Додаткова історія 3. Любовний лист (14)
Паула була занадто шокована, щоб щось сказати. Було вже досить неймовірно, що автором її першого любовного листа виявилася жінка — а тепер ще й зізнання? У цій незнайомій ситуації вона абсолютно не знала, що робити. Як би вона не намагалася осмислити побачене, Паула не могла зрозуміти, що саме викликало в цієї жінки такі почуття до неї. Якби це був чийсь жарт — у цьому було б більше сенсу. Але в її погляді було занадто багато щирості.
— А… я зрозуміла…
Усередині все плуталося й перевантажувалося, і розум у якийсь момент просто здався. Усе стало білим шумом. Лишилась тільки розгубленість.
Жінка дивилася на неї сяючими очима, чекаючи на відповідь. Уздовж хребта Паули покотився холодний піт. Їй було незручно. Надто багато. Хотілося втекти. Всі емоції пронеслися за мить. Відстань між ними здавалася надто малою, а долоні почали потіти.
Паула ніяково помахала рукою з вимушеною усмішкою, сподіваючись, що жінка зрозуміє натяк, але та лише сором’язливо усміхнулася у відповідь, продовжуючи дивитися їй просто в очі. Паула інстинктивно зробила крок назад і спробувала забрати руку, але жінка лише міцніше її стиснула й зробила крок ближче. Ще одна спроба — і ще одне зближення. Вочевидь, відпускати вона не збиралася.
Паула кинула погляд убік на чоловіка, який прийшов із цією жінкою, мовчки благаючи поглядом про допомогу. Але той залишався на місці, з обличчям, на якому нічого не можна було прочитати. Очевидно, на її боці він не був.
І тут рятівна рука торкнулася її плеча. Вінсент, який увесь час мовчки спостерігав, поставив руку на її плече й став між Паулою та жінкою. Та здригнулася від несподіванки — здається, до цього моменту вона взагалі не помітила присутності Вінсента.
— Давно не бачились, міс Деллінґ.
— Т-так, давно, сере Беллуніта…
Вінсент звернувся до неї, наче вони вже були знайомі. Жінка швидко відповіла, хоч і дещо незграбно. Паула здивовано глянула на нього. Вінсент нічого не пояснив.
— А що привело вас сюди, сере Беллуніта? — спитала жінка, неначе сумніваючись у праві Вінсента тут бути.
У відповідь Вінсент обома руками обійняв Паулу за плечі й притягнув до себе. Вона опинилася в нього в обіймах — здивована, і при цьому досі міцно тримана жінкою. Утворилась доволі дивна картина: Паулина рука витягнута вперед у спробі звільнитися, а її тіло — в руках іншого чоловіка.
— Вона моя наречена, — спокійно заявив Вінсент.
— Н-наречена?
— Так. Моя наречена.
У голосі Вінсента звучала твердість, якої раніше не було. Жінка кліпала очима, дивлячись на них обох із недовірою. Схоже, новина про заручини ще не розлетілася.
Хоча Вінсент не сказав нічого неправдивого, подача була така пряма, що Паулі стало ніяково. Вона усміхнулася вибачливо. Жінка тим часом стояла мовчки, лишень мовила «А-а…» і знову замовкла.
— Тож, мабуть, краще відмовитись від своїх почуттів, — додав Вінсент з натяком.
— …Перепрошую?
— І від руки також, якщо можна.
Вінсент подивився на її руку, яка все ще не відпускала Паулу. Жінка знову перевела погляд на їхні обличчя, а тоді — раптово ще сильніше стиснула Паулину руку. Її погляд став хижим, немов вона захищала свою здобич.
Вінсент простягнув руку й узяв Паулу за зап’ясток. Схоже, він не хотів торкатися жінки безпосередньо, тому просто почав відтягувати саму Паулу.
Так почалася мовчазна боротьба: одна рука — тягне до себе, інша — намагається відтягнути. А Паула посеред цього — мовчки, беззбройно, з виразом обличчя: що, біс його візьми, тут відбувається…
//Коментар перекладача: за команду пани Деллінґ//
— Пппфт—!
Раптовий сміх порушив напругу. Паула одразу ж повернулася до чоловіка, який супроводжував жінку, і кинуло йому погляд, що кричав: "Не час для цього!" Але він не сміявся — його обличчя було зовсім серйозним.
Чоловік злегка похитнув головою, ніби прочитав її думки. «Не я», здавалося, було написано на його обличчі.
Тоді хто?
Ніби відповідаючи на її безмовне питання, він жестом показав на когось позаду неї. Паула здивовано повернулася. Там стояла постать. Її спина була знайома, плечі трохи тремтіли, вона сміялася, витираючи сльозу.
“…Ох, як це смішно,” пробурмотіла постать.
Коли, здається, вона відчула погляд Паули, вона повернулася. Її вираз обличчя змінився на нерозуміння.
Це був Ітан.
Що за—не може бути! Він слідував за ними, щоб просто подивитися, як все це розвивається? Паула не змогла стримати порожній сміх. Ітан, потрапивши в незручне становище, злегка прочистив горло й швидко зібрався, потім спокійно втиснувся між ними. Напруга між жінкою і Вінсентом змістилася, коли вони обидва звернули увагу на нього.
Ітан ввічливо привітав жінку.
— Радий познайомитись. Я — Ітан Крістофер, старший брат Флоренс.
— А-а, т-так! Доброго дня!
Жінка, збентежена, швидко відпустила Паулину руку й низько вклонилася Ітану. Тепер рука Паули була вільна. Вінсент, побачивши можливість, миттєво потягнув її назад за зап’ястя, майже наче рятуючись від жінки. Паула здивовано подивилася на нього, не розуміючи його серйозності.
