Додаткова історія 3. Любовний лист (11)
Вона раптом схопилася на ноги й помчала до своєї кімнати. Відчинивши шухляду письмового столу, дістала звідти лист. Як вона і підозрювала — в ньому була вказана дата зустрічі, і це був саме сьогоднішній день.
Вона геть забула про це в хаосі останніх подій.
Поглянувши на лист, сповнений такої щирої туги, вона відчула внутрішній конфлікт.
Що мені робити? Відправник усе ще чекає? Чи варто йти? Але після того, що сталося в маєтку барона, думка про зустріч із невідомою особою викликала тривогу. У газеті писали, що винуватця серії викрадень задля викупу вже спіймали, але все одно вона не почувалася в безпеці.
Тепер вона згадала, як Вінсент уже казав їй на зворотному шляху з каплиці:
— Не зустрічайся з тим, хто надіслав цей лист.
Можливо, це було через нещодавнє викрадення, але вона погоджувалась. Навіть якщо це й справді любовний лист — його надіслали без її згоди. Вона нічого не була зобов’язана. Їй значно більше хотілося відповісти ввічливою відмовою. Саме так вона і вирішила після повернення… і просто забула.
Вона повернулася до кабінету Ітана, тримаючи листа в руці, й знову опустилася на той самий диван.
— Я забула.
Ітан краєм ока глянув на неї, не відриваючись від паперів. Вона глибше вмостилась у подушки.
— Ти планувала йти?
— Ммм… Не думаю, що піду.
— Що?
— Так. Це надто ризиковано.
Вона кинула листа на стіл і взяла горнятко. Чай охолов. Все одно сьорбнула, а тоді знову відкинулась назад. Попри ухвалене рішення не йти, щось усе ще гризло її зсередини — дивна, невиразна тривога.
— Якби ти зібралась, я б виділив тобі охорону, — мовив Ітан.
— …То мені все ж таки йти?
Вона повернула голову, сперта щокою на спинку дивана, й поглянула на Ітана. Він зустрів її погляд і знизав плечима.
— Якщо хочеш зустрітись із цією людиною — йди.
— Угггг…
Його байдужість була дивовижною. Але чи буде грубо не прийти? Вона вагалась. Йти чи не йти? Після довгих внутрішніх суперечок вона нарешті прийняла рішення:
— Ні. Я не піду.
І з тим рішенням на серці стало трохи легше. Вона підняла печиво, яке залишила раніше, і надкусила. Солодкий смак заспокоїв тривогу, що ще жила десь у грудях.
Ітан тихо хмикнув, замислившись над її словами.
А тоді раптом подав їй щось.
Листа.
Вона підняла на нього очі, здивовано.
— Що це?
— Щойно прийшов.
Вона кліпнула, а тоді взяла конверт. Подумала, що це, мабуть, від Вінсента — подивилася неуважно. Але жодного підпису, тільки її ім’я на конверті. І цього було достатньо, щоб зрозуміти, хто надіслав.
Вона миттєво сіла рівніше.
— …Ох.
Щось у цьому листі змусило її зупинитись. Поки вона мовчки тримала конверт, Ітан підвівся, відклав папери на стіл. Зітхнув, потягнувся — схоже, закінчив ранкову роботу — і рушив до дверей.
— Куди ти? — гукнула вона, трохи в паніці.
— До себе. Зараз повернусь.
Він усміхнувся й вийшов. Вона дивилась на зачинені двері й лише тоді зрозуміла — Ітан залишив її саму навмисно, щоб дати спокій прочитати.
Вона ще трохи покрутила конверт у пальцях, а тоді обережно його відкрила.
І щойно це зробила — з нього щось випало й упало на підлогу.
Що це було?..
Вона нахилилася й підняла квітку — висушена біла квітка. Пласкі, паперові пелюстки збереглися майже неушкодженими, краса вразлива, але збережена. Вона вдивлялася в неї кілька секунд, а тоді розгорнула листа в руці — й одразу ще кілька білих уламків осипалися.
Квіти.
Жменя засушених квітів випала їй на коліна й розсипалася по підлозі. Вона глянула на пелюстки, що лежали на її сукні… і почала читати знайомий почерк.
«Озираючись назад, я розумію, що мої почуття, можливо, стали для тебе тягарем.
Тепер бачу, як легковажно я вчинив. Цей лист — хоч і пізній — написано, щоб сказати тобі про це.
У день, коли ми мали зустрітись, я був переповнений радістю й нетерпінням.
