Додаткова історія 3. Любовний лист (17)
Повернувшись до маєтку Крістоферів, Паула застала Вінсента, який цілком комфортно розвалився на дивані в її кімнаті. Вони не домовлялися про зустріч, тож вона гадки не мала, коли він прийшов. Одна нога перекинута через іншу, в одній руці — книжка, другою він підпирав підборіддя, геть розслаблений. Збоку могло здатися, ніби це його кімната. Завдяки частим візитам він уже й сюди вторгся з безсоромною легкістю. Паула глянула на нього спантеличено.
Помітивши її, Вінсент нарешті підвів очі від книжки.
— Де ти була?
— А коли ти прийшов?
Вони заговорили одночасно. Паула подала пальто служниці, яка на неї чекала, й сіла на диван навпроти. Вона чітко відчувала, як його погляд супроводжує кожен її рух.
— Я першим спитав, — сказав він.
— Я ходила до нього.
Її голос був спокійним. Вона потягнулась до чашки чаю, яка вже чекала її. Служниця обережно долила гарячого, рожево-золотистого напою, а тоді тихо вийшла. Судячи з температури чаю, Вінсент чекав недовго.
— А Ітан де? — спитав він.
— Казав, що має зустріч. Вийшов із карети раніше.
На зворотному шляху Ітан щось казав про спільні справи з родиною барона, бо після викрадення стосунки з ними налагодились. Паула вловила тільки окремі фрази, але звучало складно.
Вона повільно сьорбнула чаю — м’яка солодкість орхідей затрималась на язику. Смак був знайомий — один із улюблених Вінсента, привезений із Новеля.
— То коли ти прийшов? — ще раз повторила вона.
Вінсент, не відриваючись від книжки, відповів неуважно:
— Нещодавно. Мені стало нудно чекати, тож я позичив одну з твоїх книжок.
— Почувайся як удома.
Паула кинула погляд на обкладинку. Ага, ця. Вона пам’ятала — Адрія позичила їй її кілька днів тому, назвавши «чарівною романтикою». Там ішлося про принца з сусіднього королівства, якого змусили до політичного шлюбу, але він закохався в іншу принцесу. Суто Адріїн смак.
Вінсенту такі сюжети зазвичай не подобались.
— Цікаво? — спитала вона.
— Терпимо, — відказав він, не відриваючись.
Несподівано. Вона була певна, що романтика його не приваблює. Але зараз він виглядав доволі захоплено.
Паула мовчки спостерігала. Він запитав, куди вона ходила, хоча сам знав — вона йому казала, що збирається до Лукаса. Але все одно запитав. А після того — нічого.
— Ти ж не спитаєш, як усе минуло?
— Як усе минуло?
Він навіть не підвів очей — тільки ліниво поворушив губами. Звучало більше як відлуння, ніж щире зацікавлення. Та Паула все ж відповіла.
— Було не так погано. Просторо, чисто…
Вона чекала чогось моторошного й тужливого, але там було спокійно. Територія доглянута, з відкритим небом. Кажуть, там працюють доглядачі.
Ітан згадував, що й у родини Беллуніта є власний цвинтар. Навіть жартував, що коли вона вийде за Вінсента, то й поховають її там. Але Паула так не думала. Те місце їй не підходило. Можливо, тому Ітан тоді й кинув загадкову фразу:
— Ну… побачимо.
Чи він щось знав? Паула згадала, як тоді він лише знизав плечима — і вирішила не копатися глибше. Зараз вона повернула думки назад.
— Ти був там колись?
— Один раз. Дуже давно.
Лише раз? Вона здивувалася.
— І більше не повертався?
— Ні.
— Чому?
— …Бо мені було страшно.
Страшно?
— Страшно, що він вилізе з труни, — сказав Вінсент.
— …Серйозно?
Вона засміялась. Що це за жарт? Але Вінсент не засміявся. Лишився спокійним.
— Страшно, що він вирветься назовні й знову забере в мене очі.
Сміх урвався. Паула втупилася в нього. Він не зустрівся з нею поглядом. Його обличчя було стриманим — настільки стриманим, що вона мимоволі засумнівалась, чи правильно почула.
— …Оце тебе лякає?
— Так. Бо це означало б повернення до того часу, коли я нічого не міг зробити.
— Цього не станеться.
— Знаю. Лукас помер.
Слова прозвучали як незаперечна правда. Паула знову замовкла.
— Але мені він досі сниться.
Вона одразу зрозуміла — не солодкі сни.
Хоч він і говорив спокійно, Паулі защеміло в грудях. Вона затримала подих. Вінсент нарешті підвів погляд від книжки, і його смарагдові очі пронизливо зустріли її.
— Я здаюсь тобі жахливою людиною?
— …Ні. Ніколи.
Вона похитала головою. Справді — ніколи так не думала. Вінсент криво всміхнувся.
— Знаєш… Лукас теж міг бути доволі паскудним.
— …Ти зараз через щось злишся?
Коли вона тільки зайшла, то не помітила, але тепер було ясно — настрій у нього кепський. Через те, що вона ходила до Лукаса? Це зачепило його?
