Додаткова історія 3. Любовний лист (12)
Після короткого погляду на неї Вінсент сперся ліктем об підлокітник і схилив щоку до долоні. Його обличчя, напівобернуте вбік, зосереджено дивилося в порожнечу.
Вона вже все сказала, але тепер між ними повисла тиша, і в повітрі зависла ніяковість. Можливо, не варто було це згадувати. Лукас, як і для неї, напевно залишив у серці Вінсента особливе місце — чи то добре, чи погано. Тереблячи листа в руках, вона мовчки чекала його відповіді.
— …Гаразд, — тихо й чітко промовив він.
— Я піду з тобою на цю зустріч.
— Дякую.
Вона засяяла. Вона справді цінувала, що він витратить на це свій час, але ще більше — що це звучало як схвалення з його боку. А це було дуже важливо. Та навіть попри це, Вінсент не відреагував — лише побіжно глянув у її бік з тим самим незбагненним виразом.
Тоді, злегка знітившись, вона додала:
— Але є одна проблема.
— Яка?
— У листі йшлося про зустріч учора. Вранці того ж дня вони ще раз написали — вибачились, що змусили мене почуватись незручно, й сказали, що не надсилатимуть більше листів.
Вінсент знову подивився на неї.
— І?
— Ну… якщо я все ж хочу зустрітись, мені треба написати у відповідь. Але я не знаю, хто саме це написав.
А це означало, що нічого не вийде. Вона похилила голову. Вінсент кілька секунд мовчав, а потім випростався.
— Ітан сьогодні в маєтку?
— Так, він зараз, мабуть, у своєму кабінеті.
Цієї години він завжди закопаний у паперах.
На її відповідь Вінсент різко підвівся. Вона спантеличено пішла за ним, попутно заспокоївши здивованого дворецького. Вінсент рвучко відчинив двері кабінету. Як і очікувалось, Ітан сидів за столом, похований під купою документів, і здивовано звів погляд.
— Що ще трапилось, чорт забирай?
— Хто написав листа?
Вінсент перейшов до справи без жодних вступів. Ітан зморщив чоло.
— Чому ти питаєш у мене?
— Бо ти вже знаєш.
Що?
Паула, яка саме ступила всередину, ошелешено переводила погляд з одного на іншого.
— Я? — перепитала вона.
— Так. Ти передав листа Паулі, бо знав, від кого він. І вирішив, що нічого страшного не буде.
Що?
Зміст слів почав до неї доходити, і вона нервово засміялася, не вірячи. Ітан кинув у її бік винуватий погляд і відвернувся.
Він справді знав? Вона пригадала, як він казав, що міг би дізнатися, якби захотів, але не звик робити те, про що його не просили.
Брехун, подумала вона, злісно дивлячись на нього. Ітан розумно уникнув її очей.
— То що, хочеш, щоб я сказав, хто це був? — запитав Ітан.
//Коментар перекладача: МЕНЕ ОСЯЯЛО.
Тепер я зрозуміла чому Ітан не дуже ставився до стосунків Вінсента і Паули, через Лукаса напевно.//
— Ні. Я напишу відповідь. Просто передай їм її.
— Відповідь? Для чого?
— Щоб домовитися про ще одну зустріч.
Ітан підняв брову й подивився на Паулу.
— Отже, ти вже все вирішила, так? Я ще вчора здивувався, чому ти така тиха після того листа.
— …Так, — відповіла вона неохоче.
— Ого. Не очікував. Був майже впевнений, що ти до кінця будеш проти.
Він сперся підборіддям на долоню. Паула мимоволі поглянула на потилицю Вінсента. Якщо чесно, навіть після того, як вона згадала Лукаса, вона думала, що Вінсент усе одно відмовить, скаже, що це надто небезпечно. Але замість цього пролунав його голос, байдужий, як завжди:
— Без коментарів. Ти надішлеш листа, чи ні?
— Добре, добре. Надішлю, — здався Ітан, піднявши обидві руки.
Нарешті Вінсент обернувся до Паули — поглядом спитав: Ти вже написала листа?
Вона дістала з сумки акуратний конверт. Відповідь написала ще вчора, про всяк випадок.
Вона передала його Вінсенту, той — Ітану. Ітан кивнув, приймаючи.
— Я прослідкую, щоб він потрапив за адресою. Не хвилюйся.
Отже, він справді знав, хто це. Паулу розпирала цікавість. Вона вже майже спитала: Хто це?… але стрималася. Незабаром і так дізнається.
Кілька днів потому Ітан повідомив, що відправник погодився на зустріч.
І нарешті настав день.
Того ранку вона зібралась рано і сіла в карету, що прямувала до узгодженого місця.
Увесь шлях думки крутилися виром. Полегшення — що нарешті дізнається, хто писав листа, і тривога — а раптом усе ж таки це щось небезпечне, як усі боялися. Вінсент, спостерігаючи, як вона сіпається, пробурмотів:
— Ще трохи — і в підлозі буде діра.
— …Що? А, вибач.
