Додаткова історія 3. Любовний лист (16)
Щоразу, коли Адрія приходила до маєтку Крістоферів, Ітан якимось дивом завжди знаходив спосіб вклинитися у ситуацію. Попри вічні скарги, що в нього навіть часу дихнути немає, він обов’язково з’являвся. Часом навіть сідав поруч із ними й починав просторікувати про Паулу — зокрема про її минулі конфузи — на її жах і сором. Якщо його просили піти, він відступав… але з самовдоволеною усмішкою і пильним, майже обпікаючим поглядом спостерігав з відстані.
Навіть Адрія зрештою визнала, що з Ітаном щось дивне. Одного разу вона сказала:
— Сер Ітан зовсім не такий, як про нього говорили.
Тоді Паула на мить вийшла — віднести книгу, яку позичила в Адрії. Їй не хотілося залишати цих двох наодинці, але вибору не було. Повертаючись, вона почула голоси за ледь прочиненими дверима й зупинилася.
— Казали, ви дуже суворий, — пролунало зсередини.
— Таке часто кажуть, — відповів Ітан.
Паулі не було видно його обличчя — тільки потилицю з її кута зору. Зате обличчя Адрії — здивоване до нестями — було видно як на долоні.
Пізніше Адрія сказала з усмішкою:
— Сер Ітан, мабуть, дуже цінує вас, Пауло.
І Паула так і не могла зрозуміти, що саме на це натякало. Його присутність, коли приїздила Адрія? Його ниття, щоб піти з ними кудись разом? Або той момент, коли він наполіг, що привіз для неї рідкісний тропічний фрукт з-за моря — а потім мало не зіпсував усім шлунки? Що більше вона згадувала, то менш гідною здавалася її думка про нього. Вона вирішила, що слова Адрії — просто ввічлива люб’язність.
— До речі, я її брат. Можеш кликати мене «братом», — жартував Ітан.
— Ні, дякую.
— Бачиш? Вона така холодна до мене, — шепотів він, навмисно схиляючись до Паули.
Паула глянула на нього з виразом: я тебе чую, ідіоте.
Він продовжив — розповідав Лукасеві, що відбувалося останнім часом, хоч більшість звучала як скарги на саму Паулу. Але він при цьому сміявся — і, всупереч усьому, Паула сміялася теж. Поринати в минуле виявилося не таким уже й болючим.
— Лукас, ми, як родичі, більш-менш порозумілися, — сказав Ітан.
— …
— Хоч це, мабуть, не те, чого ти хотів.
Усмішка Паули завмерла.
Вона поглянула на Ітана, чий погляд залишався прикутим до надгробка.
— Саме тому я майже не привів її сюди, — тихо мовив він. — Але… я знав, що ти б цього не хотів.
На його губах з’явилась гірка посмішка. Паула перевела погляд на могилу. Скільки б вони не стояли тут, Лукас не відповість. Жодного слова, жодного подиху — тільки мовчазне каміння над могилою.
Вона щиро бажала, щоби Лукас був щасливий — десь там. Але його вже не було. І на відміну від яскравих квітів, які вони принесли, у нього не залишилося майбутнього. Їй перехопило горло. Вона продовжуватиме жити, змінюватися, старіти, а Лукас назавжди залишиться юним, тихим, самотнім.
Навколо стояли ряди білих надгробків — приватне кладовище роду Крістоферів. Тут спочивали та спочиватимуть всі члени родини: дідусь Флоренс, її батьки… і колись — Ітан.
Могили мовчали в ідеальній тиші. Місце смерті, прощання, тужливих спогадів.
— Ти отримав, чого хотів, — тихо сказав Ітан.
Після того замовк.
Паула знову подивилась на нього. Він усе ще дивився на могилу. Його обличчя не видавало нічого. Але їй здалося, що він от-от заплаче.
//Контра: бути письменником.
Бо варто лише одному Лукасу з’явитися — і вже все, я приречена.
Я бачу, як він ішов би далі, якби йому дали шанс. Я знаю, яким було б його «потім».
І тепер, хоч авторка залишила крапку — я не можу її прийняти, тому я перетворю її на кому.
Але як же нас добивають//
***
— Брате, — промовила вона.
Це слово тепер давалося легше. Ітан повільно обернувся до неї.
— Ти колись думав, що ми опинимось отак?
Коли вони вперше зустрілися в маєтку Беллуніта — він тоді вже знав? Що служниця й друг дворянина, які могли б перетнутися лише мимохідь, одного дня стануть такими?
Ітан усміхнувся.
— А ти, Пауло?
— …Я не думаю, що знала.
— І я ні.
Його відповідь була легкою, простою. Паула вдивлялася в його профіль. Вітер розвівав край його темного піджака, той шелестів чисто. Карі очі Ітана дивилися вдалечінь.
— Але, можливо… я щось відчував. Люди кажуть, іноді бувають миті, коли відчуваєш — це доля. Пам’ятаєш, як ти запропонувала стати союзниками?
Вона згадала ту сцену дуже чітко. Із самої першої зустрічі вона відчула — він той, кого ще побачить. Саме тому зробила ту пропозицію — притягнути його на свій бік до того, як усе ускладниться. Вона не очікувала, що вони будуть разом так довго.
