Чаювання з графом (3)
Вона була нижчою за більшість дівчат свого віку й мала невисоку статуру. Її волосся, що сягало грудей, було неслухняним і скуйовдженим, а шкіра — засмаглою від сонця. Колір волосся — тьмяний каштановий. Очі великі, з такими ж каштановими зіницями, як і волосся, але витягнуті вгору, ніс маленький, з ластовинням, задертий догори, ніби прагнув злетіти. Губи — маленькі, шершаві, часто потріскані до крові.
Потворне карликове створіння.
Так мене колись називали хлопці мого віку.
Коментар перекладача: «Ммм, сирий алмаз. Смакота. Пауло, ти ідеал для тих, хто має смак глибший за калюжу (тобто для естетів мого рівня).»
( ͡° ͜ʖ ͡°)
На противагу Паулі, Алісія була красунею з самого дитинства. Вони були приблизно одного зросту, та тіло в Алісії було привабливо округлим, із великими грудьми. Її довге до талії світло-каштанове волосся блищало завдяки постійному догляду. Вона не виходила надвір під сонцем, тож мала білосніжну шкіру, великі очі, довгий прямий ніс і пухкі губи, чия навіть легка посмішка могла звабити кого завгодно.
На думку Паули, Алісія була справді дуже гарною. Такою гарною, що чутки про її вроду розлетілись навіть за межі села. Син місцевого лорда закохався в Алісію й зробив їй пропозицію. Та ні, усі чоловіки кохалися в Алісії. І навіть її огидну вдачу люди вважали привабливою — от настільки вона була гарною.
Разом із тим, коли заходила мова про Алісію, завжди згадували і Паулу. Якщо молодша сестра така красуня, то якою ж тоді прекрасною має бути старша? Багато людей навідувалися до Алісії лише заради цього. Але щойно вони бачили Паулу — блиск в очах змінювався на розчарування. Дехто відверто кривився або навіть лаявся. Звичним стало питання, чи справді вона — рідна сестра Алісії.
Коментар перекладача:(⌐■_■)
Паула замовкла на деякий час. Її думки кудись поплили. Вона, здається, уявила, як би на неї подивився хтось інший.
«Ти б теж зневажав мене, якби побачив, правда? Можливо, тобі було б неприємно навіть бути поряд, як це було в інших. Може, мені й пощастило, що ти не можеш мене бачити. Бо тобі не доводиться дивитися на це потворне обличчя…»
Коментар перекладача :(ಠ_ಠ)
«Якщо, мов диво, ти раптом зміг би мене побачити — я б не хотіла, щоб ти бачив моє обличчя».
Вона не хотіла знову поранитись. Від самого початку була лише голосом, а брехня, яка з'явилась нізвідки, тепер здавалася не такою вже й поганою. Було б щастям, якби хоч одна людина у світі запам’ятала її як гарну.
— Ти, мабуть, дуже красива. Не можу уявити.
— Часто таке чую, — відповіла вона з гіркою посмішкою.
— А ти ж казала, що виглядаєш звичайно.
Коментар перекладачки: Я щиро сподіваюся, що Вінсент хоч трохи здогадався, що вона трохи прикрашає. Бо якби він повірив у кожне слово буквально — я не знаю, чи радіти, що довіряє, чи плакати, що такий наївний.
— Це я так із ввічливості сказала.
— Ну що ж, пощастило тобі.
Паула хитнула головою і випустила кінчик волосся з його пальців. Таємниця, здається, була розгадана. Добре хоч, що він не побачив, як тремтіли її пальці, що стискали книгу.
— А ви, пане, теж дуже вродливий.
— Знаю.
— Ой, ну це вже занадто.
На його щирі слова кутики вуст злегка піднялися. В тих ледь зігнутих смарагдових очах майнуло щось схоже на радість.
«Ти усміхаєшся…»
— Тебе буде легко знайти.
«Та невже? Я зовсім не така, як та жінка, яку ти собі уявляєш…»
— Справді?
— Авжеж. Я просто скажу: «Приведіть сюди найменшу людину».
Його логіка була... неочікуваною.
Найменшу людину...
Коментар перекладачки : глибоко, Вінсете… дуже глибоко.
