Чаювання з графом (4)
Впродовж хвильки Паула вдивлялась у погляд чоловіка. Коли ж той простягнув скатертину, вона нарешті отямилась.
— О, дякую.
Вона нерішуче підійшла й прийняла скатертину. Коли підвела погляд — їхні очі знову зустрілись. Карі, округлі очі незнайомця м’яко усміхались.
— Я радий.
— Перепрошую?
З його м’якого голосу випромінювалась шляхетність. Погляд, теплий і привітний, був однозначно звернений до неї.
Паула розширила очі — не розуміла, що він має на увазі. Але коли його усмішка м’яко торкнулася кутиків губ, а погляд затримався на ній надто довго — вона раптом усвідомила: він бачить її обличчя дуже чітко. І, відповідно, чудово бачить її скуйовджений чуб, що стирчав догори.
Від несподіванки Паула поспіхом стиснула чуб руками й притиснула до чола. Обличчя миттєво запалало — сором скував усе тіло.
— Вибачте…
— За що?
— Що я привіталася з вами в такому вигляді…
Бо я — негарна. Хтось одного разу сказав, що це гріх. Я ж не просила народитися такою, але люди судили мене за обличчя й тикали пальцями. Саме тому я завжди його прикривала. Просто Вінсент не зважав — бо не бачив.
— Ти гарна.
— …
Позаду неї пронісся вітер. Паула підняла погляд — чи правильно вона почула? Але чоловік і далі дивився на неї тим самим теплим поглядом. Вона розгубилась від такої уваги.
Це було вперше, коли хтось сказав їй таке. Паула не знала, що відповісти, та в ту ж мить почула голос Вінсента здалеку.
Забута на мить присутність раптово згадалась. Паула різко обернулась. Вона пройшла далі, ніж думала, переслідуючи скатертину. Вінсента не було видно. У цей момент вона навіть зраділа. Напевно, він ішов, мацаючи руками повітря — цього не можна було нікому показувати.
Тепер, коли вона озирнулась, стало страшно. Вона була впевнена, що в лісі нікого немає — та ось, хтось таки був. Вона повірила Вінсентові й розслабилась, але, як виявилось, марно.
Паула знову глянула на чоловіка. Той також прислухався до звуків навколо.
Паула вклонилась.
— Дякую вам.
І розвернулась.
Вона швидко пішла, стискаючи скатертину — тканина була шорсткою. І раптом у складках щось намацала — лист.
«Лист?»
Коли вона перевернула його, очі впали на знайомі золоті літери.
«Це ж…!»
Паула різко озирнулась.
Але там уже нікого не було.
Наче все щойно пережите було сном — чоловік зник без сліду.
Пройшовши ще трохи, вона побачила Вінсента, який обережно озирається.
— Пане…
— …
Він поспішно рушив на її поклик, але раптом зупинився. Його суворе обличчя повернулося до неї.
— Вибачте, що запізнилася. Але там був хтось сторонній.
Коли вона підійшла ближче, маючи намір розповісти про чоловіка, якого щойно зустріла, Вінсент схопив її за руку. Сильно. Вона ще не встигла здивуватися, як його долоня з неймовірною силою притягнула її до себе.
У мить вона опинилася зовсім поруч. Його обличчя, затінене тривогою, завмерло перед її очима.
— Більше не роби цього.
— Панe?
— Більше не роби так.
Його голос був низький, тремтячий, наче застереження. Він спробував торкнутися її обличчя, але швидко опустив руку. Натомість нахилився і притулив чоло до її плеча.
— Не залишай мене одного.
— …
До її вуха долинув зітхальний подих. Його рука, що стискала її передпліччя, ковзнула вниз і сплелася з її пальцями. Його тіло легенько притиснулося до її — майже обіймаючи. Його золоте волосся затремтіло перед її очима. Тепло його руки було пекучим.
Паула відчула в цьому дотику і тривогу, і страх, і полегшення.
Лише зараз вона усвідомила, наскільки сильно вона помилилася.
— Вибачте.
— Ходімо назад. Я втомився.
— Так. Ходімо.
