Дивний гість графа (8)
Ітан зняв пальто й накинув Паулі на плечі. У такі моменти він справді був добрим.
— Пані, Вінсент не може жити так далі. Зараз він виглядає саме так, але він — голова роду Беллуніта. Ми можемо відтягнути це ще на трохи, але рано чи пізно правда про нього дійде до світу. Якщо він і далі залишатиметься таким, усе закінчиться лише ненавистю до нього. Як тільки дізнаються правду, знатні родини почнуть скаженіти, намагаючись зняти його з посади графа.
— Пан намагається.
— Цього недостатньо. Йому потрібно старатися більше. Принаймні — настільки, щоб міг стояти на власних ногах. Зрештою, він мусить іти сам.
Світло лампи падало на обличчя Ітана. В його серйозному погляді, вмоченому в тіні, ховалася сумна рішучість.
— Вінсент усе розуміє. Він знає, що так тривати не може. Але навіть знаючи, він відвертається. Так не можна. Життя без змін — як застійна вода. Час минає, навколо все змінюється — і як можна лишатися на місці? Зміни прийдуть, хочеш ти того чи ні. Я не хочу, щоб Вінсент помер.
— Ви жорстокий.
— Якщо моя жорстокість змусить Вінсента змінитись — я таким і буду. Мені здається, зараз йому потрібен хтось, як я.
— І все ж, ви добрий.
Ітан відвів погляд. У його тремтливих очах читався внутрішній біль.
— Це означає, що ви свідомо вирішили стати поганцем заради Пана. Це свідчить про те, наскільки він вам дорогий. Ви — добра людина.
— Вінсент — шантажист.
— Це правда.
У її голосі прозвучало: «Давай визнаємо те, що варто визнати». Ітан легенько всміхнувся.
— Але ж ви самі казали, що ви друзі.
— Так і є.
— Тоді ваш Пан зрозуміє, чому сер Крістофер зробив саме так. Ви ж друзі — отже, повинні відчувати одне одного.
Ітан дбав про стан Вінсента, турбувався про нього і навмисно став «поганим», аби змусити друга змінитися. Пауліна не могла назвати це героїчним вчинком, але в ньому точно було щире піклування. Дивлячись на нього, вона нарешті почала розуміти, що означає бути другом. Друг — це той, хто може бути поруч і підтримувати, навіть не кажучи про це прямо. І Ітан саме це їй показав.
Ймовірно, Вінсент відчував те саме. Можливо, саме тому він так гостро зреагував на Ітанову погрозу — замахнувшись палицею. У його серці жила така сама тривога, як у його нічних кошмарах, просто прихована. Можливо, за нею також ховалася турбота, яку він не вмів висловлювати.
— І знаєте, я з цим згодна. Так жити він не може вічно. Як служниця, я теж сподіваюся, що мій пан зміниться.
Вона замовкла.
А чи справді вона цього хотіла?
Вона ж прийшла сюди, щоб доглядати за Вінсентом. Але якщо він зміниться і подолає свою слабкість... чи не зникне тоді її робота?
Потім вона розсміялася. Це здавалося настільки далеким, що ще не встигло її по-справжньому торкнутися.
— Ви справді думаєте, що Вінсент зміниться?
— Так.
— Ви так упевнено це кажете.
— Бо це — те, в чому варто бути впевненим.
Він змінювався… потроху, крок за кроком.
— Але знаєте, я передумала. Ні.
— Про що ви?
— Про вас. Ви — погана людина. Бо справді погані люди ніколи не кажуть, що вони погані.
Справжні погані люди завжди впевнені, що вони праві, і навіть не підозрюють про свої помилки. Люди навколо неї саме такі — впевнені у власній правоті та величі. Саме тому для них було нормально принижувати інших і використовувати їх.
Ітан здивовано глянув на неї.
— …Чому ти так вважаєш?
— Інші служниці казали, що сер Крістофер — дуже добра людина.
Він відразу ж насупився.
— Насправді, мені здається, що роль "поганого хлопця" вам пасує більше.
«Чесно кажучи, після всього, що ти вчинив — це більше схоже на поведінку лиходія, правда ж?» — подумала вона, знизуючи плечима. Ітан звузив очі. У його погляді з’явився радісний блиск. Але той сміх був… дивний.
— А ти вже подумала над своїм бажанням?
— Бажання?
— Якщо Вінсент зробить крок за межі кімнати, я виконаю будь-яке твоє бажання — я так казав.
«Ой, точно. Було ж таке.»
Паула нарешті згадала про ту парі, яку давно вже витіснила з пам’яті.
— Проси що завгодно. У мене чималі можливості, — охоче промовив Ітан.
Паула на хвильку замислилася… а потім простягнула до нього руку.
— Тоді, будь ласка, стань моїм партнером.
— Партнером?
— Я маю на увазі — давай будемо підтримувати одне одного. Співпраця.
Паула відчувала, що вони ще зустрінуться. Це було цілком можливо, зважаючи на його дружбу з Вінсентом. Та й хіба погані зв’язки не найміцніші? Мати його на своєму боці — не така вже й погана ідея. Характер у нього той ще, зате він добре розуміє Вінсента. Та й не приховує, що має чималі можливості.
Ітан моргнув, глянувши на її простягнуту руку. Паула ще трохи подала руку вперед.
— Я хочу залишитися тут надовго. Тож прошу — допомагай мені.
— Чому?
— Бо мені нема куди повертатися.
— …
Ітан замислився на мить. А потім, ніби прийняв рішення, кивнув і потиснув їй руку.
— Не така вже й погана ідея — коли обидва отримують вигоду.