— Я не така вже й маленька.
— Ти маленька.
— Це ви просто на великій стороні.
— Ти така маленька, що я б хотів замість палиці тебе використовувати.
— Я не маленька…
Коли Паула пробурмотіла це, він знову засміявся. У виразі його обличчя майнула щира насолода. Звикла бачити лише скутих або пригнічених людей, Паула була здивована, наскільки приємно спостерігати його усмішку. Водночас і настрій у неї покращився. Вона сміялася разом із ним.
— Ви справді жорстокий.
— Тільки з тобою.
«Здається, нам пора влаштувати дуель: хто ж гірший з нас двох?»
— Щось вітер посилився.
— Не переводь тему.
— Ага, зрозуміло. Думайте собі, що хочете.
Після цієї капітуляції Паула просто почала ворушити ногами. Вітер завив сильніше. А серед поривів вітру знову пролунали її тихі хихотіння.
— Скажи, якщо змерзнеш. Вітер ще прохолодний.
— Мені нормально.
Він сьорбнув чаю і відвернув голову. Паула знову опустила погляд у книгу. Вона мала намір продовжити з того місця, де зупинилась.
— Мені хочеться пройтись.
Слова пролунали зненацька. Паула знову підняла погляд. Вінсет усе ще дивився вбік, вітер грався його волоссям. Сьогодні читати було важко — не лише через вітер, а й через нього.
— Тоді, може, підемо на прогулянку?
— Що?
Коментар перекладача: Очі блищать, серце пищить. Вінсет, не підведи мене.
Паула поставила книжку на стіл і встала. Схопила його за руку в легкому замішанні.
— Ходімо на прогулянку.
Ліс був тихим. Як і очікувалось, навколо не було жодної душі. Він розташовувався за флігелем, тож хоч і не був глибоким, але залишався диким і недоглянутим. На щастя, там проходила стежка, тож прогулюватись було приємно. Йти в оточенні співу птахів і шелесту листя здавалося майже пригодою.
— Погода сьогодні справді чудова.
— Авжеж.
Він тримав її за руку, йдучи на крок позаду. Йти в обіймах із дорослим чоловіком було трохи незручно, але здавалося, ніби вона прогулюється з молодшим братом.
— Якщо тобі стане важко — скажи. Я тебе на спину візьму.
— Як я вже казав — я не ногу собі пошкодив.
— І все ж.
Через тривале перебування в кімнаті його витривалість помітно впала. Тому вона йшла повільно, тримаючи його за руку. Востаннє він так активно рухався ще тоді, коли тут був Ітан — коли вперше почав вставати з ліжка. Звісно, він досі залишався у своїй кімнаті, але навіть це вже було значним кроком уперед.
Шурх. Подув вітер. Він нахилив голову, насолоджуючись приємним відчуттям. Холодне повітря ковзнуло по шкірі, а золотисте волосся Вінсета затріпотіло. Звуки хрусткого лісового ґрунту розносилися навкруги.
— Думаю, час від часу виходити отак — корисно.
— Не варто.
— Чому?
— Бо коли зустрічаю когось — починається головний біль.
Але… хоча вона й не відчувала чужої присутності, все ж нервово озиралась довкола — про всяк випадок.
— Тут нікого немає, але якщо хтось з’явиться — я відразу попереджу.
— Нікого не буде.
— Справді?
— Це місце, куди я часто приходив у дитинстві. З Ітаном і Вайолет.
— Я… Я давно хотіла спитати. Хто така Вайолет?
Разом з Ітаном та листами це ім’я викликало у Паули цікавість. Вона не вірила, що це просто якась знайома. І оскільки він зараз був у доброму настрої, вирішила, що це гарна нагода поставити запитання.
— Моя наречена.
— Наречена?!
Пауло здивувалась, хоч і не дуже. З огляду на його вік, дивніше було б, якби її не було. Вона чула, що у знаті заручини часто вирішуються ще з дитинства. Їй одразу згадалася Алісія, яка зневажливо фиркала на сина лорда, що клявся покинути свою наречену заради неї. Алісія зневажала його через зовнішність, але для відмови використала саме цей привід.