Вона глянула вниз — її нога безперестанку била об підлогу. Зупинилась, зробила вдих. Долоні спітніли. Вінсент більше нічого не сказав.
Місцем зустрічі була площа в місті, що належало під управління дому Крістоферів. У центрі стояв фонтан із кінною статуєю. Домовились зустрітись під великим деревом, що росло навпроти неї.
Вона повільно рушила в тому напрямку. Вінсент ішов позаду.
Це точно чийсь жарт, думала вона. Правда ж? І якщо це справді жарт — як реагувати? Витримано насварити? Чи просто вилаяти з місця?
Як би вона не намагалась підготуватись до всього, раптом помітила юнака під деревом. Він був охайно вдягнений, у добре пошитий костюм, і озирався навколо, ніби когось шукав. Потім побачив її — і їхні погляди зустрілись.
Він ледь помітно кивнув.
Не може бути…
Коли вона зупинилась перед ним, хлопець глибоко вклонився.
— Дякую, що прийшли.
— О-ой. І вам дякую, — пробурмотіла вона, теж злегка вклонившись, усе ще намагаючись це осмислити. То це не жарт?
Або ж… можливо, він от-от крикне «Пожартував!»?
Вона з підозрою вдивлялась у його обличчя, вишукуючи натяк на глузування, але юнак просто дивився на неї — спокійно, серйозно.
Вона кинула погляд на Вінсента.
Його обличчя… не віщувало нічого доброго.
Погляд, яким він дивився на хлопця, міг би зів’ялити квіти. Її мозок гарячково працював. Вона скам’яніла, намагаючись зберегти витримку й водночас обмірковуючи, як ввічливо відхилити зізнання й розрядити ситуацію.
Запанувала незручна тиша.
Вона стояла непорушно, а юнак раз по раз кидав погляди на Вінсента, явно здивований його присутністю, але надто ввічливий, щоб щось запитати. Вінсент і сам мовчав — можливо, не хотів псувати атмосферу.
І раптом юнак обернувся.
— Міс.
Міс?
Паула подивилась туди, куди він звертався.
Позаду дерева, наполовину заховавшись, стояла жінка.
Їхні погляди зустрілися, і вона одразу знітилась і сховалася знову.
Потім обережно визирнула ще раз.
Юнак зітхнув уголос.
— Будь ласка, виходь уже.
— А-але ж…
— Досить. Ходімо.
Збентежена його суворим тоном, жінка неохоче вийшла з-за дерева. Паула зробила крок уперед, вдивляючись у її обличчя.
— Ви ж…
— Д-доброго дня, міс Крістофер.
Жінка, затиснувши руки, низько вклонилася.
Юнак цокнув язиком і наказав їй привітатись як слід. Та розтиснула пальці, розправила спідницю і чемно вклонилась.
Тон юнака, звернення «міс» — усе вказувало на різницю в статусі, але жінка, схоже, була до цього звикла. Її це зовсім не турбувало.
Після короткого обміну ввічливостями Паула почала уважно розглядати жінку з ніг до голови. Та помітила погляд і заговорила нерішуче.
— В-вибачте… Ви… не впізнаєте мене?
Звісно, впізнаю. Як можна забути? Це ж була та сама жінка, з якою вони потрапили в одне викрадення.
— Так. Я чула, що ви благополучно повернулися. Як ви почуваєтесь?
— О, так! Я в порядку! Були синці, але сказали, що слідів не залишиться. А ви, міс Крістофер? Я так хвилювалася, з вами все добре?
— Так, усе гаразд, — відповіла Паула, трохи розвела руками, мовляв, от бачите — ціла й неушкоджена.
Жінка уважно її роздивилася й щиро усміхнулась із полегшенням. Її руки знову зчепилися разом, і вона сяяла, щиро радіючи. Це трохи збентежило Паулу.
— Але… ви справді мене не впізнаєте?
— …Перепрошую?
Паула кліпнула. Вона мала щось згадати?
— …Ви справді мене не пам’ятаєте?
Обличчям жінки пробігла тінь розчарування. Паула лише розгублено дивилася на неї. Та поводилась так, ніби вони були знайомі вже дуже давно. Хіба вони зустрічалися ще до випадку на маєтку барона? Нічого не пригадувалося.
Вона обернулась до Вінсента, який мовчки стежив за розмовою. Непомітним жестом у бік жінки вона спробувала запитати: Ти знаєш, хто це? Але Вінсент ледь помітно похитав головою.
Плечі жінки зів’яли. Її розчарування було очевидним, і в Паули почало наростати відчуття провини. Вона незграбно почухала шию, і в цю мить жінка, здавалось, щось згадала. Раптом підняла руку до коміра й трохи розстебнула його, відкривши намисто.
— Ось! Це… це повинно вам нагадати!
Паула подивилась на кулон у її руці.
Це був квадратний медальйон, краї прикрашені крихітними гравірованими квітами, а в центрі мерехтів круглий коштовний камінь, що вловив сонячне світло. Дизайн був дещо старомодний — не надто типовий для такої молодої жінки.
Але, як і сказала вона, щойно Паула побачила це намисто — в її пам’яті щось стрепенулось.
