Додаткова історія 3. Любовний лист (15)
Зайшовши на достатню відстань, аби їх ніхто не почув, Паула відвернулась від інших і повернулась обличчям до Адрії.
— Міс Деллінґ. Будь ласка, не розповідайте нікому про те, що сталося того дня.
— Перепрошую? Що ви маєте на увазі?
— Те, що я робила… Того дня, коли мене викрали.
Адрія здивовано нахилила голову. Вона й справді виглядала розгубленою. Паула зітхнула й уточнила:
— Дерево, і все інше… те, що відбулося під час того інциденту.
— Ах… але чому не можна?
— Є… причини. Будь ласка, я вас прошу.
— Це не складно, але…
На її обличчі читалося здивування — чому така дрібниця вимагає секретності? Звісно, Паула не могла просто сказати: «Я думала, що більше ніколи тебе не побачу. І ще — я насправді не хвора, я лише прикидаюся». Тож вона лише тепло усміхнулась і м’яко взяла Адрію за руку. Та одразу ж глянула вниз — на їхні з’єднані долоні.
— Я б хотіла, щоб усе, що сталося того дня… залишилося лише між нами.
— М-між нами?
— Так. Це буде наш маленький секрет.
Паула особливо виділила слово «секрет», але здавалося, що Адрія зацікавилась зовсім іншим — саме словами «між нами». Те, як вона повторила їх, викликало певне занепокоєння, але Паула усміхнулася ще щиріше. Адрія миттєво залилася рум’янцем і опустила погляд.
Паула повторила прохання ще лагідніше:
— Ви зможете це зробити?
— …Так. Зможу.
Нарешті — відповідь, на яку вона сподівалася. Внутрішнє полегшення розлилось теплом. Паула подякувала усмішкою, й Адрія, побачивши її обличчя, раптом завихлялась на місці, ніби не могла стримати себе.
— То ми тепер друзі?
— …Вибачте?
Питання звалилося, як грім серед ясного неба. Паула кліпнула, розгублена. Адрія схилилася ближче й несміливо прошепотіла:
— Ми ж поділились секретом. А це означає, що ми… друзі, правда ж?
Чому розмова так раптово змінила напрям? Паула не встигала за логікою. Адрія кинула на неї погляд краєчком ока — знову повний надії. Попри недавню відмову, її обличчя знову світилося очікуванням, наче вона повністю стерла пам’ять про попереднє. І цього разу Паулі й справді важко було сказати “ні”.
Поділитися секретом — це майже як передати в чужі руки свою слабкість. І тільки зараз до неї дійшло, що вона щойно зробила саме це. Відчувши вагання, Адрія тихо повторила:
— Ми ж друзі… так?
Урешті, Паула кивнула. Обличчя Адрії миттєво засяяло, наче крізь хмари пробилося сонце. На мить здалося, ніби вона світиться вся.
— Іііііі! Я така щаслива!
Адрія кинулась їй у обійми, не стримуючи радості. Паула лише зойкнула — це було раптово. Та Адрія не зважала: міцно обняла її й почала підстрибувати на місці, змушуючи Паулу гойдатися в такт.
Нарешті, вона трохи відступила, але усмішка з її обличчя не зникала.
— То… я можу тепер звертатися до тебе “Паула”?
— …Як хочеш.
Щойно почула дозвіл, одразу скористалась:
— Паула. Тоді називай мене просто Адрія.
— Добре. Адрія.
— Хіхі… Мені це подобається.
Адрія захихотіла, прикривши обличчя долонями, а потім знову обійняла Паулу, потерлась щокою до її щоки. У Паули не було шансів ухилитись. І попри все, бачити її настільки щасливою було настільки… щиро, що складно було на щось скаржитись. Паула просто поплескала її по спині.
У рутинний щоденний розпорядок Паули непомітно вплелась нова постійна присутність. Після того, як Адрія Деллінґ сама оголосила себе її «подругою», вона не переставала усміхатись до самого кінця зустрічі. Здавалося, навколо неї розквітали квіти.