Вінсент ледь похитав головою.
— Ні. Просто… я усвідомив одну прикру річ.
Паула глянула на нього: що саме?
Вінсент закрив книжку й відкинувся на спинку дивана, обличчя злегка спотворилось від емоції.
— Що я ніколи не зможу перемогти Лукаса.
Очі Паули округлились. Чому він так сказав? Вона не встигла осмислити, як Вінсент уже продовжив:
— Я знав, що ти захочеш зустрітися з тим, хто надіслав листа.
— …З того любовного?
Паула затнулась на мить, а тоді здогадалась. Йшлося про лист Адрії.
— Чи усвідомлюєш ти це чи ні — але той лист нагадав тобі Лукаса.
— …Тому ти й не хотів, щоб я йшла?
— Так. Я подумав: якщо це справжній любовний лист — усе може ускладнитись. Я ж не знав, що відправниця — дівчина.
Тепер усе стало на свої місця. Йому не подобався не сам факт листа, а те, що, читаючи його, вона могла згадувати… не того.
Вона згадала, як він відреагував, коли дізнався, що вона подружилась з Адрією. Ітан аплодував, Філіп здивувався, а Вінсент — промовчав. Навіть у кареті дорогою назад — жодного слова. А вона ж чекала бодай якоїсь дражливої репліки.
— Я знаю, ти згадуєш Лукаса, коли дивишся на мене. Не прямо. Але коли бачиш, що я стою тут, цілий…
Вона не заперечила.
— …
— І, мабуть, усе життя ти бачитимеш у мені щось його.
— Я…
Вона не змогла нічого сказати — ані заперечити, ані погодитись. Бо він мав рацію.
Іноді Паула й справді згадувала Лукаса, коли дивилася на Вінсента. Коли ті яскраво-смарагдові очі поверталися до неї… коли він ішов упевненою ходою крізь сонячне світло… навіть коли, як і раніше, блукав у пітьмі через слабкий зір у темряві — кожна з цих митей викликала в її пам’яті відлуння Лукаса. Вона гналася за тінню, яку Лукас залишив після себе, — використовуючи Вінсента як провідник. І хоча вона ніколи не казала цього вголос, ніколи не показувала відкрито — він уже давно це помітив.
Вона стисла руки, опустивши погляд.
— …Але той, хто поруч зі мною зараз, — це ти.
— Знаю.
— І все ж… попри заручини, ти почуваєшся неспокійно?
— Річ не в цьому.
Вінсент опустив очі.
— Ти й надалі згадуватимеш Лукаса через мене. І якою б не була ця форма пам’яті… ти не забудеш його. Він житиме у твоєму серці завжди. Лукас залишив надто глибокий слід. А я… я просто не можу з цим змиритися.
— …
— Виходить, усе склалося саме так, як він хотів.
Вінсент криво усміхнувся. У Паули стиснулося серце — немов хтось схопив його в кулак. Вона опустила голову, її пальці завмерли на колінах. Вона й гадки не мала, що він носив у собі такі думки. І від того, що саме вона стала причиною цього болю — їй забракло слів.
Настала довга, тягуча пауза.
Коли вона знову підвела очі, Вінсент сидів глибоко відкинувшись на диван, обличчя сховане в долонях. Його золоте волосся розсипалося на подушках. Він повільно провів долонею вниз, зітхнувши коротко й нерівно.
— …Вибач. Я не мав цього казати.
— Ні, усе гаразд. Справді.
Вона швидко похитала головою. Знала — він не хотів її звинуватити. А навіть якби й хотів, вона не мала чим заперечити. Щоб трохи розрядити повітря, вона спробувала всміхнутись — мовляв, усе добре. Та вийшло якось натягнуто. Усмішка не вийшла.
— Не змушуй себе посміхатися.
Усмішка згасла.
Паула завмерла, а Вінсент знову зітхнув.
— …Я просто ревнував.
Він провів рукою крізь волосся, потім скривився. В усьому його вигляді читалося: він злий на самого себе. Паула мовчки дивилась, як він відводить погляд у вікно — далеко, кудись у думки.
Більше він нічого не сказав. Здавалося, вирішив: мовчання — краще, ніж зайве слово, що лише погіршить ситуацію.
Попри те, що вони були в одній кімнаті, між ними пролягла відстань. Паула вагалась, а тоді тихо порушила тишу:
— …Вінсент.
Він ледь повернув голову, кинувши на неї короткий погляд.
Вона всміхнулась — ледь, але щиро.
— Хочеш піти кудись зі мною? Якось.
//Перекладацький коментар (або, як ми його тут ніжно називаємо, післямученицький вигук):
Я ПЕРЕКЛАЛА ЦЕЙ РОМАН ЗА 44 ДНІ.
Так це Реально. Яку ж неймовірну кількістю зусиль та часу я вклала.
Тепер ми всі чекаємо(може ви вже й не чекаєте, заздрю) на останній розділ в англійському перекладі, і я вже не знаю, чи це кінець, чи початок мого краху.
А поки — приєднуйтесь до мого Telegram-каналу//
