Додаткова історія 3. Любовний лист (19)
Стежка в лісі була крута. Таку не здолаєш без належної витривалості. Однією рукою тримаючись за поділ сукні, щоб та не плуталася під ногами, Паула йшла вперед. Вона вдягла низькі підбори — як-не-як, усе-таки була нагода, — але навіть у такому взутті дертися через хащі було непросто.
Після тривалої виснажливої дороги вона нарешті дісталася.
Перед нею стояло дерево, на стовбурі якого слабко вимальовувався хрестик. Паула простягнула руку й провела пальцями по вирізьблених лініях.
Саме тут були поховані її сестри.
Почалося все з найменшого. Немовля, яке не встигло й заплакати, перш ніж померти від руки батька — беззахисне, без спротиву. Тоді Паула була надто мала, щоб усе зрозуміти. Вона лише тримала холодне тільце на руках, не знаючи, що робити. Їй здавалося, якщо вона пригорне її до себе, якщо зігріє, — вона прокинеться. Але вона так і не прокинулася.
Вона не могла залишити його там. Тому глухої ночі понесла немовля через ліс за селом, зі щоками, залитими сльозами, що не припиняли текти. Вона блукала все далі й далі в хащі — туди, де їх ніхто не знайде. Під деревом вона викопала могилу, розгрібаючи землю голими руками, аж поки не потріскалися нігті, поки долоні не стали обдертими й кривавими. Але вона не зупинилася.
— Якби ж я тільки могла влаштувати тобі справжній похорон...
Можливо, тоді хтось у селі згадав би про нього. Але тоді єдине, про що вона думала, — як сховати братів і сестер від батька. Тепер же це місце лежало недоторкане, вкрите сухим листям і пилом.
— Ви довго чекали.
Вона опустилася на коліна й провела долонею по землі. Потім повільно лягла, притуливши щоку до прохолодної поверхні. Її вишуканий одяг забрудниться — їй було байдуже. Заплющивши очі, вона ніжно погладила ґрунт.
— Я ніколи вас не забувала.
Вона й не могла. Не мала права. Просто не було нагоди повернутися. Відстань була надто великою, а нове життя — занадто важким. Вона не хотіла зникати так надовго.
— Знаєте… зараз у моєму житті є людина, яку я люблю. Він приїхав зі мною до Філтона, але я не змогла привести його сюди. Ще ні. І все ж… він добра людина. Ставиться до мене ніжно. Дає мені відчути любов… справжню. Колись я хочу його вам показати.
Можливо, коли знайде в собі ще трохи сміливості. Брати й сестри, певно, почали б її дражнити, закидали б її тисячею запитань про цього високого, вродливого чоловіка, що стоїть поруч. Вона уявила їхні голоси, як вони наповнюють ліс дзвінким сміхом.
— І ще… у мене тепер є брат. Один, але справжній. Він теж пережив багато — так само, як і я. Іноді поводиться безглуздо, буває надто веселим, але… він добрий до мене. Вам би він сподобався. Авжеж, сподобався б.
Маєток Крістоферів, колись надто великий і порожній, теж міг би наповнитися їхнім сміхом. Можливо, саме так і виглядає справжня родина — те, що вона з Ітаном намагалися відбудувати, крок за кроком, заповнюючи прогалини, які залишив біль. Він був надто щедрим, надто добрим. І за це вона була йому безмежно вдячна.
— У мене навіть з’явилася подруга. Було трохи… дивно, коли вона сказала, що любить мене, але вона справді хороша. Завдяки їй у мене не було часу відчувати самотність. Є й інші — стільки людей, які ставилися до мене тепло.
Вона згадувала про них усіх, по одному, нашіптуючи їхні історії землі під собою. Якби могла — привела б їх сюди, показала б своїм братам і сестрам нові обличчя у своєму житті. Поділилася спогадами. Поділилася щастям. Яким чудовим це могло б бути…
Із якогось моменту сльози потекли по щоках — тихо, беззвучно.
— У мене все добре, — прошепотіла вона. — Справді добре.
Настільки добре, що це навіть лякало.
…Вибачте.
За те, що знайшла це щастя. За те, що берегла його лише для себе. За те, що не змогла дати його їм.
Вона часто замислювалася — якби вони вижили, чи знайшли б і вони свою радість? Своє кохання — навіть у цьому болісному світі? Навіть у житті, що ранить, чи змогли б вони вирізьбити собі власні маленькі надії? Бо все, що залишалося їй тепер — це уявляти прекрасне майбутнє, якого ніколи не буде.
Вона сумувала за ними. Авжеж, сумувала. Біль ніколи не зникав. Але сам сум нічого не змінював. Вона більше ніколи їх не побачить. Ця істина боліла безжально. Звичний біль, який вона давно навчилася нести.
Вона сумувала за ними. Авжеж, сумувала. Біль ніколи не зникав. Але сам сум нічого не змінював. Вона більше ніколи їх не побачить. Ця істина боліла тихо, безжально. Звичний біль, який вона давно навчилася нести.
Вона дозволила йому пройти крізь себе, як завжди.
Згодом вона сіла й залізла рукою в кишеню пальта, витягнувши стрічку. Блідо-фіолетову, з обтріпаними краями, що тремтіла від вітру. Колись вона виміняла її на хліб. Потім Вінсент повернув їй цю стрічку. І з того часу вона берегла її як скарб.
Тканина вже пожовкла від часу. Це вже не була річ, гідна шляхетної пані. Але це було єдине, що залишилось їй від «Паули». Усе інше вона залишила в минулому.
Вона зірвала поруч квітку й зав’язала стрічку навколо її стебла. Потім обережно поклала її на могили — так само, як колись, давно.
— Не хвилюйтесь. Я залишуся з вами.
Що б не сталося — вона повертатиметься сюди. Навіть якщо стане частиною родини Беллуніта — це не зміниться. Вона спочине тут, коли прийде її час. Бо не могла залишити їх самих.
Такою була її обіцянка від самого початку.
— Чекайте на мене, добре?
Вона востаннє провела рукою по землі, а тоді повільно звелася на ноги. Кроки, якими вона обернулася й рушила назад, здавались важкими, наче частина її серця хотіла залишитись.
На відміну від виснажливого підйому, її спуск був неквапливим, ніби сама стежка стала довшою. І тоді, в центрі лісу, вона побачила когось незнайомого.
Згорблена сива жінка сиділа мовчки під деревом.
Паула впізнала її одразу.
Колись, коли жила у Філтоні, вона часто бачила цю жінку. Сільські баби пліткували, що в молодості вона була дуже розумною, обіймала престижну посаду — аж поки не обрала кохання й не переїхала сюди, до Філтона. Ніхто не розумів її вибору. Але Паула пам’ятала, що та завжди виглядала щасливою.
Незадовго до від’їзду Паули з села жінка почала втрачати розум. Тепер він, здавалося, зник остаточно. Вона сиділа, самотньо хихикаючи, вся у своїх думках.
Навколо не було ні душі. Паула озирнулася — бабуся справді була зовсім одна.
— Бабуню, тут небезпечно залишатись.
— Гм? Ти ж та маленька дівчинка?
Очі старої жінки, вже тьмяні й вицвілі, округлилися. Поки все село не впізнало її… одна ця людина, що майже втратила пам’ять, чомусь згадала.
— Ви мене пам’ятаєте?
— Аякже. Ти ж та крихітка, що завжди старалась.
Бабуся ніколи не була теплою. Її слова були різкими, а погляд — суворим. Селяни її сторонилися. І Паулі вона колись здавалася лячною. Але вона також пам’ятала тиху похвалу. Колись бабуся назвала її працьовитою. І лише ця згадка змусила Паулу всміхнутись.
— А чому ви тут самі?
— Гм… Хотіла подивитись на гарні квіти.
Стара махнула рукою, в якій тримала квітку.
— Ти прийшла побачити своїх сестричок?
— …Так. Ви й їх пам’ятаєте?
— Аякже. Бідні янголята. Так шкода.
Паула присіла поруч і відповіла бабусі усмішкою. Обличчя старої, вкрите зморшками, світилася, як у молодої дівчини. Дві коси тільки підсилювали це враження. Вона виглядала… дивно мило.
— То ви бачили ще когось із моїх братів і сестер?
— …Перепрошую?
— Вона щойно проходила повз. Та бешкетна дівчина.
Бешкетна? Паула моргнула, ще раз прокручуючи в голові сказане. І раптом її тіло рушило саме — вона різко звелася на ноги й повернулася в бік стежки, якою щойно спускалася.
Ні… цього не може бути.
Ця думка вдарила, мов блискавка. Перш ніж вона встигла все усвідомити, вже бігла вгору, підіймаючись набагато грубіше, ніж уперше, з важким диханням. Вона спотикалася, серце шалено калатало, аж поки знову не дісталася дерева з хрестиком.
З шаленою тривогою вона озирнулася.
Нікого.
У тихій галявині не було ані звуку, ані тіні. Паула різко обернулась вліво, вправо — шукала, мов божевільна.
Невже це могла бути вона?
Невже Алісія… приходила?
Та скільки б вона не вдивлялась у ліс, сестер там не було.
Дихання поволі вирівнялось. Почали повертатися думки. Можливо, бабуся просто переплутала. Порожнеча в грудях розлилася тугою. Вона ж сама просила — відправити Алісію далеко-далеко. І хоч Паула розповідала їй про це місце… Алісія жодного разу не прийшла.
Щиколотка пульсувала від болю після підйому. Було нерозумно повертатись бігом.
Вона повернулась, аби знову йти вниз, але зупинилася.
Кинула останній погляд на місце поховання.
Ах.
Стрічки не було.
Хоча раніше вона лежала там.
Тоді—
Шурх—
Ледь чутний звук за спиною. Вона різко обернулась.
Але — знову нікого.
І все ж її погляд приклеївся до того місця, звідки почувся звук, хоч там не було нічого. Тіло нахилилося вперед мимоволі, вона зробила один крок… і застигла.
Що вона зробить, якщо Алісія справді приходила?
Чи підійде до неї?
Ні.
Того дня, коли смерть нависла над маєтком Беллуніта, Паула попрощалася. Вона відпустила Алісію, зробивши останній жест милосердя — бо це був єдиний спосіб вижити для них обох. Вони не мали більше зустрічатись.
Паула розвернулась і пішла.
Востаннє озирнулась назад.
Лише густа підлісна гуща. Більше нічого. І хоча здавалося, що за нею стежать чиїсь очі, вона сказала собі: це просто вітер, нічого більше.
Коли Паула спустилась униз, стара жінка все ще сиділа на тому самому місці. Побачивши її, вона широко всміхнулася й помахала рукою.
— То ти зустріла ту бешкетницю?
— …Ні, — відповіла Паула й похитала головою.
А тоді м’яко всміхнулася.
— Але це нічого.
Навіть якщо вони не зустрілися. Головне — що вона жива. І цього було досить.
Паула знову присіла поруч зі старою, яка все ще задоволено дивилась на квітку в своїй долоні. Їй згадався один спогад — якось, коли Паула була ще дитиною і плакала на самоті, ця жінка сказала їй:
«Змістовне життя — як промінь світла в темряві.»
— Бабусю, ви пам’ятаєте? Колись давно сказали… щось про світло і змістовне життя? — запитала Паула.
Стара нахилила голову набік, явний подив у погляді. Вона, здається, не розуміла. Паула відчула себе нерозумно — чого вона очікувала від людини, чий розум уже так далеко? Вона криво всміхнулася й простягнула руку, щоб допомогти підвестися.
Але жінка раптом озвалася.
— Пам’ятаєш? Колись була велика пожежа.
— …Так?
— Будинок Адама згорів до тла. Бідний Адам — тупцяв ногами, мов шалений.
Спогад повернувся — яскравий, ніби це було вчора. Сталося це багато років тому. Блукаюча іскра, підхоплена вітром, впала на дім Адама, поки хтось залишив без нагляду вогонь. Полум’я поширилося надто швидко. Його дружина повернулася з річки — і закричала:
— Там дитина!
Паула була неподалік. Вона почула крик першою. Не роздумуючи, вона зірвала з мотузки мокре простирадло, обгорнулася ним і кинулась у палаючий дім.
Вона не відчувала спеки. Думала лише про дитину.
— І ти врятувала ту малу. Все волосся згоріло.
Так і було. Вона викотилася з будинку, з палаючим волоссям, обпаленою сукнею. Вогонь загасили, але довгий час їй довелося ходити з короткою стрижкою.
— А та дівчинка? Зараз заміж виходить.
— …Справді? За кого?
— За хлопця з сусіднього села. Хороший, милий хлопець.
— …Це добра новина.
У Філтоні ранні шлюби були звичним явищем — на один рот менше. Але все одно це здавалося дивним. Здавалося, ще вчора вона була дівчинкою, яка ледь трималася на ногах. А тепер — наречена.
— Її б тут не було, якби ти її не врятувала. Не було б весілля, чоловіка, смачного хліба для мене.
Стара засміялася й почала плутано розповідати про хліб, який їй дали.
— Для неї… ти була тим самим світлом.
Паула застигла.
Стара простягнула їй квітку. Паула мовчки прийняла її.
І тоді свідомість жінки знову попливла.
— А коли вона прийде? Та маленька дівчинка?
І так просто — ясність зникла.
Вона вчепилася в Паулину руку, тривожачись, як людина, що давно чекає на того, хто не прийде. Але Паула відчувала правду в її словах. Її турботу. Її доброту.
У грудях розливалося дивне, щемке тепло.
— …Вона не прийде.
— …Не прийде?
— Вона пішла. У ніч, коли місяць був повний.
Та дівчинка, що просила хліба… що трималась за життя, за братів і сестер, за найменшу іскорку радості…
Та “Паула” давно покинула цей світ.
— Вона пішла далеко разом із своїми братами й сестрами.
І більше ніколи не повернеться.
— …А вона щаслива тепер?
— Вона щаслива, — прошепотіла Паула. — Вона щаслива.
— Добре. Вона ж таке пережила… таке…
Стара знову й знову повторювала:
— Добре, добре…
Почути такі слова — від когось, хто її пам’ятав…
Паула опустила погляд на квітку в руці.
У грудях усе стискалося, розпирало — вона не могла вимовити ані слова.
— Тоді… хто ж ти? — запитала стара.
— …Я?
Паула покрутила квітку між пальцями й підвела очі.
— …Просто мандрівниця, що проходила повз.
Стара кліпнула очима — а тоді розплилась у широкій, трохи безглуздій усмішці. Вона розвела руки, ніби приймаючи її вперше.
Паула усміхнулась. По-справжньому. Нарешті.
Вона простягнула руку — і стара взяла її без вагань.
Разом вони рушили стежкою вниз, тримаючись за руки. Стара не замовкала ні на мить.
— Ти теж мусиш бути щаслива, добре?
— …Так. Буду.
— Обіцяєш? Обіцяєш, що будеш щаслива?
— Обіцяю. Я буду щаслива.
І Паула справді це мала на увазі. Вона прийняла цю обітницю. Бути щасливою. Жити — заради щастя, що попереду.
Більше за будь-кого іншого
— вона намагатиметься.
//Коментар перекладача: я дочекалась цього розділу.
Боже, як же я його чекала. Цей — і ще один. Лише один розділ залишився після цього… І я не знаю, як дихати.
Як же я захоплююсь цією авторкою.
Зустрінемось на останньому. Я вже боюсь і водночас не можу дочекатись.//
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
