Чаювання з графом (5)
— Ізабелло, як справи у Вінсента останнім часом? Ітан мені нічого не сказав. Зараз він виглядав ніби нічого, але…
— Йому стало значно краще.
— Ох! Яка ж це полегшення. Я так рада це чути.
Вайолет зітхнула з полегшенням. Паула здивовано поглянула на неї:
«Я ж чула, що вона не знає про стан пана… То, може, все ж таки знає?»
Ітан, наче прочитав її думки, пояснив стишеним голосом:
— Вайолет знає, що Вінсент був серйозно поранений і наразі — на стадії відновлення. Я розповів їй, що подібне вже траплялося кілька разів, і що рана була надто глибока, аби повністю загоїтись, тож залишились наслідки.
— До речі, а які у вас з нею стосунки?
— Ми друзі. Утрьох — ми знали одне одного ще з дитинства.
«Ось чому ви прийшли разом», — подумала Паула, киваючи.
Погляд її впав на гарне, зворушене обличчя Вайолет.
— Чи можу я побачити Вінсента?
— Перепрошую, міс Вайолет…
— Ах…
Яскраве обличчя миттєво потьмяніло від розчарування.
— А коли я зможу побачити обличчя Вінсента по-справжньому?
— Пан просто дуже переймається вами. Він не хоче, щоб ви, як його наречена, бачили, як йому важко. Прошу, зрозумійте серце мого пана.
— Я знаю. Я справді це розумію. Але все ж…
Її голос зірвався на сумній ноті. Вайолет зчепила руки на колінах, обличчя перекосилось, ніби вона от-от заплаче. В її очах — глибоке занепокоєння за нареченого.
— Але все ж… все ж таки…
І раптом її погляд впав на Паулу.
— Паула, прошу, вислухай моє щире прохання!
Несподівано вона підвелася й схопила Паулу за руки. Та розгублено кліпнула очима, коли між ними скоротилась відстань. Паула нервово озирнулася.
— Передай Вінсенту, що я хочу його побачити. Що я дуже, дуже хочу з ним зустрітись. Що мені байдуже, як він виглядає — хай дасть мені побачити його обличчя, будь ласка?
— Е-е, що? Добре?
Розгублене обличчя Паули стрімко метнулося в обидві сторони. Позаду Ізабелла спокійно сьорбала чай, а Ітан хрумтів печивом. Паула ковзнула поглядом по обох — і зрозуміла. Ці двоє з неймовірно спокійними виразами обличчя точно не збираються її рятувати.
Фіалкові очі перед нею блищали з таким натхненням, що Паула аж розгубилася. Не знаючи, що робити з цим іскрометним поглядом, вона врешті-решт неохоче кивнула.
***
— Пане.
Він не поворухнувся, хоч двері голосно скрипнули. Навіть коли вона підійшла ближче, видаючи чималий шум, він майже не відреагував. Силует, згорнутий клубочком біля стіни, залишався нерухомим.
«Це просто ілюзія, чи мені справді здається, ніби в ньому щось ворушиться?..»
— Пане, ви спите?
— …
— Панна Вайолет просила передати вам послання. Я повторю дослівно: «Передай Вінсенту, що я хочу його побачити. Що я дуже, дуже хочу з ним зустрітись. Що мені байдуже, як він виглядає — хай дасть мені побачити його обличчя». Це все.
Він і далі не реагував. Та Паула добре пам’ятала, яким блідим стало його обличчя, щойно він почув, що його наречена прийшла. Вона ще вагалася, коли раптом у кімнату увірвався Ітан.
— Йо, Вінсент!
У ту ж мить в обличчя Ітану полетіла подушка. Вінсент, що вже сидів на ліжку, пильно дивився на двері.
— Забирайся.
Ітан буркотів, піднімаючи подушку:
— Не сердься. Я нічого не міг вдіяти.
— Ти ж казав, що вона не прийде, якщо я просто відповім на лист.
— Знаю. Але Вайолет раптом вибігла з криком, що їде сюди. Я намагався її зупинити разом із нянькою — не подіяло. Ти ж знаєш, яка вона вперта. Якщо щось собі вбила в голову, то добиватиметься до кінця. Тому я й казав: пиши їй листи.