— Адрія Деллінґ, — жінка нарешті представила себе. Лише тепер Паула зрозуміла, що навіть не знала її імені — ні її походження, ні сім’ї. І ось вона зізнається в любові. Абсурдність ситуації стала очевидною.
— Міс Деллінґ, — почав Ітан, його тон став офіційним. — Перепрошую за втручання. Але я не зміг сидіти спокійно, занадто хвилювався за свою сестру. Як ви, мабуть, знаєте, вона пережила деякі важкі моменти останнім часом.
— Н-ні, я розумію. Мені теж було важко отримати дозвіл вийти сьогодні.
Адрія швидко замахала руками, зніяковіла, але визнала брехню Ітана. Паула подивилася на брата холодним поглядом.
Залишити його без наслідків не вдалося. Ітан добре знав, як всім управляти.
— Знаєте, я читав листи, які ви надіслали, — спокійно сказав Ітан, з посмішкою, яка не досягала очей. — Дякую за вашу турботу про мою сестру. Як її брат, я це ціную.
— Н-ні, зовсім ні. Я отримала багато допомоги від неї…
— Хотілося б дізнатися, яку саме допомогу ви отримали.
Ітан, імітуючи дружелюбність, викликав різкий поштовх у палець з боку Паули. Він навіть не здригнувся.
— Нажаль, моя сестра вже заручена, — додав Ітан.
— А-а, н-ні! Це не так! Це зовсім не те!
//Коментар перекладача: Я сиджу, тримаючи голову, обгорнута ковдрою з фрустрованих очікувань і невиправданих WLW-надій(це було більше ніж очікувано але все одно). //
На вираз Ітана Адрія почала бурхливо відмахуватись руками. Потім вона склала їх разом і продовжила вже серйозніше.
— Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Це не те, що ви подумали. Я просто… я просто хотіла дружити з нею. Якщо міс Кристофер не проти…
Вона перевела погляд на Паулу, сповнений надії. Очі Ітана теж звернулися до неї, і Паулі буквально здалося, що погляд Вінсента спалює їй потилицю наскрізь.
Супутник Адрії стояв, схрестивши руки, спостерігаючи за ситуацією, як за театральною постановкою. Паула, в центрі загальної уваги, силоміць усміхнулась, хоча всередині її єдиним бажанням було втекти. Було незручно. Задушливо. Ніяково. Але відповідь давати все одно довелось.
Паула подивилась на Адрію з щирим, але сумним виразом:
— …Пробач.
— Я… розумію…
Адрія опустила голову, помітно розгубившись. Вона намагалася зберегти усмішку, але Паула помітила, як обличчя дівчини на мить зрадницьки здригнулося від болю. Ітан нахилився ближче й тихо прошепотів:
— Як узагалі можна сказати “ні” при такому виразі обличчя?
— А що я мала сказати? Їй потрібна була чітка відповідь.
— З таким підходом друзів ти точно не знайдеш.
— То сам і відмов їй.
Роздратована його зауваженням, Паула різко штрикнула Ітана ліктем у живіт. Той злегка скривився й потер місце удару, цокнувши язиком. Паула зиркнула на нього з виразом: “І що далі?”
Ітан зітхнув і звернувся до Адрії чемно:
— Моя сестра — дуже сором’язлива. Дозвольте вибачитися від її імені.
— Н-ні! Все гаразд! Я розумію. Справді!
Адрія затрясла руками, намагаючись звучати життєрадісно, але її опущені плечі виказували розчарування. Вини від цього ставало лише більше, неначе вона штовхнула щеня, яке довіряло їй. Паулу почала гризти тривога, але емоції Адрії й досі здавалися їй занадто нав’язливими.
— Я просто хотіла побачити вас ще раз. Я ж так і не встигла роздивитися вас тоді. Я дуже хвилювалася. Чула, що ви навіть не змогли відвідати жодного балу після того випадку, і що вас тоді викрали… І що ви штовхнули злочинця та втекли… Ви сказали, що добре бігаєте, і врятували мене, хоч я й нічим не змогла віддячити… А ще тоді, з деревом—
— Уф!
У паніці Паула притисла руку до вуст Адрії. Очі тієї округлилися від несподіванки.
І тут Паулу вдарило: вона дозволила цій дівчині побачити забагато. Лазити по деревах, бити викрадачів, бігати, як абсолютно здорова людина… усе це не вписувалося в образ хворобливої шляхтянки. Всі ці помилки — одне за одним — накотили на Паулу, мов хвиля сорому.
Ізабелла ж завжди попереджала її стежити за поведінкою. Можливо… можливо, Ізабелла й справді передбачала, що так станеться.
Паулу швидко повернули до реальності пильні погляди навколишніх. По спині стікала холодна крапля поту. Востаннє, чого їй хотілося — аби всі довідались про ці дрібні “провали”. Але сказане не повернеш.
— Дерево?.. — повторив Ітан із тривожним нахилом брови, вловивши суть миттєво.
Паула скам’яніла. Якщо був у її житті хтось, кому точно не варто було дізнатися про цю історію — це Ітан. З нього буде насмішка на все життя.
Її досі переслідувала пам’ять про першу вечірку, коли вона ледь не впала через плаття — і він запам’ятав це НАВІКИ. І щоразу перед офіційними заходами виголошував “поради” з лукавою посмішкою. Їй зовсім не потрібен новий матеріал для знущань.
Не відповідаючи, Паула швидко потягла Адрію за собою.
— Міс Крістофер?
— Хвилинку. Йдемо.
Вона вивела Адрію з групи, якнайдалі від чужих вух.
