Додаткова історія 3. Любовний лист (13)
Це сталося під час її третього візиту до салону. До того часу в ставленні інших жінок до неї нічого не змінилося. Вона вже починала розуміти, наскільки марною була її спроба протистояти їм — ці емоційні битви лише виснажували. Вона тільки-но почала приймати гірку правду: безглузда боротьба знецінює лише тебе саму.
Тоді вона й подумала, що більше не приходитиме. Ця думка промайнула в голові, коли вона крадькома рвала кілька квітів із бездоганно облаштованої клумби. І раптом — кроки. З-за високої огорожі, обвитої виноградною лозою.
Вона тихо присіла й зазирнула на звук. П’ятеро жінок оточили шосту, що стояла з опущеною головою й зчепленими в молитві руками. У повітрі висіла напруга. Та, кого обступили, виглядала так, ніби от-от розплачеться.
Жінка з кучерями, схоже, була за головну — вона постукала пальцем по лобі дівчини:
— Ми вже чітко дали зрозуміти, що ти тут небажана. Навіщо знову приходити?
— Та справді.
— Деякі люди зовсім не знають міри.
Одна за одною долинали глузливі коментарі. Паула одразу все зрозуміла: дівчину цькували. Вона бачила таке на вулицях нетрів — нічого не змінилося, просто тепер у ролі хижачок були шляхетні панянки. Людська природа, схоже, не надто залежить від соціального стану.
Вона тихо цокнула язиком і відвернулась. Було прикро, так, але вона не збиралась втручатися. Це могло обернутися проти неї. І, чесно кажучи, не було в неї на це сил.
Тож вона повернулася до клумби, обираючи квіти, щоб хоч трохи заспокоїтись. Пелюстки, що обсипались, утворили маленьку доріжку біля її ніг. І саме тоді, крізь тиху зелень, долинуло приглушене ридання. Спершу вона намагалася не зважати. Але схлипування ставали голоснішими.
Врешті-решт вона підвелася.
Коли знову підійшла до огорожі, дівчина вже стояла сама. Сльози котились по її щоках, і вигляд вона мала жалісний. Але було щось дивне в її поведінці — вона зиркала на дерево, переступала з ноги на ногу, мов щеня, якому кортить в туалет.
Паула трохи повагалась, потім змахнула пил з подолу й рушила вперед. Усе одно йти повз.
— Чого ти плачеш?
Дівчина здригнулась, від несподіванки зіщулившись, наче від удару. Паула почухала потилицю, трохи незграбно.
І нарешті пролунала відповідь, із запинками:
— М… моє… намисто. Воно… на дереві…
Паула підняла очі — і справді, на гілці гойдалась прикраса, піймана вітром.
— І ти плачеш через це?
— Воно… дуже цінне. Це бабусине…
— Ясно.
Це змінювало справу. Відчувши провину, що не втрутилася раніше, Паула зняла черевики. Потім — панчохи. Підгорнула спідницю і, босоніж, ступила до стовбура.
Очі дівчини округлились.
— Щ-що ви робите?!
— Забираю твоє намисто.
— Пробачте?!
Не звертаючи уваги, Паула спокійно вперлась руками в кору й почала дертись вгору.
Вона виросла в злиднях. Лазити по деревах для неї — як дихати.
Це дерево було доглянутим, не надто зручним для підйому, але вона зуміла дістатися до гілки, на якій висіло намисто. Витягла руку — пальці ледь торкнулись підвіски.
Є.
Ланцюжок був перекинутий над гілкою надто високо, і просто зірвати його не виходило.
Вона спробувала — і ледь не зірвалася вниз. Її нога зісковзнула, та їй вдалось вчасно вхопитися за стовбур. Унизу дівчина зойкнула:
— В-все гаразд?!
— Так. Усе добре.
Зрештою, Паула спустилась на землю, міцно стискаючи в руці намисто. Дівчина полегшено зітхнула.
Та коли Паула уважніше придивилася до прикраси, помітила — ланцюжок порвався під час підйому.
— Вибач… воно порвалось.
— Нічого! Справді. Воно мені дуже дороге… Дуже дякую вам, що дістали.
Вона притисла кулон до грудей, очі її сяяли від щирої вдячності. Паула винувато усміхнулась і витрусила пил з ніг. Вигляд у неї був ще той — у маєтку точно хтось це помітить. Вона поспіхом натягнула панчохи й взулася, намагаючись якось вирівняти пом’ятий одяг.
Дівчина допомогла їй струсити пил з сукні. Паула мовчки прийняла допомогу.
— Ви… міс Крістофер, так?
Тож вона знала, хто перед нею. Паула кивнула.
— Так.
— Я… я чула про вас.
— Справді?
Ну ось, почалось. Паула зберігала ввічливий тон, але внутрішньо вже зітхала. Зараз почне перелік чуток і дурниць, які про неї ходили.
— Казали, що ви дуже хворіли в дитинстві… Але зараз ви виглядаєте значно краще.
Її рухи завмерли.
Оце так. Таку легенду вона справді поширювала після дебюту — нібито слабке здоров’я пояснювало, чому вона часто уникає зайвої активності. Навіть зараз, коли почувалася набагато краще, вона змушена була підтримувати цей образ. І сьогодні, у всій цій метушні, вона про це забула.
Її думки закрутились. Вона миттєво піднесла руку до вуст і тихенько покашляла:
— Кхе-кхе…
— Ви що, погано себе почуваєте?