Але що більше я думав про це, то сильніше розумів, яким незручним це, напевно, було для тебе — зустрічатися з тим, чиє обличчя ти навіть не знаєш.
Вибач, що поставив тебе в таку ситуацію.
Тому цей лист — останній. Я більше не писатиму.
Сподіваюся, ти зможеш пробачити мені тривогу, яку викликали попередні послання.
Я й досі пам’ятаю день нашої першої зустрічі так ясно, ніби це було вчора.
Тоді я зазнав поразки в чомусь дуже важливому, втратив віру в себе…
Але побачивши тебе, я відчув — ніби хтось мовчки сказав мені, що це не моя провина.
Що я — не один.
Можливо, я занадто захопився цим почуттям і захотів наблизитись до тебе більше, ніж мав право.
На одному з недавніх прийомів я почув, як тебе назвали.
Пробач, що звертаюся так до тебе — вперше й востаннє.
Паула. Дякую тобі.»
Лист був коротший, ніж попередні. Простий. Спокійний.
Але коли вона дійшла до останнього слова, її дихання завмерло.
Засушені квіти, що лежали на її колінах, здавалося, опускалися просто в серце — пелюстка за пелюсткою.
//Коментар перекладача: Лукас, мій солодкий фантоме
Фантоме — звертальна форма до фантома — тіньового, примарного образу, що існує на межі пам’яті й реальності; той, хто був поруч, але ніколи повністю не належав, чиє існування відчувається як відлуння.
(Це — одне з моїх найулюбленіших слів.)
Лукас був такий солоденький,
що не шоколад, а ягідний мед
Такий, що хочеться сховати в кишені серця й носити з собою завжди.
І знаєте, це вже не вигаданий персонаж.
Це спогад.
У моєму серденьку — назавжди.//
***
Відтоді як вона покинула маєток Беллуніта, більше жодного разу туди не поверталася. Можливо, хтось там іще пам’ятав її обличчя… але їй щоразу бракувало сміливості ступити на ті землі знову.
Тож зараз — це, її несподіваний візит до Беллуніта, став першим відтоді, як вона стала Флоренс Крістофер.
Вона поспішала коридором, кроки дзвеніли тривожною енергією. Чоловік середніх років, що йшов попереду, обернувся до неї — і вона одразу насунула широкополого капелюха, ховаючи обличчя. Коли обережно зиркнула з-під крис, він усміхнувся лагідно.
То був новий дворецький Беллуніта, найнятий після звільнення попередника. Молодший, м’який у манерах. Тоді як старий дворецький був досвідченим, але зашкарублим у своїх переконаннях, цей видавався куди відкритішим. Вона пам’ятала, як Вінсент казав, що той дуже йому допомагає і що він його справді цінує.
Особисто вона бачила його вперше.
Попри несподіваність її візиту, дворецький прийняв її з максимальною ввічливістю. Варто було лише назвати себе Флоренс Крістофер, як він одразу впізнав її і щиро привітав.
Вона відчувала, як на неї спрямовуються погляди прислуги. Усім було цікаво, хто ця несподівана гостя. Вона ніяково поправляла крис капелюха, намагаючись сховатися, але нервове тремтіння в грудях усе одно не вщухало.
— Міс… із вами все гаразд? — несміливо спитала служниця, що супроводжувала її. Мабуть, помітила щось незвичне. Паула вимучено всміхнулась і кивнула.
Дворецький провів її до вітальні. Вона сіла на диван, нервово підбиваючи п’ятами оббивку. Він чемно вибачився і вийшов. До кімнати увійшла інша служниця з чаєм та солодощами. Над чашкою здіймалася пара, але вона до неї не доторкнулася. Всі її думки зосередились на дверях.
Кожна секунда тяглася вічністю.
І раптом — метушня.
Двері різко розчахнулись, і вона одразу підхопилась. Капелюх злетів із голови, але вона його не підняла. В голові билася лише одна думка: побачити його.
Але вона завмерла.
Вінсент увійшов, так. Але вигляд у нього був… розхристаний. Волосся скуйовджене. Сорочка наполовину застібнута. Светр, недбало накинутий згори, сповз аж до зап’ястка. Він, здається, і сам не усвідомлював, як виглядає. Зупинився в дверях і завмер, ошелешено дивлячись на неї.
Вона кліпнула, розгублена, і окинула його поглядом згори донизу. Що з ним сталося? Він щойно з ліжка зірвався?
Вона глянула у вікно.
Небо за ним було безхмарно-блакитне, залите сонцем.
— Ти щойно прокинувся? — спитала вона.
