Чаювання з графом (2)
Починаючи з портрета подружжя Беллуніта, у рамці були зображені троє людей у гармонії. Посередині — юний Вінсент із яскравою усмішкою на обличчі.
Паула цокнула язиком, дивлячись на милу дитину.
— Як таке могло статися?.. Шкода хлопця…
Кажуть, достатньо лише миті, аби все змінилося. Вона й уявити не могла, що той маленький Вінсент із портрета втратить зір і буде замкнений у власній кімнаті.
Після швидкої прогулянки будівлею, Паула вийшла через чорний хід і неквапом рушила у сад. Хоч це був лише флігель, прихований за найбільшим і найвеличнішим маєтком, та навіть тут був свій сад. Вийшовши через задні двері, можна було побачити невеличкий дворик, а якщо пройти вперед — розкривався вже більший сад.
Вона бачила його вперше. Охайно підстрижені дерева, доглянуті квіти — усе виглядало так свіжо й гармонійно. Навіть бур’яни, що їх м’яко витоптували, здавалися ніби спеціально підібраними. Паула відчула щирість і старанність садівників, які доглядали цю красу.
Погода сьогодні була напрочуд гарною.
Навіть занадто гарною.
[Останнім часом погода така гарна. А як щодо чаювання в саду?]
Після прогулянки садом Паула широко усміхнулася, читаючи листа, написаного золотими літерами, який прийшов сьогодні. Ось воно!
— «А як щодо чаювання в саду сьогодні?»
Тож за обідом Паула запропонувала це Вінсентові. Однак той одразу зморщив лоба:
— Що за нісенітниця.
Їй здавалося, що це чудова ідея, але йому вона, схоже, не сподобалася. Та сьогодні ж погода справді була прекрасною. Сонце нарешті пробилося крізь хмари, а в повітрі відчувалось м’яке тепло. Сидіти в приміщенні в такий день — це майже як отрута.
— Кажуть, іноді буває корисно побути на свіжому повітрі.
— Ніхто не повинен мене бачити.
— А якщо лише на хвильку?
До того ж, Паула нікого з прислуги не бачила ані в саду, ані поруч з флігелем. Людей навколо взагалі не було. Здавалося, що до прибудови і саду спеціально обмежили доступ для слуг. Отже, не буде жодної небезпеки, що хтось побачить.
— Як я туди потраплю?
— Я вас проведу!
Коли Паула завзято вигукнула це, обличчя Вінсента скривилося від незадоволення. Але попри все, вона допомогла йому зібратись на прогулянку. Знайти одяг для виходу було легко — вона ще раніше підготувала усе необхідне. Звісно, Вінсент відмовлявся, але сьогодні вона дуже хотіла вивести його до саду.
Кожен крок давався йому неймовірно важко. Він стискав зуби й напружував ноги.
— Я ж упаду дорогою.
— У такому разі я тебе добре донесу.
Навіть голос у нього тремтів, коли він говорив. Паула міцно тримала його за руки і зробила ще один крок. З-за спини пролунав зітх.
— Я не змогла прислужитися тобі достатньо добре. Твої ноги волочаться.
Паула несла його на зігнутій спині. Було очевидно, що його довгі ноги торкались землі — він був вищий за неї. Його тіло повністю накривало її, залишаючи неї жодного простору. До того ж, він був досить важкий. Тож це було неминуче.
Йти було важко — кожен крок давався зусиллям. Паула була тендітною і не готовою до такого навантаження.
— Повернись назад у кімнату.
— Майстре, не хочу. Ах... будь ласка, хоч трохи допомагайте ногами… Трохи… Потерпіть, прошу.
Паула вперто не зважала на його відмови. Вона дійсно хотіла вивести його на вулицю. Вона могла просто підтримати його під руку, але вирішила нести, бо боялась, що він передумає. Міцно тримаючи його опущені руки, вона зібрала всі сили, щоб зробити ще один крок.
Нарешті, подолавши труднощі, вона дійшла з ним до саду. Її тіло було вкрите потом, але вона з гордістю посадила його на стілець у саду. Широко усміхнувшись, Паула витерла піт з обличчя.
Лагідний вітер колихнув його золотаве волосся. Він злегка повернув обличчя назустріч вітру.
— Де ми?