— Щось різко занепало здоров’я… Певно, треба йти.
Було незручно. Дуже. Але треба було якось з цього викручуватись. Скаже, що їй зле, й повернеться до маєтку. Все одно ніхто не запам’ятає її зникнення.
— Я піду. Рада була зустрітись.
— Т-так! І я… дуже рада була, міс Крістофер!
Паула ввічливо усміхнулася й рушила. Проте, зробивши кілька кроків, зупинилася. Зітхнула й обернулась.
— Може, це прозвучить нахабно, але…
Дівчина здивовано кліпнула.
— Мій дідусь колись сказав мені одну річ.
— Т-так?
Паула повторила ті слова, що колись стали для неї підтримкою:
— Люди ставляться до тебе так, як ти сама до себе. Якщо ти бачиш себе малою й нікчемною — такою тебе й сприйматимуть.
Вона пам’ятала цю дівчину з попередніх зустрічей у салоні. Так само, як і з нею, шляхетні дами зневажали її, ігнорували, насміхалися. Але дівчина знову й знову намагалась знайти спільну мову, знову усміхалась.
У світі аристократії всі слідували за тими, хто мав найвищий ранг. І докладали неабияких зусиль, щоб не випасти з кола впливу. Це було поверхнево, але зрозуміло. Паула не народилася в знатній родині, тому статус її мало хвилював. Але вона знала: для багатьох тут — це питання життя.
Вона не хотіла осуджувати. Всі мають свої причини. І вона знала, якої відваги потребує щодня виходити до людей, які тебе знецінюють.
— Якщо ти справді працюєш над собою — цього достатньо. Можеш тримати голову високо. Навіть якщо інші цього не визнають — це не твоя провина.
— …
— І якщо можна ще одне — знайдіть когось, хто побачить ваші зусилля.
Не було сенсу приходити в таке місце, пригнічувати свою гідність, а потім іти звідси тільки з ранами. Салонів було багато — у кожного знатного дому свій. Можливо, не всі мали такий високий престиж, як цей, але Паулі здавалося, що справа зовсім не в статусі. Ця дівчина просто хотіла знайти з кимось справжній зв’язок.
Та якщо люди не сприймають тебе змалку — ніякі старання їх не переконають. Вони тільки продовжать зневажати. Краще вже знайти тих, хто сам захоче тебе пізнати, ніж роками боротись за чиюсь прихильність.
Дівчина мовчала. Паула зиркнула на неї і відвернулась. Вона розуміла, наскільки дратівливою могла здатися порада від когось незнайомого. Можливо, та ще й буркне: «Хто ти така, щоб мене вчити?» Тож Паула просто вирішила піти.
Їй і не хотілось залишатися. Коли вона сказала іншим у салоні, що піде раніше, ніхто її не зупиняв. Навпаки, здавалось, вони зраділи.
Після цього вона більше не поверталась у той салон. І геть забула про той день — аж донині.
— Насправді… — мовила жінка, усміхаючись, згадуючи недавнє свято. — Я побачила, як ви тоді вийшли в сад. І все згадала. Дуже хотіла привітатись — от і пішла за вами. Але загубилася в тому лабіринті з живоплоту. Коли ж побачила вас біля фонтану… так зраділа!
От воно як. Тоді Паула й справді здригнулася, коли з-за стіни раптом вигулькнула ця жінка. А вона ж просто заблукала. Тепер стало зрозуміло, чому незнайомка так щиро до неї тягнулася.
— Я тоді не мала з собою намиста… А потім почалось це з викраденням, не було часу все пояснити. Вибачте.
— Та ні, ні, все добре. Насправді… я просто все це забула.
— Ні! Це цілком зрозуміло! Це ж не надто радісний спогад, і… не було причини, щоб ви мене пам’ятали. Я просто… я була дуже вдячна тоді. І тому…
Паула спробувала зібратися з думками. Ця жінка пам’ятала її ще з салону. Була вдячна. І… писала листи.
Вона згадала їх — ті відверті, глибоко зворушливі рядки. Вона була переконана, що їх писав чоловік.
Її губи мимоволі розтулилися.
— То ці листи…?
— Ааа~!
Жінка тихо зойкнула — і враз залилася рум’янцем. Тривожна, скромна поведінка змінилася нервовим збентеженням. Вона опустила голову, міцно стиснувши руки.
— Вибачте, що надсилала вам ті листи отак просто… Мене потім дуже сварили… Казали, будь-хто почуватиметься ніяково, отримавши листа від незнайомки. Я… я не хотіла здатися нав’язливою. Просто… хотіла, щоб ви знали, наскільки це було важливо для мене. Та доброта. Та порада…
— …Прошу?
— Міс К-К-Крістофер!
Вона заїкалась тричі, тривога буквально струмувала з неї. У Паули по спині пробіг холодок.
Щось було не так.
Занадто не так.
Вона мимоволі ступила крок назад — і раптом жінка кинулася вперед і схопила її за руку. Так неочікувано, так несхоже на її попередню стриманість, що Паула аж застигла.
Їхні обличчя розділяв тільки подих.
І в очах жінки — ясних, ся
ючих — світилась рішучість.
— Я вас люблю!
— …?!
Паула оніміла.
Абсолютно оніміла.
//Коментар перекладача
Ну що ж… Я знайшла своїх.
Нарешті.
Оце — моя краля.
Ти — Slay. Ти — Своя.//