— А… я щойно повернувся сьогодні вранці, — відповів Вінсент.
Тільки тоді він, здається, зрозумів свій стан. Провів рукою по волоссю, і в цей момент дворецький непомітно підійшов, щоб поправити його пальто. Очевидно, Вінсент, почувши, що вона приїхала, зірвався в такому вигляді й примчав — майже не вірячи.
Але вона теж приїхала, не чекаючи. Не гаючи ані хвилини, підійшла до нього й вхопила за руки обома своїми. І промовила те, що весь цей час билося в її голові.
— Я хочу піти до нього!
— Що?
— Я хочу зустрітися з ним. По-справжньому. Справді хочу.
На чолі Вінсента з’явилася зморшка — він був явно спантеличений.
— Що це раптом?
Не розуміючи, що вона має на увазі, він м’яко підвів її до софи і сів навпроти. Трохи оговтавшись, спитав:
— Скажи спокійно. Що означає “піти до нього”?
— Лист, — відповіла вона, витягуючи з сумки конверт.
Його погляд зупинився на знайомому папері в її руках.
— Ти ж просив мене не зустрічатися з тим, хто його надіслав… але я передумала. Я хочу піти. Але тобі не подобалося, що я піду сама. То, може, підеш зі мною?
Вона знала, що її прохання могло здатися різким, навіть абсурдним, але це був найкращий варіант, який вона могла вигадати. Якби пішла сама — їй би все одно призначили охорону. А Вінсент і так не любив цієї ідеї. Тож хіба не краще, щоб пішов він?
Вінсент на мить здивувався, а тоді спитав:
— Чому?
Це одне слово збило її з пантелику. Вона відкрила рота, але не вимовила жодного звуку. Кинула погляд на дворецького, сподіваючись, що той зрозуміє натяк — і Вінсент це помітив. Він обернувся через плече й мовив:
— Ви двоє, залиште нас на хвильку.
— Як накажете, мілорд.
Вони вклонилися й вийшли. Паула звернулася до служниці, яка прийшла з нею:
— Почекай, будь ласка, надворі.
— Мені теж…?
— Так. Я покличу, як завершимо.
Служниця здивувалася, але кивнула і вийшла.
У кімнаті залишилися тільки вони двоє. Мовчання розтягнулося. Паула міцніше стиснула в руках листа.
Вінсент сидів мовчки, уважний, спокійний. Чекав, поки вона заговорить.
— Колись давно, коли я ще жила в цьому маєтку, — почала вона тихо, — я відповідала на листи, адресовані тобі. Я не знала, хто їх надсилав — ні обличчя, ні стану. Тільки одне було зрозуміло: почерк — гарний. І листи — короткі. У них не було нічого особливого. Але мені це подобалося. Здавалося, ніби я справді з кимось розмовляю. І зараз я думаю… Якби ця людина тоді запросила мене на зустріч, чи відмовила б я тільки через те, що не знала, хто це?
Вінсент мовчав.
— Якби я тоді відмовила… я б ніколи не дізналася, хто бачив мене такою, якою я є.
Вона й справді не хотіла знати, хто був тим адресантом. Ті листи не були адресовані їй. І якби вона могла повернутися назад — знову не питала б про особу відправника. І не погодилася б на зустріч. Не переймалася б так, як зараз. І жила б далі, нічого не знаючи про цю людину.
І ніколи б не дізналася, ким для неї може стати той, хто писав.
Може, річ у тому, що лист прийшов саме у такій формі. Може, через засушену квітку всередині. А може, через простоту слів, за якою ховалась вага. Або… через те, що в самому кінці її назвали на ім’я:
Паула.
Якби не це — вона справді, як казав Вінсент, забула б листа, як жарт. І, можливо, колись згадала б про нього зі сміхом.
Але тепер вона розуміла, чому не змогла посміятися.
Вона зрозуміла, чому почувалася винною, що не відповіла.
Бо лист нагадав їй про Лукаса.
Навіть зараз, після всього… їй було важко згадувати Лукаса без того, щоб щось не стискалося в грудях. Принизити його до рівня “минулого” було нестерпно.
Вона й досі ясно бачила його усмішку, розгублений погляд, смуток, біль… і той момент, коли його не стало.
Лукас і досі жив у куточку її серця. Особливий та болісний. І вона не могла дозволити собі його втратити.
— Напевно, я просто слабка до листів, — сказала вона з легкою, майже жартівливою усмішкою.
Вона подивилася на Вінсента.
Він мовчав.