Це садок за флігелем. Він недалеко, але я привела нас сюди, бо тут стоїть стіл — і, на мою думку, це гарне місце, щоб посидіти й випити чаю. Сюди навіть слуги не заходять.
Цей сад був не надто доглянутий, трохи занедбаний, але Паула якось його прибрала. Стіл вона неодноразово помічала з вікна. Їй завжди здавалося дивним, чому він стоїть саме тут, у саду за флігелем, та вона й не думала, що його справді можна буде використати. Оскільки ніхто сюди не заглядав, і людей поблизу не було, місце здавалося безпечним.
Вінсент більше нічого не питав. Лише ловив на собі подих вітру. Побачивши, як трохи розслабилося його обличчя, Паула зробила висновок — здається, йому це не було неприємно. Вона боялася, що він зараз скаже повернутись назад, але, на щастя, цього не сталося.
Паула усміхнулась і розклала принесене на столі. Потім взяла його руку й допомогла обхопити ручку чашки. В ту мить вона налила гарячого чаю — того самого, що й останнього разу.
Йому, мабуть, справді сподобався чорний чай із Нобелле, бо подароване листя закінчилося дуже швидко. Тож Паула написала у відповідь на золоті літери, запитавши, де можна його купити — і їй надіслали ще три упаковки.
[Якщо потрібно ще — просто скажи.]
Останнім часом настрій Паули був піднесений — автор золотих листів, здавалося, був справді доброю людиною.
“Не забудь написати відповідь і подякувати,” — нагадала вона собі.
— Смачно.
— Ви вже пили цей чай минулого разу.
— Знаю. Але цього разу смак інший.
Він виглядав розслабленим, сьорбаючи чай. Йому справді смакувало. Завдяки цьому Паула останнім часом часто пригощала його чаєм. Особливо добре було подавати його як заспокійливе, коли з’являлися ознаки того, що «може прилетіти».
— Сьогодні я хотів би послухати книгу тут.
— Знову якась нудна книжка.
— Ні. Це пригодницький роман. Сказали, що вам подобаються такі.
Паула вже було хотіла згадати сера Крістофера, але вчасно зупинилася. Це ім’я тепер було під забороною. З якихось причин. Вона дістала книжку, яку поклала поруч, і сіла на стілець навпроти.
Відкривши книгу, вона прочистила горло й почала повільно читати.
Темп був розміреним — таким, щоб у нього було достатньо часу уявити все почуте. Вимова — чітка, із правильними паузами на вдих. Паула читала, згадуючи всі зауваження, які колись робив Вінсент.
Її голос став плавнішим, м’якшим, ніж раніше. Навіть сама була задоволена. І головне — цього разу від Вінсента не було жодної критики. Вона вже встигла зрадіти цьому, коли зненацька прозвучало його запитання:
— Як ти виглядаєш?
Паула одразу замовкла й підвела погляд. Він поставив чашку на стіл і дивився на неї. Як тільки вона зустрілася з ним поглядом, її розум ніби очистився — вона розгубилася і не змогла відповісти.
Вона ніколи не очікувала, що він запитає таке.
— Е-е, чому це вас цікавить?
— Бо цікаво. Хочу знати, яке обличчя у тієї, що так зухвало себе поводить.
— Я читаю далі.
Ігноруючи його слова, Паула знову схилилася над книгою. Вона вирішила просто перевести розмову в інше русло.
Але раптом довгий палець торкнувся її чубчика. Ледь-ледь. Це було таке легке дотикання, що його й торканням важко назвати. Та Паула підскочила зі стільця, ніби він щойно схопив її за обличчя.
Позаду гучно впав перекинутий стілець. Вона ледве встигла вхопитися за стіл, що захитався від її різкого руху. Книжка покотилася на підлогу. Вінсент, з руками, завислими в повітрі, широко розплющив очі. Він теж здивувався.
Вітер м’яко дмухав у волосся.
— Е-е… Ви… раптом спробували торкнутися мого обличчя… Вибачте.
Паула поправила стіл і поставила стілець на місце. Вона підняла книгу з підлоги й поклала її назад.
Вінсент, наче нічого не сталося, спокійно сказав:
— Чому ти так злякалася? Я ж сказав, що хочу знати, як ти виглядаєш.
— То чому ви тягнулися торкнутися мого обличчя?
— Бо я не бачу, і щоб дізнатись, мушу відчути дотиком.