— Я писатиму тобі листи! Ти ж відповідатимеш, правда?
— …Добре.
Відмовити тій щасливій усмішці було просто неможливо.
Відтоді Адрія справно надсилала Паулі листи. Їхній зміст змінився — замість слізних зізнань у коханні з’явилися щоденні історії, проте обсяг залишався таким самим — виснажливо довгим. Паула відповіла кілька разів, але швидко вигоріла. Урешті вони домовилися — листів буде менше.
Натомість Адрія почала дедалі частіше з’являтися в маєтку Крістоферів.
З часом це стало звичним. Навіть коли Паула виходила до неї в піжамі одразу після пробудження, ніхто вже не дивувався. Природно, це призвело до того, що вона частіше бачила чоловіка, який завжди супроводжував Адрію. І одного дня вони нарешті обмінялися іменами. Той самий чоловік, що був з Адрією в день її зізнання, виявився її слугою на ім’я Філіп — як і слід було очікувати, він служив у родині Деллінґ.
— Дякую вам за те, що прийняли тоді це рішення, навіть якщо воно було клопітким, — мовив він якось під час прогулянки.
У сонячний день Адрія побачила клумбу край дороги й побігла до неї, щоб роздивитися квіти. А Паула залишилась у затінку під деревом, де до неї підійшов Філіп і вперше заговорив першим. Це здивувало її — зазвичай він був мовчазний і непрозорий. Паула ніяково почухала потилицю. Її вибір не здавався їй чимось вартим вдячності.
— Відколи міс Адрія стала ближчою до вас, вона постійно усміхається і стала набагато життєрадіснішою. Пан також задоволений і навіть казав, що хотів би запросити вас до родового маєтку Деллінґ.
— О, я спробую знайти час.
Тепер, коли про це згадали, Паула справді ще жодного разу не була там. Вона ледь помітно кивнула, пообіцяла домовитися про дату, й Філіп уклонився їй дуже низько — аж занадто. Вона мимоволі замислилась: невже мати бодай одну подругу — це аж настільки важливо?
Та відповідь прийшла швидко.
— Вона пізня дитина в родині, має значно старших братів. І ніколи не мала когось, кого могла б назвати другом. А ще… вона має погане чуття на людей. Через це її завжди надмірно оберігали. Її довірливий характер їй не допомагав.
Далі він коротко поділився історіями про дивних і недобрих людей, яких зустрічала Адрія. Паула слухала, а її вираз обличчя ставав дедалі суворішим. Чи може людина й справді настільки не щастити на знайомства? Але коли почула, що причина — у її беззахисній щирості… це все пояснило. Вона згадала випадок у салоні.
— Вона ще й трохи розпещена. Тож не бійтеся час від часу бути з нею суворою, — додав Філіп з теплою усмішкою.
Це був перший раз, коли Паула бачила таку м’якість у ньому. Коли вона глянула у бік Адрії, яка захоплено роздивлялась квіти, то зрозуміла, що Філіп і справді піклується про неї. Ймовірно, завжди був поруч, спостерігаючи мовчки з тіні.
Паула перевела погляд на Адрію. Можливо, відчувши, що на неї дивляться, та озирнулась, засяяла — і миттєво підскочила до Паули, взявши її за руку.
— Паула, ходімо наступного разу до міста! Я знаю одну кав’ярню з неймовірними десертами. Ніхто, крім мене, про неї не знає!
— Добре.
Почувши коротку згоду, Адрія весело хихотіла. Вони знову пішли вперед, тримаючись за руки. Ідеальна прогулянка під теплим сонцем.
Тримаючись за руку Паули, Адрія невпинно розповідала про все, що хоче зробити разом у майбутньому. Її плани були настільки деталізовані, ніби вона продумувала їх уже не один день. Щоб втілити всі ці ідеї, знадобляться роки. Паула мовчки слухала, а потім ледь чутно розсміялася. Адрія виглядала настільки щасливою, що важко було не усміхнутись у відповідь.
