Чаювання з графом (1)

Чаювання з графом (1)

 

Мої руки й ноги набрякли від холоду. Я терпіла мороз, розтираючи покриті червоними плямами щоки долонями. Коли повернулася додому, згорбившись від холоду, мене зустрів батько. Той самий — син диявола.

 

Я не знала, чому він мене бив. Просто звикла до побоїв без причини. Єдине, що я могла зробити, — це згорнутися в клубочок, аби хоч трохи захистити себе. Іноді мої молодші брати й сестри намагалися зупинити батька — і тоді діставалося їм.

 

Та тільки не Алісія. Вона кинула на мене погляд і відвернулася. Єдина з усіх дітей, кого батько не бив. Він пестив її, балував… але лише тому, що колись збирався вигідно її продати. Алісія про це не знала. І саме тому була такою зарозумілою.

 

Коли ж усі, хто тримав мене за руку, зникли один за одним, я навчилася стримувати біль і смуток спокійно. Мені вже й сліз не треба було. Коли це усвідомлення прийшло, я прокинулася від чергового кошмару. Після цього заснути знову було неможливо.

 

Паула згорнулася калачиком у кутку кімнати й сіла. Притуливши голову до холодної стіни, вона почула знайоме стогнання. Заплющила очі й дослухалася до слабкого звуку.

 

По той бік стіни — він теж боровся. І це трохи її втішало. Він міг злитися, кричати… але іноді, коли вона прокидалася від кошмарів, чула його стогін. Вона терлася щокою об холодну стіну, витираючи сльози страху. І розуміла: вона — не одна.

 

— То ти хочеш сказати, що саме родина сера Крістофера зробила з тобою таке?

 

— Так.

 

— А він знає?

 

— Ітан не знає. І, мабуть, добре, що ще не знає.

 

Паула не повірила своїм вухам. Її слова звучали уривчасто, здивовано. А той, кому вони були адресовані, відповідав спокійно. Надто спокійно.

 

— Я лише здогадуюсь. Але не впевнений. Ось чому він хотів запитати в мене. Він не знає напевне, чи справді його родина зробила зі мною це.

 

— То ти відповів йому?

 

— Він не питав. Не може запитати.

 

— Чому?

 

— Бо я не в найкращому стані.

 

Паула втратила дар мови.

 

— Попри свій характер, він добра людина для мене. Він не зміг би встромити мені ножа в рану, коли я втратив зір і був охоплений страхом.

 

Лише тоді вона зрозуміла, чому Вінсент уникав Ітана. Але разом з тим — її не полишали сумніви. Звідки Вінсент знав усе це?

 

— А чому б вам не розповісти серу Крістоферу?

 

— Бо в мене немає на це причини.

 

Вінсент підвів повіки. Його смарагдові очі, ще затуманені, але сповнені рішучості, дивились просто в порожнечу.

 

— Іноді таємницю потрібно зберегти.

 

…

 

На цьому розмова скінчилась. Він замовк, і Паула більше не питала. Десь у глибині її серця загорілася тривожна лампочка — попередження: не смій дізнаватись більше. Відтоді вона більше не порушувала цю тему, і він також нічого не додав.

 

Але це не означало, що їй було нестрашно. Щоночі, заплющуючи очі, Паула всім тілом відчувала, який це тягар — ця страшна таємниця, що лежала на її згорблених плечах.

 

Таємниці мають залишатися таємницями.

 

Просто зроби вигляд, що ти нічого не бачила. Ніби нічого не чула. І не кажи нічого.

 

Пригадуючи знову умови, які потрібно було прийняти, щоб працювати тут служницею, Паула сьогодні повністю зосередилася на своєму завданні — піклуванні про господаря.

 

— Пане, прокиньтесь.

 

Круглий силует на ліжку ворухнувся, але не встав. Хоч він був дуже чутливим, напевно, вже помітив її прихід. Паула насупилася й відкинула простирадло.

 

— Вам потрібно поїсти.