Поки Ітан бурмотів, Вінсент потягнувся до чашки, що стояла на столі. Той одразу замовк і хутко сховався за Паулину спину. Вона здивовано глянула на Ітана, що поводився геть по-дурному.
— Пані, ви щойно були просто неймовірна. Я розчулився. Бачив, як ви тягнете Вінсента за руку й вигукуєте: «Пане, біжіть!» Ох, це було так круто.
— Не кажіть такого.
Паулі не треба було пояснювати, наскільки все це виглядало недоречно. Тим більше — слугиня, яка тягне за руку свого пана. Вона відчувала, як щоки палають, і поспіхом сховала обличчя за чубчиком.
— Та чому ж? Це ж так круто, пані.
— Не кажіть цього.
— Не соромтесь. Я майже закохався.
— Досить.
Вінсент поставив чашку й вигукнув до Ітана. Той одразу замовк. Як тільки бурмотіння стихло, у кімнаті повисла гнітюча тиша. Вінсент провів рукою по обличчю.
Коментар перекладача: а він, схоже, не лише злий... Вінсент, ти що, ревнуєш? Бо запахло димком з боку саду.
Зітх.
Його глибоке зітхання звучало по-справжньому сумно.
Паула поглянула на нього, перевіряючи стан, і озвучила те, що мала сказати:
— Міс Вайолет сказала, що чекатиме в саду.
— Добре сказала... Відправ її назад.
— Вона не збирається йти. Мені здається, вона остаточно вирішила.
— Геть.
Вінсент махнув рукою, мовляв, не хоче більше нічого чути, і знову ліг у ліжко. Паула кинула на нього короткий погляд і підштовхнула Ітана в спину. Зараз його не міг утішити ніхто. Ітан з небажанням вийшов із кімнати з виразом жалю на обличчі.
Як тільки двері зачинились, Паула зітхнула. Ітан виглядав так, ніби про щось задумався. Вона пригадала розмови з Вінсентом, але зараз треба було займатись справами.
— Що ти збирався робити?
— Пані, мені теж прикро! Я справді не знав!
Ітан виглядав справді пригніченим. Паула поглянула на нього з недовірою.
— Що тепер робити?
— Для початку треба заспокоїти Вайолет. Вона хоч і здається сильною, але всередині м’яка й наївна, тож якщо гарно її вмовити, можливо, вона піде.
— А якщо не піде?
— Тоді, е-е… доведеться подумати.
Зрештою, справжнього плану не було.
Паула разом з Ітаном рушили до саду. Вайолет сиділа навколішки біля грядки з фіолетовими квітами. Її ніжні, довгі пальці лагідно торкалися листків.
— Міс Вайолет, — покликала Паула.
Погляд, що досі милувався квітами, повернувся до неї. Обличчя Вайолет одразу прояснилося, і вона швидко обвела поглядом усе навколо. Паулі не треба було питати, кого вона шукає.
— А Вінсент де?
— Він… не хоче з вами зустрічатися.
— …Розумію.
Вона засмутилася. Тоді Паула похитала головою, дивлячись на сумну жінку.
— Я багато разів передавала йому ваші слова, але він сказав повідомити вам, щоб ви поверталися.
— Так, я й думала, що буде саме так. Нічого. Дякую, що сказали.
Вайолет намагалася не виказати розчарування, хоча воно було очевидним. Навпаки, вона ще й усміхнулася лагідно, ніби втішаючи саму Паулу. Вона була справді чудовою жінкою.
Вона знову нахилилася до клумби з фіолетовими квітами. Паула мовчки дивилася на неї зверху.
— Ітане, чи не допоміг би ти мені, якщо не важко? Я хочу зробити букет. Подумала, було б гарно поставити його в кімнаті Вінсента.
«Та вона ж янгол!»
Вона й справді була мов янгол — робила букет для людини, яка навіть не відповідала на її листи і не захотіла зустрітись, навіть коли вона приїхала особисто.