Так вони й стали подругами.
//Коментар перекладача:
Як же мені комфортно.
Іхіхі.
Дайте мені більше Паули й Адрії. І ще трохи. І ще.//
***
Жовті квіти м’яко хитались на вітрі. Паула підняла погляд у ясне небо. Прохолодний вітерець якраз у ту мить розтріпав їй волосся, мов граючись. Вона вловила цей порив, на мить завмерла, насолоджуючись, а тоді знову опустила очі.
Перед нею стояв невеликий надгробок.
Вона провела пальцями по вирізьбленому на ньому імені: Лукас.
— …Нарешті прийшла, — прошепотіла вона ледь чутно.
Пробач. Я не була готова. Ці слова лишилися невимовленими. Їй знадобилося багато часу, щоби наважитись прийти до Лукаса.
Раз за разом їй бракувало сміливості. Ітан завжди казав, що вони можуть піти, коли вона буде готова. Але щоразу вона ухилялась — то була зайнята адаптацією, то пригнічена — й усе відкладала на «потім».
Правду кажучи, їй було страшно. Навіть знаючи, що Лукаса більше нема, частина її свідомості не хотіла з цим миритись. Вона все ще бачила його уві сні. Все ще пам’ятала його. Все ще уявляла його десь живим, таким, що дихає.
Але зрештою цей день настав. Вона тут, як і обіцяла. І Ітан, як і казав, прийшов із нею.
Паула поклала букет, який дбайливо підготувала, перед могилою Лукаса, сподіваючись, що запах квітів трохи зменшить його самотність.
Позаду неї Ітан стояв мовчки, з ледь помітною усмішкою дивлячись на могилу.
— Останнім часом усе було якось… надто метушливо, — пробурмотів він, майже винувато, ніби виправдовуючись перед братом, що міг образитися.
Він ніяково почухав потилицю.
— Стільки всього треба встигати. Думав, коли просто спостерігаєш за батьком, це здається легше, а от коли все лягло на мої плечі… Виявилось, що роботи — море. І майже все — суцільна морока. Часом думаю, що мені не завадило б мати друге тіло. Бути главою шляхетного дому — це зовсім не так гламурно, як здається.
Він похитав головою з театральною гримасою. Паула усміхнулась, згадавши, як він бурчав над стосами паперів у себе в кабінеті.
— Вона добре тримається. Я добре про неї піклуюсь, — додав Ітан з посмішкою.
— …Більш-менш, — відповіла Паула, на що Ітан глянув на неї з удаваним обуренням.
— Ти мала б сказати, що щаслива мати такого чудового брата.
— Я щаслива. Дуже. Безмежно, — швидко виправилася вона. Останнім часом вона зрозуміла: чим краще настрій у Ітана, тим легше живеться. Він, здається, це помітив і подивився на неї з підозрою. Але Паула вже знову дивилась на надгробок.
— Я вже досить добре адаптувалася до всього.
— Та вона не просто адаптувалася. Навіть подругу завела, — докинув Ітан з насмішкуватими нотками.
Паула звузила очі. Згадка про Адрію змусила її зітхнути. Тільки подумати, як Ітан відреагував, коли дізнався, що вона подружилася з Адрією…
Щойно вона йому сказала, він зааплодував, ніби це була державна подія, й влаштував театральні вітання. Навіть побачивши її кам’яне обличчя, він не перепитав, чому вона виглядає пригнічено — і це чітко показало, що він давно цього чекав. А потім іще заявив, що треба влаштувати святкову вечерю на честь цієї дружби. Їй довелося добряче попрацювати, щоби його відмовити. Хоча, якщо чесно, він і не збирався її влаштовувати — просто черговий спосіб подражнити. Врешті жодної вечері не було.
— Міс Деллінґ — та ще квіточка, — підсумував Ітан.
Звісно, що він так скаже. Паула згадала всі його витівки відтоді — і очима знову перевернула небо.