Наче загублена дитина, Вінсент міцно тримав її за руку, поки вони йшли назад із лісу. Паула озирнулася на півдорозі, але, на щастя, за ними ніхто не слідкував.
Коли вони увійшли до флігеля, Паула побачила, як з протилежного боку до них поспішала Ізабелла. Її рухи були надто метушливими, як для звичної стриманості. Вона озиралась довкола, наче когось шукала, і лише коли побачила Вінсента з Паулою, зупинилася. На мить в її очах з’явився шок, але вона швидко приховала емоції за спокійною маскою.
— Пане…
Віддалений жіночий голос перебив слова Ізабелли. Незнайомий… І водночас знайомий. У той самий момент до них іздалеку побігла жінка. Її довга сукня майоріла позаду, поки вона стрімко наближалась до Вінсента. Це була перша жінка, яку Паула бачила й одразу подумала — надзвичайно гарна.
Хто вона така?
Паула широко розплющила очі, вдивляючись у незнайомку. Та дивилася просто на Вінсента, який стояв позаду Паули. Але в її погляді з’явився здивований вираз — ніби вона вперше бачила його у такому стані. І раптом жінка почала плакати.
— Вінсент…
У ту ж мить рука, що тримала Паулину, стиснулася сильніше.
Його пальці тремтіли. Паула повернулася до Вінсента. Його обличчя напружилось, стало кам’яним. Вона не розуміла, що відбувається, тож знову поглянула вперед. Жінка, не відводячи погляду від Вінсента, відкрила рота.
— Це ти, так? Це справді ти?
— …Вайолет.
Паула здригнулася від його глухого голосу позаду.
Це жінка — Вайолет? Та сама Вайолет?
Забувши про будь-яку ввічливість, Паула втупилася на неї.
Невдовзі біля них з’явився сер Етан. Він виглядав трохи розгублено. Помітивши Паулу, махнув їй рукою й трохи опустив очі. Вона ж знову озирнулась на Вінсента — його тремтіння не припинялося.
— Це ти… Це справді ти… Я так сумувала.
— Вайолет, спершу заспокойся, — втрутився Етан, зупиняючи її, коли та намагалася підійти ближче. Вайолет кинула на нього погляд, але її очі знову зосередились на Вінсентові. Паула одразу перевела свій погляд на нього — за ту коротку мить, коли вона відвела очі, розпач Вайолет став ще сильнішим. Вона ніби боялася, що Вінсент знову зникне. Етан втримував її, а позаду стояла Ізабелла — і з її обличчя було видно, що вона все ще вирішує, як поводитися в цій ситуації.
Коментар перекладача: Ізабелла — мій кін по життю, бо теж в таких ситуаціях просто зависаю на місці з поглядом “ctrl+alt+del”
Ось виправлена версія з перекладом "Master" як "пане":
---
Занепокоєння перекинулося і на цей бік.
— Хммм, пане…
— …
Вона прошепотіла, легенько потрусивши їхні зчеплені руки. Він здригнувся, але стис її долоню ще сильніше. Тремтіння, яке вона все ще відчувала, змусило її остаточно зібратися з духом.
Паула повела очима вгору-вниз, потім вправо-вліво, й міцно схопила його руки, що здригались від тривоги.
— Біжімо, пане!
І одразу розвернулася. На його обличчі з’явився здивований вираз, але вона потягнула його за собою і побігла в інший бік. Позаду почулося здивоване вигукування, та вона не зупинилася.
Вона бігла, міцно тримаючи його за руку — до його кімнати.
***
Пальці, вкриті білими рукавичками, були довгі й витончені. Кінчики пальців легко торкалися округлої ручки чашки. Навіть така буденна дія, як тримати посуд і підносити його до вуст, здавалася надзвичайно граційною й красивою. Фіалкові очі, що м’яко опускалися, й прозоре, довге золоте волосся, яке чудово з ними гармоніювало, приковували до себе погляд.
Здавалося, ніби вона зроблена з цукру. Її солодкість буквально випромінювалась, немов ти щойно поклав ложку цукру собі до рота.
Коли вона прибрала пасмо волосся за вухо, її очі округлилися — вона помітила Паулу, що стояла біля дверей до вітальні. Великі фіалкові очі заблищали.