Поки Паула потай милувалася Вайолет, та зривала квіти. В її обіймах вже лежали барвисті бутони. Ітан швидко зрозумів, чого вона хоче. Він закотив рукави й присів поруч із нею, почав допомагати, хоча робив це з деякою неохотою. Паула скривилася від його старань і приєдналася до збирання квітів.
— Не так треба згинати, — сказала вона.
— Що?
— Ось так, краще зігнути кінчик. Чим довше стебло, тим гарніше виглядає у букеті. Та й акуратніше обрізати ножицями.
Пояснюючи Ітанові, вона вправно зірвала фіолетову квітку. Погляди двох пар очей зупинилися на Паулі.
— Мені подобаються ці квіти, але якщо зібрати лише великі бутони, букет виглядатиме надто масивно. Маленькі квіти роблять композицію елегантнішою… Особливо якщо розмістити їх з краю… Наприклад, ось такі.
Паула зірвала кілька дрібних квітів міста і розташувала їх навколо щойно зірваних фіолетових. Букет вийшов нехай і невеликий, зате напрочуд милий. Коли вона подала його Вайолет, очі тієї загорілися.
— Ох, боже мій, у вас це так добре виходить! Яка краса!
— Та це вже занадто, — посміхнулася Паула.
Вайолет з захопленням розглядала букет, а Ітан поряд влаштував оплески. Паула й не думала, що отримає стільки похвали за всього лише один букет.
У своєму маленькому селі вона часом бувала на святах. Вони траплялися рідко, але проводилися з розмахом. Тоді всі мешканці виходили на вулиці продавати їжу й товари.
Букети завжди добре продавались, тож квіткові торговці часто підробляли жіночими руками — доручали складання композицій жінкам із села. Паула не надто любила це ремесло, але вміла робити букети краще за багатьох.
Грошей, які вона заробляла у пекарні дядька Марка, катастрофічно не вистачало на життя. Адже були ще сестра Алісія й батько, котрі постійно прагнули розкоші. Виглядало так, ніби грати в розкіш за кошт Паули було їхнім головним хобі. Батько рано покинув працювати на землі й віддався азартним іграм і алкоголю.
У результаті вся хатня робота й заробіток лягли на плечі Паули, тож взятись за підробіток було питанням виживання. Завдяки цьому, створення букетів стало для неї простою справою. Між жінками навіть точилася конкуренція — чиї букети вийдуть яскравішими й менш недбалими. Чим гарніший букет — тим дорожче за нього заплатять. На щастя, Паулині букети мали попит.
Коли Паула засоромилася від усіх цих похвал, Вайолет, тримаючи букет обережно, мов найдорожчий скарб, озиралася навколо.
— Яка краса. Просто неймовірно!
Від її захопленого погляду Паула ще більше знітилася, втягуючи шию.
— Як у тебе виходить так гарно?
— Ви мені лестите.
— Ні! Я справді думаю, що у Паули золоті руки. Я тобі заздрю.
Вайолет знову засумувала й уткнулась носом у квіти.
Паула здивовано кліпнула очима.
— Насправді, я зовсім не майстриня. З дитинства щось ліпила й складала, але без особливого таланту. Навіть викладач махнув на мене рукою.
— Тобто просто не виходить, — вставив Ітан без запрошення.
Очі Вайолет на мить спалахнули, і вона різко штурхнула Ітана ліктем у бік. Паула навіть не зрозуміла, що сталося, бо все відбулося надто швидко. Тільки побачила, як Ітан зігнувся навпіл і хапається за бік.
— Для Вінсента я наречена, яка нічого не вміє. Мабуть, тому він і не хоче мене бачити. Бо не довіряє…
Паула відірвала погляд від Ітана й глянула на Вайолет. Її обличчя затуманилось, от-от сльози покотяться. Паула не знала, як втішити, але враз почула тріск. А потім побачила, як букет у руках Вайолет буквально хруснув.
«Що це було?»
Паула протерла очі — та ні, їй не привиділося. Букет і справді був зламаний навп
іл.
— Поганий хлопець, — промовила Вайолет солодким голосом, ніби нічого не сталося.
Паула подумки почухала вухо: «Може, то в мене вже уява розігралася від роботи з паном?»
Коментар перекладача:
Ем… це що щойно було?..
#_#