Паула сіла назад на стілець і глянула на нього. Її співрозмовник не бачив її. Тож якщо йому не скажуть, як вона виглядає, він ніколи не дізнається. І, судячи з того, що питає зараз, ніхто досі йому цього не розповідав.
— Як ти виглядаєш?
— Звичайно.
— Як саме?
Паула не змогла сказати, що це обличчя, яке часто вказують інші люди. Вона стиснула губи і подумала, як би відвернути його увагу.
— Як виглядаєш?
— Я скажу пізніше. Спочатку я прочитаю книгу.
— Ховаючи це, ти тільки більше збуджуєш мою цікавість.
— …
Але це не допомогло. Він почав ворушити пальцями, ніби знову хотів доторкнутися. Паула тривожно дивилася на його пальці.
— Я трохи низька.
— Я знаю. Щось інше.
— …Моє волосся до грудей.
— До яких?
— Ні, не до самих… Я недавно обрізала його до рівня грудей.
Паула не знала, бо не дивилася в дзеркало, але якось її волосся виросло так, що стало заважати. Тому кілька днів тому вона обрізала його до грудей ножицями.
Насправді довге волосся стало тягарем. Її неслухняне волосся було кучерявим, а задня частина не мала сенсу, навіть якщо було довгим. Крім того, воно заважало, коли вона працювала, тому доводилося зв’язувати його на потилиці. Але навіть не обрізавши його коротко, це залишалося її останньою гордістю. Якби її волосся було коротким, то нічого жіночого в її зовнішності не залишилося б.
— У тебе кучеряве волосся? У мене є пряме і кучеряве.
— У мене теж… Трішки.
— Хмм...
Він коротко застогнав, ніби вагаючись, замислився на мить і знову простягнув руку. У той момент її тіло напружилося — вона подумала, що він знову спробує доторкнутися до її обличчя.
Але цього разу — ні. Простягнута рука обережно торкалася повітря, ніби щось шукала, а потім дісталася до її волосся.
Він узяв кінчик її хвилястого волосся й обережно провів по ньому пальцями.
— Справді, кінчики закручені.
— …
Він торкався її закрученого кінчика великого пальцем і тихо усміхався. Паула дивилася на його руку, яка грайливо перебирала її волосся.
— І?
— І… і… Що ще тебе цікавить?
— Усе. Розкажи детально.
Він просив дати йому хоча б якусь деталь для уявлення. Будь-який уламок, з якого він міг би скласти картину.
Паула пробурмотіла щось, але їй важко було вимовити це вголос. Вона ніколи не описувала себе словами. Їй це не подобалося — у цьому не було сенсу.
— Ти худа?
«Так, занадто худа, аж до непристойності», — подумала вона.
Зараз вона трохи набрала вагу, але до того, як потрапити сюди, її всі вважали надто худою. Їй казали, що вона виглядає як мрець, який ходить.
— Я… нормальна.
— А очі великі?
— Великі. У дитинстві мені часто казали, що видно лише мої очі.
— А ніс який?
— Це…
На його запитання, що сипалися одне за одним, вона намагалася відповідати, але з її вуст злітала тільки неправда. Усе, крім довжини волосся та розміру очей, було брехнею. І ці неправдиві деталі, зібрані разом, утворили образ однієї людини.
І смішно, але цю «людину» повністю уособлювала Алісія.
«Моя сестра — така гарна… Зовсім не така, як я.»
Коментар перекдача: ну все, тепер ми точно знаємо, в яке русло піде сюжет.
Сподіваюсь, головний герой справді не тупий, бо наче ж була позначка "розумний ГГ", а не "довірливий романтик з мінімальним критичним мисленням". Шадаю, він мав би вловити, що
коли людина минає тему власної зовнішності з таким натхненням, як метеорит Землю, — то це не тому, що вона богиня краси.
Не треба бути Шерлоком, щоб здогадатися: якщо вона не хоче говорити правду — то, мабуть, не схожа на Алісію з анкетки “ідеальна наречена 180 см з косою до п’ят”.
На цьому моменті я реально ледь не кинула ноут у стіну —
бо вже бачу, на чому
буде побудовано половину майбутньої драми.
(Спойлер: найімовірніше, прям драми-драми не буде — ну, кому як, мені, наприклад, не сильно, і головний герой реально не тупий — але скажімо так: це достатньо хороше паливо для сюжету.)
