казати. Але раптом двері рвучко відчинилися, і хтось перебив її раніше.
— Вайолет сказала, що не піде, поки не побачиться з вами.
— Що?
Вінсент здивовано повернув голову в той бік. Паула теж різко обернулась — це був Ітан. Побачивши її шокований вираз обличчя, Ітан усміхнувся злегка насмішкувато.
— Пані знову вчинила вибрик.
Вінсент повільно повернув погляд на Паулу. Вона заплющила очі, затамувавши подих. Настала напружена тиша. І раптом — букет, сповнений щирих почуттів, полетів додолу з такою силою, що й оком змигнути не встигнеш.
Тресь!
«О, я чітко це почула. Звук — як усе, над чим я так довго старанно працювала, розсипається на друзки.»