— …Ви дуже вродлива.
— О, дякую.
Вайолет сором’язливо усміхнулась. Лише тоді Паула усвідомила, що сказала це вголос. Засоромившись, вона опустила голову й подала частування перед Вайолет. Її погляд випадково впав на власні руки — худі, з помітними кісточками й численними дрібними шрамами. Ці руки здавались їй дуже негарними. Паула нашвидкуруч сховала пальці й підвелася.
Коли вона крадькома глянула на дівчину, її фіалкові очі злегка опустились, і вона ще раз подякувала.
Її звали Вайолет Маргеріт.
Вона була нареченою Вінсента.
І це був несподіваний візит.
— Перепрошую, що не підготувалася належним чином. Прошу вибачити.
— Нічого страшного. Я прийшла сюди з власної ініціативи.
Навіть її слова звучали красиво.
“Невже люди з гарною зовнішністю мають і гарне серце?”
Та потім Паулі згадалося ще одне гарне обличчя — її сестра Алісія. Найвродливіша жінка, яку вона коли-небудь знала. Її краса була настільки яскравою, що навіть син поміщика в селі зізнався їй у почуттях. Усе б нічого, якби не її жахливий характер.
Натомість жінка, що сиділа перед Паулою, випромінювала шляхетність навіть у спокої. Це і була та сама аристократична витонченість?
Коментар перекладача: Так-так, будь ласка, подайте Вайолет сюди — до мого персонального гарему чарівних жінок.Я вже на гачку.
— Я прийшла сюди сама, тож вам не варто хвилюватися, — м’яко мовила Вайолет.
Ітан, що сидів поруч, спокійно сьорбнув чаю й додав:
— А я повернувся швидко, правда? — Зловивши на собі погляд Паули, він ліниво зиркнув у бік і недбало махнув рукою. — Ти, мабуть, новенька?
— Так, — відповіла вона.
Ізабелла підморгнула Паулі, та опустила очі й чемно вклонилася.
— Рада знайомству. Мене звати Паула… Перепрошую за мою грубість раніше.
— О, та ні. Підведи голову, — усміхнулась Вайолет.
Та попри її слова, Паула ще глибше схилилася. Зверху пролунав розгублений голос. Лише коли Вайолет кілька разів повторила, що все справді добре, Паула нарешті випросталася.
— Паула, рада знайомству. Я — Вайолет Марґеріт. Можеш звертатися до мене просто Вайолет.
Кожен, хто доглядав за Вінсентом, викликав у неї вдячність. Вона подивилася Паулі в очі й знову м’яко усміхнулась. Її усмішка була така ж чарівна, як і все в ній. У світі таки існують люди, які одночасно і красиві, і добрі.
— І тобі справді не варто вибачатися. Це я була надто нетерплячою. Тут немає жодної провини Паули.
— Саме так, — підтримав Ітан. — Не переймайся цим.
— Я багато про тебе чула, — пролунало злегка насмішкувате зауваження збоку.
Різкий погляд Паули одразу ж метнувся до Ітана. Той, звісно ж, усміхався. І хоча його усмішка й здавалася зловісною — то, мабуть, через те, скільки всього вона від нього вже натерпілася.
— Я й справді чула про тебе багато, — повторила Вайолет, дивлячись на Паулу. Та, піймавши її погляд, мимоволі торкнулася чубчика, що прикривав половину обличчя. Раптом Вайолет таки побачила її непривабливу зовнішність?
— І, як мені казали, ти — добра людина, — знову усміхнулася вона, наче підтверджуючи власні слова. Та, здається, вона й сама була просто втіленням доброти.
— Паула, присядь, — м’яко запросила Вайолет.
— Нічого, я постою.
— Тоді, може, сядеш біля мене? — Ітан поплескав по місцю поруч із собою.
Паула скривилася. Але в ту ж мить
Ізабелла знову підморгнула — мовляв, не сперечайся. Зрештою, Паула неохоче сіла поряд із Ітаном.
Той нахилився до неї й прошепотів:
— Радий знову тебе бачити.
— А от я — не дуже, — пошепки відповіла Паула й відштовхнула його.