«Так, ви, мабуть, любите одне одного. Саме тому вона й надсилала ці листи з турботою.»о
Тепер усе здавалося логічним.
— Вона, здається, дуже вас кохає, мій лорде.
— Це не так.
Пауло це зворушило, але він швидко обрубав її емоції. Вона здивовано глянула на нього.
— Ні?
— Ні. Тому, якщо вона приїде до маєтку — відправ її назад.
— Але ж… вона ж ваша наречена?
— Вона не знає, що я осліп.
Ах… Їй казали, що він це приховує, але Паула не знала, що він приховує це навіть від своєї нареченої.
— Якщо вона дізнається, що її наречений осліп, то попросить розірвати заручини.
— Та ну, не може бути.
— Я не знаю, що в неї в голові, але ми з нею заручені не через кохання. Це були заручини між родинами задля вигоди. Тож, якщо одна зі сторін стала "непотрібною", розірвання — цілком природне.
— …
— Я не зможу приховувати це вічно, але краще відтягнути момент якнайдалі.
Минулого разу це був Ітан, а тепер — Вайолет. Здається, всі намагалися вкласти свій інтерес у стосунки з ним. Паула подумала, що й життя аристократів теж не таке вже й просте.
— Я врахую це.
Вона кивнула й відповіла. Хоча… їй було цікаво.
Вайолет — наречена її пана. Як вона виглядає?
Чомусь Паула уявила собі обличчя, красиве, як квітка.
— І тобі не обов’язково все це робити.
— Що саме?
— Це через твої слова минулого разу. Я маю на увазі — тобі не треба мене втішати.
— …Ні.
Її відповідь затрималась — і лише тому, що він на це вказав. Вона хотіла щось сказати, але це не подіяло на нього.
Насправді, після тієї шокуючої розмови атмосфера між Вінсентом і Паулою трохи вляглася. З якоїсь причини вона поглянула йому в очі, і він ще більше замовк. Звісно, й до цього їхні розмови не були надто невимушеними, але тепер у повітрі повисла важка тиша.
Тож вона хотіла трохи підняти йому настрій, але він легко розкусив її наміри.
— Тобі не треба брехати.
— Я справді не брешу.
— Я повірю, що ти брешеш.
«Я просто зроблю вигляд, що не чула».
Паула вдавала, що нічого не чула, і зосередилась на прогулянці. Він більше нічого не сказав. У тихому лісі дзвінко щебетали птахи. Цей звук заспокоював її серце.
Аж раптом налетів сильний вітер. Скатертина, яку вона тримала в руках, зірвалася й полетіла з поривом вітру.
— Ух! Секундочку, пане!
Вона поставила кошик, що висів у неї на зап’ясті, й відпустила його руку. За спиною вона відчула його розгублений рух. Голосно крикнувши, вона кинулася наздоганяти скатертину. Їй здалося, що зловити її буде легко, але щойно вона наближалася — скатертина летіла ще далі. Чим швидше вона бігла, тим далі вона відлітала. У результаті тканина опинилася глибше в хащах.
Скатертина, яка літала туди-сюди, зупинилась лише після того, як вдарилася об дерево. У цей момент Паула кинулася до неї.
Але саме тоді, перш ніж її рука змогла доторкнутись до скатертини, з кущів несподівано з’явилася велика рука й підняла тканину.
У лісі хтось був.
Коментар перекладача: от і все, казочка скінчилась, зараз почнеться бойовик.
Паула зовсім не відчула присутності, але перед нею стояв незнайомець. Вона застигла на місці через його раптову появу. Вітер розвівав його каштанове волосся. Чоловік стояв спиною, тож вона не могла розгледіти його обличчя.
Хто це був? Може, хтось із працівників? Але вона бачила його вперше.
Звісно, у маєтку працювало багато людей, а служниць, яких Паула зустрічала, було зовсім мало. І все ж чоловік перед нею геть не скидався на слугу. На ньому був одяг шляхетного ґатунку, а сама його постава випромінювала витончену гідність.
Паула здивовано вдивлялася в його спину, але незабаром він повернувся до неї. Обличчя чоловіка, що з’явилося перед її очима, було молодим.
І, як вона й припускала — абсолютно новим.
