Дивний гість графа (7)
Після того — знову й знову були лише тренування. Вінсент, який спершу діяв наче наляканий звір, з певного моменту почав виходити з кімнати впевненою ходою. Чим більше він ходив, тим краще, здається, розумів, що знаходиться навколо нього.
Та йому все одно було нелегко йти самостійно. Після тієї першої спроби він жодного разу не дійшов до дверей сам. Його початковий успіх залишився не повтореним. Щоразу він падав посередині.
А найбільша проблема — що з кожним падінням він втрачав віру в себе. Бували моменти, коли він тремтів від страху, або просто завмирав, довго стоячи навколішки з руками на підлозі.
Його очі — вони тонули у відчаї. Так, це був страх.
Зляканий, він доповзав до ліжка, підіймався на нього й ховався під простирадлом.
Наче намагався зникнути.
— …Тут хтось є.
— Тут лише я і ви, пане.
— Не бреши. Щоразу, коли це ставалось… хтось був тут. Вони хотіли вбити мене.
Минуле лишило в ньому глибокі рани. І лише тепер Паула по-справжньому зрозуміла: він не боїться ходити — він боїться виходити. Боїться, що варто тільки ступити за поріг, і хтось знову спробує вбити його.
Цей страх пожирав його зсередини щомиті.
Можливо, щоразу, коли він ховався під простирадлом — це була його єдина спроба захиститись. Сховатися від світу, який одного разу вже спробував зламати його.
— Пане, а що як подумати про це інакше? Уявіть, що ви — в пригоді. У темряві. Ви не знаєте, що попереду, що може з’явитися. Так, це страшно. Але якщо залишитися на місці — ви назавжди залишитесь у цій темряві.
— …
— Для пригоди потрібна сміливість. І зараз — саме той момент, коли варто зібратися з духом. Не бійтеся. Поруч є голос, який чуєте лише ви. Це може бути товариш у подорожі, друг, родич — будь-хто. Ви просто не бачите їх, але ви не самі.
— А якщо… якщо вони вб’ють мене…
— Повірте мені. Цього ніколи не станеться. Я тут — щоб бути з вами.
Вона міцно стисла його тремтячу руку. Обійняла його згорблене тіло.
Паулі до болю хотілося подарувати йому хоч крихту сміливості.
— Ти не надто переконлива…
Головне — не кажи знову щось гірке…
На щастя, Вінсент досить швидко зібрався. Навіть самостійна хода вже давалась йому впевненіше. Він почав доходити до порогу, не падаючи. Хоч його руки ще махали у повітрі, а кроки були неточні — але він не здавався.
— Я спокійно спостерігаю.
— Тільки не впади.
І вона легенько поплескала його по спині.
— Усе вже позаду.
***
Вузли тканини, якою було обгорнуте тіло, повільно розв’язалися, а волосся зібране докупи. Паула обережно розгладила його пасма. Вона підправила їх легкими рухами — і, на її подив, вигляд виявився доволі охайним. Звісно, було б краще викликати професійного перукаря, аби той усе підрівняв як слід, але в його стані це було складно. Тож вона самостійно взялася за справу.
— Це обов’язково? — буркнув він.
— Охайність ще нікому не завадила. Приємно дивитися.
Коли вона підстригала його, це вразило її ще більше. Його зовнішність і справді вирізнялася. Напевно, колись він користувався неабиякою популярністю серед жінок. Було що прикрашати.
— Принеси мій одяг.
— А, якщо ви про піжаму — ось вона.
— Ні. Мій одяг.
Наказ прозвучав несподівано. Але він не збирався змінювати своє рішення. Паула мовчки ввійшла в кімнату та вперше відкрила іншу скриню. Сорочки, жилети, пальта, штани, краватки, взуття…
Чому взуття лежить тут?
Порившись у кімнаті, вона зібрала його одяг і подала йому. Вінсент зняв нічну сорочку й почав по черзі одягати кожну річ.
Коли він був повністю одягнений, перед нею стояв уже не просто чоловік — перед нею стояв справжній граф Вінсент Беллуніта. Він виглядав справжнім аристократом. Варто було лише змінити одяг — і все навколо ніби змінилося. Вигляд був трохи стриманий, але доволі вражаючий.
— Ціпок.
Паула, яка зачаровано дивилася на нього, здригнулася, коли він простягнув руку. Ціпок? Вона отямилася, оглянула кімнату, знайшла палицю й подала її йому. Він завмер, тримаючи її. Здається, збирався зробити перші кроки з опорою.
У будь-якому разі, усе було готово.
Паула вийшла й обережно зачинила двері. За мить з’явився Ітан.
— А де Вінсент?
— Чекає всередині.
— Багато тренувалися?
Ітан примружив очі з лукавою посмішкою. Здавалося, він чудово знав, чим займалися Вінсент і Паула. Надто вже хитрий він був.
— Погода гарна. Саме час прогулятися.
— Розумію.
— На гілках уже з’явилися бруньки.
— Що?
Паула здивовано глянула на нього. Коли вона перепитала, він лише посміхнувся. Його байдуже, нібито нудьгуюче хихотіння здалося їй підозрілим. Наче щось важливе ось-ось мало статися.
Тим часом Ітан зупинився перед дверима. Але так і не наважився взятися за ручку. Паула бачила його стурбований профіль. Його внутрішня боротьба лежала на обличчі. Вона мовчки чекала, коли він нарешті відчинить.
— Я хвилююся, що нічого не змінилося.
— Перевірте самі.
— Доведеться.
Нарешті зважившись, Ітан відчинив двері. Його обличчя поступово наповнилося подивом. Паула, спостерігаючи за його реакцією, теж зазирнула до кімнати.
Як і було заплановано, Вінсент стояв посеред кімнати. Впевнено спирався на ціпок.
Ітан кліпнув очима.
— Вінсент?
На його поклик Вінсент підвів голову. Його обличчя залишалося незворушним. З боку він виглядав спокійним, та Паула чітко бачила напругу, яка ховалася за тією маскою.
Вінсент почав рухатися вперед, спираючись на ціпок.
Вони багато разів це відпрацьовували. Паула навіть повернула його обличчям до дверей перед тим, як залишити кімнату. Все, що йому лишалося — це йти. Вона напружено стежила за ним, побоюючись, що він може впасти, але Вінсент рішуче рушив уперед.
Він швидко дістався до дверей. І, зрештою, вийшов із кімнати.
Ітан, який стежив за всім, не зводячи погляду, розкинув руки від захвату.
— Вінсент!
Його радісний вигук був несподівано емоційним. Проте у наступну мить Вінсент раптово підняв руку. В його руці був ціпок. Зробивши ще один крок уперед, Вінсент різко замахнувся ціпком — прямісінько в бік Ітана.
Усе сталося миттєво.
Ітан, переляканий, присів, Паула вирячила очі. Ціпок, не влучивши в ціль, розсік повітря — і врізався у вікно в коридорі.
Дзень!
Пролунав гучний дзвін битого скла. Паула, шокована, поспішно глянула на вікно. Скло, в яке влучив ціпок, розлетілося на друзки. Один із уламків упав на підлогу. Над кривавим видовищем пролунав холодний голос:
— Якщо ще раз погрожуватимеш мені так само — помреш.
Погляд Вінсента був спрямований уперед, точно в те місце, де стояв Ітан, згорблений під тиском ситуації. Ітан опустив руки, якими закривав обличчя, і підвів погляд на Вінсента.
— …Я ж твій друг.
— Тому й вирішив мене шантажувати?
Ітан зніяковіло замовк. Вінсент мовчки відпустив ціпок і розвернувся. Ітан, що до того застиг на місці, нарешті поворухнувся й поспішив за ним. Проте Вінсент різко обернувся.
— Йди звідси. Зараз.
І з цими словами грюкнув дверима. Паула стояла, вражена, спостерігаючи, як Вінсент не просто вигнав Ітана — а ще й сам зачиняв за ним двері.
Ітан нерухомо дивився на замкнені двері.
— Здається, він дуже злий.
— А ти як думав? — сухо відповіла Паула.
Паула обережно витягла ціпок, що застряг у віконній рамі.
«Невже він просив тростину саме для цього?» — подумала вона, дивлячись на розбиті скалки скла.
Вона ще розмірковувала, як прибрати уламки, коли раптом почула сміх. Озирнувшись, побачила, що Ітан сміється. Здавалося, він остаточно з’їхав з глузду.
— Так… Оце і є Вінсент.
«Що правда — то правда,» — похитала головою Паула, спостерігаючи, як на обличчі Ітана грає незрозуміла усмішка.
Він постукав у зачинені двері з виразом, ніби зараз розцвіте від щастя.
— Вінсенте, можна зайти?
Відповіді не було, але Ітан, не чекаючи дозволу, відкрив двері сам. Недалеко від входу стояв Вінсент, з обличчям, яке ясно промовляло: «Чому ти ще тут?»
— Не дивися на мене так. Я не просто так прийшов.
Ітан дістав із кишені свого пальта конверт і вклав його в руку Вінсента.
— Це лист від Вайолет.
— Вайолет!
Почувши знайоме ім’я, Паула мимоволі кинула погляд на листа, який Вінсент тримав у руках. Її очі спинилися на конверті.
— Чув, ти не відповідаєш на листи від Вайолет. Вона дуже хвилюється. Упрохала мене передати цього листа і наполягала, щоб я навідався до тебе. Я ледве заспокоїв її.
— Як вона?
— Все добре. Почувається добре, здорова.
— Радий це чути.
Вінсент не розпечатав конверта. Лише стиснув його в руці, а тоді повільно розвернувся. Пройшовши знайомим шляхом, він сів на ліжко. Ітан пішов за ним слідом.
— Я пообіцяв їй, що обов’язково привезу відповідь. Напиши, будь ласка, хоч пару слів.
— Ні.
— Я теж не можу здатися. А, пані, дайте мені, будь ласка, папір і перо, — звернувся Ітан до Паули.
Паула глянула на Вінсента, який насупився. Їй кортіло спитати, хто така Вайолет, але, побачивши невдоволення на обличчі господаря, не наважилася. Зрештою, вона кивнула і вийшла з кімнати.
Того ж дня Ітан таки отримав відповідь на листа.
Пізно вночі Паула не могла заснути. Вона вийшла на свіже повітря, щоб провітритись. Але наприкінці коридору миготіло світло — Ітан ішов із лампою в руці.
— Чому не спите? — запитав він.
— Сер Крістофере, а ви що тут робите?
— Не міг заснути, от і вирішив трохи пройтись.
Вона подумала про те, щоб вийти з флігеля, але швидко передумала — настрій зіпсувався. Натомість він поставив лампу на підвіконня й відчинив вікно. Усередину влетів прохолодний вітерець, полум’я лампи здригалося. Паула дивилась на це, не відводячи погляду, аж поки до неї не підійшов Ітан — і вони стали поруч.
— Ти сердишся на мене.
— Я?
— Ти ж давно намагалася дати мені пораду, а я все ігнорував.
То ти, виходить, усе розумів, і все одно поводився так?
Хоча, з іншого боку, вибачатися йому не було за що. Це ж природно — людина вищого стану не слухає нижчих.
— Можете не вибачатися. Все гаразд.
Ітан почухав потилицю.
— Я ж
негідник, правда?
— Не можу сказати, що ні.
Ітан розсміявся. Паула теж усміхнулась у відповідь.
Цей короткий сміх швидко стих.
Коридором прокотилася тиша.
Паула відчула, як темрява охоплює її плечі, й інстинктивно стиснулася.
