Додаткова історія 3. Любовний лист (10)
Очі Вінсента широко розкрилися від здивування. Вона різко підвелася на ноги. Полум’я у свічнику затремтіло від її руху. Його обличчя, осяяне тремтливим світлом, застигло в заціпенінні — він явно намагався осмислити те, що вона щойно сказала.
— Мені не потрібна розкішна сукня, коштовності чи схвалення всіх навколо. Все це не має значення. Я ніколи й не очікувала на чиєсь благословення. Бо ти кохаєш мене, і я кохаю тебе. А якщо наші серця однакові — цього достатньо.
Усміхаючись яскравіше, ніж будь-коли, вона простягнула руку до коханого.
Навіть якщо їй не було чого дати — це вона могла. І хоча, порівняно з усім, що Вінсент вже дав їй, це здавалося мізером — якщо це могло зробити його щасливим, вона хотіла це віддати. Як і він — вона хотіла подарувати йому все.
Якщо це справді те, чого ти хочеш… я не проти заручитися просто зараз.
Вінсент дивився на неї зачаровано. Потім повільно потягнувся до її руки. Але щойно їхні пальці мали торкнутися, її осяяла думка. Вона різко відсмикнула руку.
— Ой, ми ж без обручок?
Вона смутно пригадувала, що на заручинах обмінюються перснями. Але, звісно, вони нічого не підготували. А ще… вона кинула погляд на себе — бруд, розірвана тканина, чужий одяг. Почухала потилицю, раптом відчувши себе ніяково. Може, вона й справді поспішила.
Вона вже збиралася забрати свої слова назад, коли Вінсент раптом насупився. Вона здивовано зиркнула на нього — і побачила, як він тягне руку до внутрішньої кишені піджака. Він дістав маленьку коробочку.
Після короткого вагання — відкрив її.
Всередині були два кільця.
Її очі округлилися.
— Це…?
— Я не хотів дарувати їх тобі ось так, — пробурмотів він майже невдоволено.
Він підвівся, і вона інстинктивно задерла голову, щоб подивитися на нього. Тоді, ніжно взявши її руку, Вінсент надів менше з двох кілець на її палець. Воно ідеально підійшло.
Вона застигла, вдивляючись у нього. Під світлом свічки воно виблискувало дивно, незвично. Наче належало комусь іншому. Вінсент підніс її руку до губ і торкнувся металу диханням, теплом, що обпекло, наче тавро.
Потім його погляд піднявся — повільний, незворушний.
— Я клянусь кохати тільки тебе до кінця життя й ніколи не змінити цього почуття.
Його вуста торкалися кільця, але кожне слово вона відчувала в усьому тілі. Серце шалено калатало.
Це… звучить як весільна клятва.
Він повільно опустив її руку, а вона ще кілька секунд дивилася на кільце, розгублена. Потім раптом вихопила коробку з його рук, витягла друге кільце, різко взяла його за руку, наділа перстень — і міцно поцілувала його, так само, як і він зробив для неї.
Тільки тоді вона відчула, як сильно тремтять її губи.
— Я клянусь кохати тільки тебе до кінця життя й ніколи не змінити цього почуття.
І я обіцяю — все життя ми будемо щасливі разом, — додала подумки.
Коли вона підняла погляд, Вінсент дивився на кільце на своїй руці з тихою радістю. Він виглядав справді щасливим. У його очах було стільки ніжності, й вони дивились на неї без жодного сумніву. Знати, що вона зробила його щасливим — ось що зробило її найщасливішою.
— Я не знаю, чи так усе це має відбуватись, — прошепотіла вона.
— Це навіть більше, ніж достатньо.
Він узяв її за руку. Кільця на їхніх пальцях м’яко поблискували поряд. У грудях спалахнуло тепло — таке сильне, що аж перехоплювало подих. І якщо трохи перебільшити… здавалося, вони могли впоратися з чим завгодно, хай би що трапилося далі.
— Це справді було схоже на весільну клятву.
— Тоді вважай, що ми просто сказали її завчасно, — відповів Вінсент. — Усе одно колись одружимось.
— Але до того ще далеко.
Навіть заручини зайняли так багато часу — хто знає, скільки ще знадобиться до весілля? Етан точно не дозволить цьому пройти легко. Схоже, Вінсент теж усвідомив це, бо його усмішка ледь здригнулася, наче він щойно згадав про майбутні перешкоди.
Вона тихо усміхалась, уявляючи той день… аж раптом двері каплиці скрипнули. Вінсент миттєво зреагував, притягнув її до себе й загасив свічку.
Потім присів за лавкою, прикриваючи її собою.
У каплиці знову запала темрява. Кроки пролунали по кам’яній підлозі. Вінсент беззвучно потягнувся до пістолета на поясі. Вона теж перевела погляд до своєї зброї, що лежала поруч, готова схопити її за потреби.
Обидва слідкували за звуком.
Кроки наближалися. Ближче.
І раптом каплиця освітилася.
— Що ви тут робите?
На порозі стояв літній священник із ліхтарем у руці. Він здивовано кліпнув очима, побачивши незнайомців, і оглянув їх з ніг до голови. Його погляд зупинився на їхньому втомленому, розтріпаному вигляді.
Паула й Вінсент обмінялися поглядом, а потім звернулися до священника.
Вислухавши пояснення, той погодився допомогти. На щастя, підмога прибула ще до світанку.
Вони разом повернулися до маєтку Христоферів. На вході їх уже чекав Етан, який, побачивши, що з нею все гаразд, нарешті видихнув із полегшенням. А тоді провів рукою по обличчю, і на ньому проступила втома — вся тривога, яку він приховував до цього моменту.
Вона тоді вперше по-справжньому усвідомила, наскільки сильно він хвилювався.
Та він швидко зібрався.
— Ти поранена?
Покоївки кинулися до неї, загорнули в плед. Вона ледь помітно кивнула, але погляд Етана, гострий, наче у яструба, оглядав її з голови до ніг. Найдовше він затримався на її шиї.
Він відразу звернувся до найближчого слуги:
— Покличте лікаря. Негайно.
Той кинувся виконувати наказ. Етан сказав, що про все інше поговорять зранку, а зараз їй потрібно відпочити. Він кинув погляд на покоївок, і ті делікатно повели її до кімнати.
Йдучи, вона озирнулася на Вінсента, який щось обговорював з Етаном. Їхні погляди зустрілися. Він м’яко усміхнувся: відпочинь.
У своїй кімнаті вона вперше глянула в дзеркало — і побачене виявилось ще гіршим, ніж вона уявляла. Вона справді виглядала так, ніби пройшла крізь пекло. Але найбільше кидався в очі слід від руки на шиї. