Додаткова історія 3. Любовний лист (18)
Поїздка каретою видалась довгою.
Раніше, коли Паула мешкала в маєтку Беллуніта, достатньо було просто перетнути гору. Але з маєтку Крістофера дорога була значно довшою. Вона була вдячна, що поїхала з Вінсентом окремо — інакше подорож була б надто виснажливою. Вони заночували в селі на півдорозі, а наступного дня вирушили без зупинок. Нарешті, карета в’їхала в ліс і дісталася до села, захованого в самісінькій глушині.
Коли карета зупинилася, першим вийшов Вінсент. Паула, скориставшись допомогою візника, ступила на землю слідом. Вінсент оглядав довколишні краєвиди, ніби шукаючи щось знайоме.
— Це місце…
— Філтон.
Назва відгукнулася щемом у серці. Перед нею постало до болю знайоме село — скромне, маленьке, його можна було охопити одним поглядом. Місце, яке колись було її домом. Загублене серед лісу, далеко від усього світу. Тут день починався рано, і всі були постійно в русі.
Вона вказала на стежку, якою вони приїхали.
— Щоб дістатися до міста, треба спуститися цим шляхом.
— І скільки йти?
— Ну… якщо вирушити зранку, то до обіду будеш на місці.
Вона згадала, як раніше, працюючи в книжковій крамниці або в пекарні пана Марка в місті, щоранку мусила вирушати ще вдосвіта, аби встигнути вчасно. Але навіть «місто» Філтона здавалося жалюгідним у порівнянні зі світом, з якого походив Вінсент. Вона легенько взяла його під руку, поки той оглядався довкола.
— Я покажу тобі село.
Вінсент без вагань кивнув.
Вони наказали візникові трохи відпочити поруч. Паула розкрила парасольку, але Вінсент м’яко забрав її з її рук і простягнув їй руку. Вона інстинктивно вчепилася в неї, трохи спантеличена, а він — тримаючи парасолю з мереживом цілком невимушено — рушив уперед. І зовсім не виглядав збентеженим.
Вони разом прогулювалися селом. Дивитися, по правді, було не на що — усе ж таки, це було маленьке село, — але Вінсент уважно слухав кожне її слово, роззираючись із щирим інтересом. Їхня поява одразу привернула увагу місцевих: пара, одягнена надто вишукано, як на таке скромне місце. Цікаві погляди супроводжували їх на кожному кроці.
І тут здалеку хтось побіг у їхній бік. Кремезний, невисокий чоловік, за яким поспішав літній пан. Хоча швидкими їх не назвеш, поспіх читався в кожному русі. Вінсент і Паула мимоволі звернули на них увагу.
Обидва зупинилися просто перед Вінсентом. Вінсент майже непомітно став перед Паулою, закриваючи її собою. Чоловік попереду важко дихав, намагаючись перевести подих, а старший витер лоба носовичком.
Нарешті молодший випростався і, хапаючи повітря, заговорив:
— Що… Що привело таких поважних гостей у наші краї?
Він заїкався й помітно нервував — цілковита протилежність тій запопадливості, з якою щойно біг. Вінсент не відповів одразу, і чоловік, ще більше розгубившись, поспішив додати:
— А-Ах! Перепрошую, що не представився. Я — пан цього села.
Пан? Паула здивовано звела брови. Це був не той, кого вона пам’ятала.
Вона уважно вдивилася в обличчя.
Ага… Тепер зрозуміло. Син старого пана.
Він виріс — і разом із ним дозріло його звання. Колись кругловиде обличчя набуло чіткіших рис, а сам він виглядав значно дорослішим. Піт стікав по скронях, а літній чоловік поряд раз по раз запитував, чи з ним усе гаразд. Ще один селянин підійшов ближче, а кілька жінок, що проходили повз, зупинилися неподалік, приглядаючись із настороженістю. У їхніх поглядах — тривога, ніби прибулі могли становити загрозу.
— Усе добре, — заспокоїв їх молодий пан. — Немає причин для занепокоєння.
Попередній володар був егоїстом, який понад усе ставив власну вигоду — і навіть пишався цим. Люди часто нарікали, що його син, такий же на вигляд і вдачею, виросте таким самим.
Але чоловік, який стояв перед ними зараз, був іншим. І Паула це відчула не з його слів — із реакції селян. Напруження в повітрі змінилося на щиру цікавість. Попри різницю в становищі, до нього підходили без страху, без вагань. А це вже багато що означало — довіру не підробиш.
— Ми просто проходили повз і вирішили трохи прогулятися. Немає причин для хвилювання, — спокійно промовив Вінсент.
— Р-розумію. Тоді дозвольте мені принаймні виділити когось, хто покаже вам село…
— У цьому немає потреби.
— Тоді хоча б дозвольте я…
— Ми впораємося самі.
Молодий пан розгубився. Було видно: він щиро вважав недоречним дозволити знатним особам просто так блукати селом без жодної шани чи супроводу. Він спробував ще раз — але Вінсент незмінно й твердо відмовляв.
Зрештою чоловік опустив плечі й відступив, а селяни тихенько поплескали його по спині — на знак підтримки.
— …А ця панна — це…?
Усі погляди звернулися на Паулу.
Вона застигла. Ці очі — сповнені цікавості й пильного розгляду — пронизали її наскрізь. Дихання збилось. У грудях піднявся страх: а раптом хтось її впізнає? Інстинктивно вона потягнулася до капелюха й опустила погляд.
І тут — тепла, впевнена рука взяла її за долоню.
— Це моя дружина, — прозвучав спокійний, але рішучий голос Вінсента.
Паула підвела очі. Він тримав її руку. І вже не дивився на інших.
Він дивився лише на неї.
Все гаразд.
Саме це й сказали їй його очі.
Стійкі, глибокі, смарагдові очі заспокоїли шалений стукіт її серця. Напруга повільно розчинилася, а тепло його долоні повернуло відчуття реальності. Поруч із ним, здавалося, ніщо інше не мало значення.
— Ми просто хотіли трохи побути наодинці. Сподіваюся, ви зрозумієте.
— А-а, звісно!
Молодий пан швидко закивав, і селяни теж, схоже, прийняли цю відповідь. Вінсент повів Паулу крізь натовп, усе ще тримаючи її за руку. За ними продовжували тягнутися цікаві погляди, але ніхто не зупиняв їх.
Позаду молодий пан ще крикнув, що вони можуть звернутися, якщо щось знадобиться. Але Вінсент навіть не озирнувся. Йшов упевнено, не зупиняючись — і поступово вага чужих очей почала зникати.
Паула ледь чутно засміялася. Вінсент почув це.
— Що таке?
— Нічого… Просто якось дивно.
Поки вони йшли, Паула впізнала кілька знайомих облич. Суворі старі жінки, які колись відверталися від неї. Дівчата, що насміхалися. Хлопець, який крав у неї їжу. Всі трохи постаріли — але вона все ще могла їх впізнати.
І все ж… ніхто з них не впізнав її.
Вони витріщалися з цікавістю, з широко розплющеними очима, але щойно їхній погляд зустрічався з її — одразу відводили очі.
— Схоже, багато чого тут не змінилося, — мовила вона.
Вона відчула полегшення. Але під тим полегшенням… ховалося щось гірке.
Чому ж так боляче?
Коли вона ходила сюди з дідусем, то ненавиділа, коли її називали «панною». А тепер… тепер здавалося, що вона зовсім зникла з цього місця. Наче її тут ніколи й не було.
— Ти змінилася, — тихо сказав Вінсент поруч.
— У якому сенсі?
— Ти стала красивою.
А—
Зненацька, вона навіть розтулила рота.
Раніше, мабуть, одразу б його насварила за таку дурницю. Але тепер… вона вже звикла до цього боку Вінсента. Її щоки навіть не почервоніли.
— …Я не про це.
— Тоді про що?
— Забудь.
Побоюючись ще більш незручної відповіді, вона швидко обірвала розмову. Вони йшли далі, мовчки, тримаючись за руки.
Аж раптом Вінсент заговорив знову:
— Ти змінилася. Стала яскравішою. Впевненішою.
— …
Вона зупинилася.
Вінсент зробив ще кілька кроків уперед, перш ніж помітити це й озирнутись. Уважно поглянув на неї, потім підняв парасольку — аби захистити її від сонця.
Вона подивилася вгору: його обличчя було в тіні, а він стояв прямо, у смузі світла.
— …Хочеш, я потримаю парасольку ще трохи? — тихо спитав він.
— Ні, все гаразд.
Їй вона вже не була потрібна. Паула взяла парасольку з його рук і склала її. Вінсент м’яко засміявся.
— Де ти жила?
— Он там.
Вона показала на стару хатину неподалік. Найвіддаленіший, найзабутіший куток села. Хатина, від якої не залишилося нічого теплого — лише порожнеча й холод спогадів. Вінсент мовчки подивився в тому напрямку.
— Хочеш подивитися?
Він кивнув.
Вони разом рушили до будинку, який колись був її домом. Він виглядав точнісінько так, як вона його залишила. Двір поріс бур’янами, і жодних ознак життя. Одного погляду вистачало, щоб зрозуміти: він мертвий. Заходити всередину було зайвим.
Паула зупинилася перед дверима. А от Вінсент увійшов. Вона спостерігала ззаду, як він повільно оглядав приміщення. За якийсь час він повернувся.
— Ну як? — запитала вона.
— Маленький.
Вона слабо усміхнулась. Звісно ж, для нього — це крихітка.
— Але я жила тут зі всіма братами й сестрами. Коли мама була з нами — нас було семеро. Коли вона пішла — шестеро.
Вони йшли один за одним. Колись цей дім здавався нестерпно тісним — місцем, де семеро тіл спали в притул одне до одного. Та з часом він став здаватися величезним. І коли вона лишалася сама — в ньому було тільки холодно.
— Нічого особливого, правда ж?
— Нічого.
Вона знову засміялася. І навіть зраділа, що він не спробував назвати це «затишним домом».
— Але… я радий, що побачив, де ти жила.
Ці тихі слова змусили її знову повернутись до нього.
В його погляді — ніжність. Щира. Жодного розчарування, хоча місце було маленьким, занедбаним і не йшло ні в яке порівняння з тим, де живе він. Він не дивився на нього зверхньо. І саме це — більше за все — розбурхало щось глибоко в її грудях.
Вона стала поруч із ним і подивилася на будинок, що от-от міг розсипатися. Колись вона водночас ненавиділа й чіплялася за це місце — як за рятівну мотузку. А тепер… воно виглядало чужим.
— Ти колись казав мені щось про Лукаса, — тихо мовила вона. — І, можливо, ти маєш рацію. Я, мабуть, ніколи не зможу його забути.
Вона відчула його погляд, але продовжила, не давши йому вставити слово:
— Але я покажу тобі все. Де я жила, ким я була. Шлях сюди був не з легких, але я хотіла, щоб ти це побачив. Бо саме тут — жила справжня я.
— …
— Ти — єдиний.
Колись вона чула про прихований ліс у стінах замку — таємне місце, з якого не виносились голоси, де жоден звук не проривався назовні. Кажуть, навіть вартові біля входу не пускали туди нікого.
І якби хтось запитав її, де її таємне місце — вона відповіла б: тут.
Місце, де вона народилась. Місце її дитинства, братів і сестер. Тут усе життя жила дівчинка на ім’я Паула. Але тепер — не залишилося нікого, кому можна було б це показати. Навіть селяни, які колись оточували її, вже, певно, й не згадають, що така дівчина жила тут. Уже ні.
Тепер про це знав тільки Вінсент.
— Навіть Ітанові, навіть Лукасу… Я ніколи не показувала це місце нікому. Ти — єдиний.
Вона обернулася до нього.
— Вже краще?
— Я ж казав, я не був засмучений.
— Тоді… тобі приємно? Дізнаватися більше про мене?
— Так. Мені це подобається.
Він трохи нахилився вперед, і їхні чола м’яко торкнулися одне одного. Голос Вінсента прозвучав тихо, майже біля вуха:
— Ти сказала, що я єдиний, хто це знає. Мені це подобається.
Паула не змогла стримати усмішку.
Цей будинок, можливо, й був нічим не примітним, але Вінсент дивився на нього із щирою зацікавленістю. Паула спостерігала за ним з теплом, аж поки її погляд не зупинився на лісі за будинком. Спершу — мимохідь, але за поглядом пішло й серце.
— Можеш трохи почекати тут? Мені треба кудись сходити.
Вінсент подивився на неї, вивчаючи її мовчки.
— Я не можу піти з тобою?
— …Пізніше.
Вона винувато всміхнулася.
Вінсент не наполягав. Лише мовчки кивнув. Без жодного слова Паула розвернулася й рушила в ліс, залишивши його позаду.
//(тільки-но відкривши очі… знову закриває їх)
Я… я більше так не можу.
Я померла. Померла ще тоді, коли чекала цей розділ в англійському перекладі. Десь між «Ну коли вже?!» і «ААААА ЦЕ ЦЕ ВЖЕ ВІН??»
І ось я воскресла — щоб перекласти.
І трохи понюхати бур’яни біля хати Паули
Залишилося всього два розділи дочекатися.
ДВА.
(тихо кладу бинт на голову й ковзаю вниз по стіні)
Тримайтеся, мої квіткощілинні. Уперед — у фінал.
---
До речі, тепер я ще й коригую цей твір. Так-так, повертаюся до початку й вичитую все — ритм, інтонацію, кожну кому. І тут я… знову померла. Але вже як редактор.
Тому, можливо, коли ви читаєте цей розділ, ви вже бачите нові вставки — з підписом «переклала Nathaniel» і повідомленням про донати (знайте на коригування розділів потрачено багато зусиль і ТЕРПІННЯ).
Так, я додала донати.
Чесно — спочатку я цього не робила.
Мені здавалося, що перекладач має бути скромною тінню, яка просто любить історію й робить усе «за дякую».
І справді — я перекладала на ентузіазмі, на чистій любові до історії, на думці, що дарую їй нове життя українською.
Але на цьому — далеко не заїдеш.
Ця робота потребує часу, уваги, терпіння, енергії. Це заново прожити текст, слово за словом, кадр за кадром.
Це —
перевірити кожну репліку,
розібратися в підтексті,
передати стиль, атмосферу, динаміку героїв.
Це — вгадати не лише значення, а серцебиття фрази.
Це багато годин. Багато зусиль.
З часом ентузіазм почав зменшуватися, адже я просто це можу прочитати на англійській.
Переклад - це реально велика морока.
І я подумала:
Я ж, чорт забирай, заслуговую на щось за свою працю.
Не тому що переклад має ціну, а тому що праця має цінність.
Я все ще працюю з любові.//
***
Трохи про себе
(все-таки ми пройшли довгий шлях — цілих 204 розділи, якщо тільки ти не та людина, яка вирішила проспойлерити собі манхву…)
(і так, під «проспойлерити манхву» я маю на увазі тих особливих читачів, які не мають часу або натхнення читати все,
але дуже хочуть знати, чим усе закінчується.
Або просто — їм подобається дивитися спойлери, бо напруга? Ні, не чули. Не засуджую, ну може трохи)
Я знаю, що коли хтось просить донат, це може виглядати так, ніби в людини є стабільний дохід, робота, і вона просто хоче заробити ще.
Тож одразу скажу: я не працюю. І не заробляю на перекладах.
Я не маю роботи й не отримую за це гроші.
Я — не професійна перекладачка, не фрілансерка з купою замовлень.
Я — звичайна дівчина, яка ще навіть не вступила в університет.
Зараз я готуюся до вступу на архітектурний факультет.
Цілими днями малюю рисунки, мені сняться бетонні конструкції, композиції, розрізи та тераси.
Особливо люблю проєктувати сади, природні простори, лісові композиції
Я обрала складну сферу. Але люблю її.
Дууууже складну сферу.
І паралельно з нею — люблю тексти. Літературу
Так сильно, що іноді думаю: може, колись здобуду ще одну освіту — у сфері перекладу, редагування, письменництва.
Моє основне хобі - це письмо.
Пишу я з третього класу. Я збираюся випускати свої романи
Поки що я не маю джерела доходу. І не шукаю його через переклад.
А ще — я постійно вмовляю інших читати.
Не дуже успішно, та це не зупиняє.
Можу продовжити у наступних розділах якщо вам цікаво.
Мені завжди є про що розповідати, особливо про себе.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