 

Коли його обличчя відкрилося, воно скривилося від невдоволення. Проте на ньому було видно піт — здавалося, минулої ночі йому снився кошмар, і він не відпочив як слід.

 

— Ви сильно спітніли, краще спочатку вмийтеся.

 

Неприємний запах у кімнаті зник, і речей, що валялися на підлозі, стало значно менше. Промені світла, що проникали у темну кімнату, стали звичною частиною щоденного життя. Останнім часом він їв краще і намагався жити більш-менш регулярно. Та все ж залишався настороженим і неохочим до будь-якого дотику з боку інших.

 

— Вийди.

 

Він ухопився за край простирадла, яке вона щойно відкинула. Проте Паула не відступила — навпаки, ще міцніше стиснула тканину в руці.

 

— Я наповнила ванну.

 

Коли вона вперше потрапила сюди, навіть уявити не могла, що доведеться допомагати йому з купанням. Але після всіх дивних суперечок і змін, що сталися між ними, тепер вона могла прямо попросити його помитися.

 

— Прошу, підніміться.

 

Вінсент глибоко зітхнув. Його дратувала рука, що тягнула за простирадло. Схоже, сьогодні в нього був поганий настрій.

 

— Я допоможу вам.

 

— Як минулого разу, так?

 

— Ну… тоді я піду перевірити температуру води.

 

Паула втекла у ванну кімнату. Їй справді не було чим виправдати інцидент минулого разу, коли він опинився в ванні з плюхом.

 

Вона занурила руку у воду, щоб перевірити температуру, а потім повернулася до Вінсента, який лежав, дивлячись у порожнечу. Коли вона обережно поклала руку йому на плече, він відвернувся. Втім, вона вже звикла до цієї реакції. Паула підняла його мляву руку й поклала собі на плече. Щойно вона потягнула його, він підвівся і зліз із ліжка.

 

Попри грубощі у словах, сьогодні Вінсент поводився спокійно. Тож вона легко довела його до ванни.

 

Паула поклала його руку на край ванни, і він на дотик перевірив, де вона. Вона поспішила розстебнути його одяг, щоб йому було зручніше митися, але він зупинив її руку.

 

— Я сам впораюся. Іди.

 

— Ви впевнені?

 

Коли Паула, здивована неочікуваною поступливістю, перепитала, він мовчки кивнув і повільно почав знімати з себе одяг. Вона застигла, спостерігаючи за цим, допоки він не скинув сорочку на підлогу. Тоді лише отямилася.

 

«Що взагалі відбувається?»

 

Паула швидко нахилилася і підняла піжамну сорочку, яку він кинув. Якраз тоді він зупинився, збираючись знімати штани.

 

— Якщо ти не вийдеш, я знаю, як не купатись.

 

— Добре, вже йду.

 

Цок.

 

Коли вона цокнула язиком, Вінсент насторожився, почувши той звук. Здавалось, він хотів щось сказати, тож Паула поспішила покласти одяг на підлогу й вибігти з ванної.

 

Після цього вона почала топтатися на місці, імітуючи кроки — туп, туп, — а потім поступово зменшила звук і зупинилася. Невдовзі після цього почула, як хлюпоче вода — він таки зайшов у ванну.

 

«Що з ним коїться?»

 

Хоч вона була здивована такою покірністю, вирішила зосередитись на справах. Поки він мився, потрібно було прибрати кімнату.

 

Як завжди, Паула поскладала розкидані речі, замінила простирадла, наволочки й підковдру на свіжі, витрусила пил з кутів, вимела підлогу і протерла меблі. Коли кімната хоч трохи прибралася, вона з гордістю зайшла до ванної.

 

Після купання Вінсент саме одягався. Вона дістала рушник із найближчої шухляди й почала витирати його вологе волосся. Він цього разу мовчки дозволив їй це зробити.

 

— Простирадла змінено. Можна лягати.

 

Коли волосся підсохло, вона обережно підтримала його за передпліччя й допомогла дійти до ліжка. Він повільно сів на край. І тільки тоді вона помітила, що одна з ґудзиків на сорочці застібнута не на ту петлю.

 

Вона подумала, що сьогодні він виглядає особливо охайно.

 

Паула тихенько засміялася й розстібнула неправильний ґудзик, після чого акуратно застебнула сорочку знизу вгору.

 

— Їжа.

 

— Га? А, так, так, їжа. Зараз усе принесу.

 

Паула підійшла до дверей і взяла срібний піднос. Трохи вагаючись, вона опустилася на коліна перед Вінсентом, поставила піднос йому на коліна і піднесла ложку каші до його рота. Вінсент спокійно прийняв їжу й почав їсти.

 

Минулого разу в нього був розлад шлунка, але сьогодні він з’їв усе до останньої ложки. Ця зміна щиро порадувала Паулу, і вона з радістю спостерігала, як він їсть. Він знову доїв усе до кінця. Здається, тепер можна готувати страви з невеликими шматочками.

 

Після того, як прийняв усі ліки, Вінсент ліг у ліжко. Він підтягнув простирадло до самого підборіддя й повернувся обличчям до стіни.

 

— Я спатиму.

 

— Добре. Я розбуджу вас на обід.

 

Паула вийшла з кімнати, задоволена — заздалегідь зібране прання й порожній посуд у руках.

 

— Господар останнім часом добре їсть.

 

— Так, сьогодні він з’їв усе до останньої ложки.

 

Паула показала кухарці порожню миску. Та, зворушена, ледь не розплакалася. Помічниця кухарки радісно підхопила розмову.

 

— Гадаю, вже можна подавати рисові зерна.

 

— Завтра все гарненько підготую!

 

Паула усміхнулася, похитала головою й вийшла з кухні. Потім вийшла з флігеля й стала чекати на Реніку.

 

Але сьогодні Реніка була не сама — поруч із нею йшла Ізабелла.

 

— Господар, здається, останнім часом у хорошій формі.

 

— Так, їсть добре, а щойно сам приймав ванну. Кидається речами й вибухає гнівом, як і раніше, але набагато рідше. Минулого разу навіть сам зліз із ліжка і трохи походив.

 

Паула говорила тихо, чітко й так, щоб почула лише Ізабелла. Вона також повідомила, що востаннє Вінсент навіть вийшов з кімнати. В пам’яті спливло здивування на обличчі Ізабелли. Хоч вона й не показала цього явно, але піднята брова ясно видавала її враження.

 

— Це великий крок уперед. Ви добре попрацювали. Розраховую на вас і надалі.

 

— Так, обов’язково.

 

Після короткої розмови з Ізабеллою, Паула підійшла до Реніки, взяла в неї кошик із новими простирадлами й одягом, а старий — передала їй. Після прощання Паула повернулася до флігеля.

 

Сьогодні у Паули було більше вільного часу, ніж вона очікувала, — Вінсент був незвично лагідним. Минуло вже чимало часу з їхньої останньої сутички. Зазвичай після цілого дня боротьби з ним вона почувалась виснаженою, але сьогодні вперше змогла спокійно оглянути флігель зсередини.

 

Внутрішній простір флігеля загалом був охайним. Вона чула, що покоївка приходить у певний час, щоб прибирати. Тому Паулі не доводилося турбуватись ні про що інше — тільки про свого господаря. Про це їй одразу сказала Ізабелла, щойно вона з’явилася в маєтку.

 

Завдяки цьому Паула прибирала лише кімнату Вінсента. Жила вона в кімнаті поряд із його, і єдині місця, куди заходила — це кухня, звідки приносила їжу, і задній хід, де передавала брудну білизну.

 

«Ось як воно виглядає…» — подумала Паула, з захопленням роздивляючись маєток: високу стелю, якої не дістати навіть якщо задерти голову, і просторий інтер’єр, який, здавалося, неможливо повністю оглянути навіть за день. Вон
а вперше була в подібному місці, тож усе здавалося їй новим і цікавим.

 

Потім вона піднялася центральними широкими сходами й почала роздивлятися картини на стінах — одну за одною.