Хвиля згоди пройшла між ними, і Паула міцніше стисла його руку. Він теж тримав її руку впевнено й рішуче.
— Пані здобула собі чудового союзника. Мало хто може похвалитися такими якостями, як у мене: здібний, із солідної родини та з гарним характером.
— …Велика честь, — сухо відповіла вона.
— У ваших словах бракує щирості.
— Я щира, — з серйозним виглядом сказала Паула.
Ітан знову усміхнувся, коли вона вдавала невинність. Паула відпустила його руку і знову подивилася у вікно. Місяць, що розливав світло в темряві, цього вечора був особливо красивим.
Наступного дня Ітана, який збирався покинути флігель, проводжала Ізабелла. Вінсент, звісно, не вийшов. Ітан, у циліндрі, як і в перший день, коли Паула вперше його побачила, коротко попрощався з Ізабеллою і підійшов до Паули.
— Вибач, що тобі довелося це все терпіти.
— Все гаразд.
Вона хотіла дати йому прочухана за те, що він усе зробив навмисне, але втрималася — погляд Ізабелли був пильний. Ітан, ніби вгадуючи її думки, лукаво усміхнувся.
— Ви були такою доброю до мене, пані. Треба буде приходити частіше.
Паула махнула йому рукою за спиною Ізабелли:
«Іди вже швидше, будь ласка.»
Ітан коротко засміявся їй услід.
Після прощання Паула раптово згадала те, що хотіла запитати, і, побачивши, як Ітан намагається сісти в карету, рішуче підійшла до нього.
— Пане Крістофере!
Він озирнувся, вже піднімаючись у карету.
— Ви часто писали листи до мого господаря?
— Листи?
— Так.
— Ну, останнім часом, здається, писав досить часто.
— А, тоді…
Після короткої паузи вона запитала:
— Ви не писали листи золотими чорнилами?
— …
Ітан кліпнув. Паула відчула, як пересохло в горлі від напруги.
Невже це справді був він? Той, хто вів із нею листування?
«Гілки дерев уже пустили паростки.»
Паула згадала, як він сказав це наче між іншим — але ці слова довго не виходили з її голови, бо саме таку фразу вона колись написала у відповіді. Насправді, це не було щось особливе, але відтоді, як він приїхав, листи, написані золотом, перестали приходити. І вона запідозрила…
Та Ітан похитав головою:
— Ні, я писав чорним чорнилом.
— Справді?
— Так.
Відповідь була впевненою. У Паули на обличчі промайнуло розчарування.
— Розумію.
— Щось не так?
— Ні, нічого.
Вона похитала головою з натягнутою усмішкою. Ітан подивився на неї з легким подивом, але вона швидко змінила тему. Тоді Ітан байдуже всміхнувся і сів у карету.
Коли вона обернула голову, проводжаючи поглядом карету, то побачила Вінсента, який стояв біля вікна на верхньому поверсі особняка. Але фіранки одразу ж різко зачинилися. Паула ще трохи постояла, дивлячись на те вікно, а тоді теж повернулася й пішла.
Проте вже незабаром Ітан повернувся до маєтку — цього разу з новим гостем.
***
Золотисті листи, які перестали надходити на деякий час, знову з’явилися. Цього разу їх надіслали разом із невеликою бочечкою. Усередині були чайні листки.
[Вони мають приємний аромат]
І справді — пахло чудово. Аромат був ніжним і солодким.
«Можливо, йому це сподобається?»
Тож, із дозволу Ізабелли, Паула заварила чай і понесла його Вінсенту.
— Це чорний чай, який продається в Нобель.
— Звідки ти знаєш?
На упаковці з листям було написано «Нобель», але вона була вражена, що Вінсент одразу його впізнав. Вінсент, смакуючи чай, заговорив:
— Я раніше часто пив цей чай. Звідки він у тебе?
— Це подарунок.
— Розумію.
Він пив чай раз за разом — здавалося, він справді йому сподобався. Гарний подарунок. Паула налила чай у заздалегідь підготовлену чашку й подумала, що варто приносити його щоразу, коли в нього знову буде напад люті. І відповісти тоді просто: «Щиро дякую».
— Наступного разу — лише один удар. Щоб одразу все закінчити, — сказав він, дивлячись на розбите вікно над дверима.
Вона не розуміла, чому він щоразу прокидається й трощить щось. Але винуватець продовжував пити чай, ніби нічого не сталося.
— Даремні турботи. Якщо Ітан знову прийде, не впускай його. Можеш доручити комусь вигнати його.
— Що?
Це було несподіване розпорядження. Обличчя Вінсента було настільки спокійним, що Паула аж подумала, ніби їй почулося.
— Чому? Пане, хіба ви не хочете бачити сера Крістофера?
— Ні.
Вона запитала легковажно, але відповідь прозвучала без жодних вагань. Чому? Звісно, Ітан його погрожував, але ще вчора вони сперечалися, надсилали одне одному листи. Це було дивно. Він казав, що вони близькі друзі. То чому Вінсент так його ненавидить? Ітан же знав про його стан, тож Вінсенту не треба було нічого приховувати.
Мабуть, причина є.
Схоже, Вінсент відчув, що Паула підозрює щось.
— Це не тому, що я не люблю Ітана.
— Тоді що?
— Я ненавиджу цю родину.
— Родину Крістоферів? Є якась причина?
Він поставив чашку з гучним стуком і простягнув її Паулі. Вона обере
жно взяла її. Він перекинув на себе ковдру й упав на ліжко. Пара трохи опущених очей потонула в тіні розтріпаного золотого волосся.
— Пане?
— Нічого особливого.
— …
— Це родина, яка зробила мене таким.
Шокуюче зізнання прозвучало надто спокійно.