— Я був розгублений тоді. Думав, що вже дорослий, але це було лише зовні. Усередині я ще був дитиною. Я знав, що уникаю чогось… і не мав у собі відваги поглянути в очі правді. Я обманював себе, думаючи, що варто лише дізнатись істину — і я зможу все. Можливо, я навіть хотів зірватися на Вінсенті. Хотів, щоб хтось мене зупинив. Сказав: не ставай таким. Витягнув назад… бо мені було страшно.
Повз пройшов порив вітру, шарудячи травою, як зітхання. Його зазвичай акуратне волосся розтріпалося.
— Так. Мені було страшно.
Вітер майже поглинув ті слова. А його погляд залишався зосередженим десь у далекому, минулому моменті.
У кожного є мить, коли йому потрібна відвага. Паула знала це. Як Вінсент. Як Лукас. Як Вайолет. Ітан — теж. Вона розуміла: він не був від природи сильним. Був, як усі — лякався, сумнівався, хотів утекти. Він не був винятком.
Але він вирішив стати тим, хто має бути винятком.
— Я колись думав, що ти жартуєш, коли сказала, що ми ще будемо разом. Але після всього, що ми пережили, я почав думати… може, ця прив’язаність справді залишиться. Спершу я казав собі, що це ілюзія. Бо ми скоро розлучимось.
Він подивився на неї. У його очах була теплота — вже знайома, але не менш щира. І він усміхнувся. Не звично криво чи дражливо — по-справжньому.
— Але я зрозумів це напевно… коли ми знову зустрілися. Після смерті Лукаса. Я не міг заговорити про це. Усе ще прикидався дорослим. А ти — говорила про Лукаса так просто, що я відчув: так. Ми ще станемо близькими.
Коли ж він почав дивитися на неї так чесно?
Вітер більше не шмагав — дув м’яко.
— Я зробив правильний вибір, — сказав Ітан, потягнувшись з позіхом. — Останнім часом… я справді щасливий.
Він обтрусив плечі й усміхнувся. Тяжкість у його постаті зникла.
— Ходімо?
Паула кивнула й підвелася. Випрямила зім’ятий поділ сукні.
Перш ніж піти, вона ще раз поглянула на могилу Лукаса.
Я ще прийду.
Із цим тихим обіцянням вона обернулася. Але скоро помітила, що Ітан зупинився й не йде вперед.
Його погляд був прикований до чогось.
Вона пішла за його поглядом. За рядами білого каміння, під одним великим деревом у тіні стояв ще один надгробок — без імені, без напису.
Ітан дивився на нього дуже довго.
Вітер знову піднявся, підкинув їй волосся в очі. Вона відвела пасмо вбік, дивлячись на нього мовчки. Його губи ледь ворушилися — щось прошепотіли.
Їй було не чутно — вітер заглушив.
Серед землі мертвих він стояв сам. І здавалося — був крихкий.
— Ітан…
— Гм?
Вона назвала його так, як колись. Ненавмисно. Він обернувся до неї. Його обличчя було без виразу, хоча вона й сказала це з ніби веселим тоном.
— …Чому ти тоді попросив стати твоєю родиною?
Вона завжди хотіла знати. Чому саме родина? Він міг допомогти безліччю інших способів. Опікуном, покровителем. Але він обрав родину. Казав, що через любов Лукаса — та чомусь цього пояснення завжди було замало.
— …Бо поруч зі мною вже нікого не залишилось.
— …
— Людина не може жити сама.
Обличчя Ітана трохи скривилося — ніби от-от заплаче.
— Я не хотів з’їхати з глузду.
Граф, що пожирав рідних. Божевільний. Чутки про Ітана були різні, але жодна з них не показувала, ким він був насправді.
Паула вірила, що з часом усі ті ярлики зникнуть. Можливо, й сам Ітан у це вірив. А можливо… його прохання стати родиною було чимось іншим.
Відчайдушним проханням.
Про допомогу.
У ту мить Паула згадала день, коли вперше його зустріла.
Чоловіка, що стояв перед зачиненими дверима, невпинно стукав, намагаючись витягти з горя друга. З усмішкою на обличчі, що приховувала власні емоції. Тоді, коли він запропонував ту абсурдну угоду “заради друга” — можливо, глибоко в душі, він мріяв, аби хтось зробив так само для нього. Можливо, він бачив себе у Вінсенті. І, може, вже тоді носив у собі страх і провину.
Невже він ще тоді знав, що залишиться сам?
Від тієї думки в грудях стислося щось тихе й болісне.
Вона кліпнула. А коли знову подивилася на нього — вітер стих, і перед нею стояв уже не хлопець із минулого, а дорослий чоловік. Обличчя, на якому відбилась пройдена дорога. Він змінився. Той, що колись тримався минулого, більше не був тим самим. Зміни торкнулися їх усіх.
Повільно вона зробила крок уперед і стала поряд. Погляд Ітана простежив її рух. І коли вона зупинилася біля нього, то легенько всміхнулася краєчком губ.
— Прийдемо ще. Разом.
Від її слів очі Ітана на мить здивовано розширилися, а тоді він усміхнувся у відповідь. Простягнув руку й лагідно торкнувся її плеча. Його дотик був теплим, як сонце.
— …Так. Мені б цього хотілося.
//Коментар перекладача: цей роман — шикарний. Історія? Влучає точно в серце. Психологія?
Та це ж не роман, а рентген людської душі.
Я вже не знаю, яку мені реакцію видавати: плакати? Сидіти нерухомо? просити когось обійняти Ітана, поки я обіймаю Лукасів камінь?//
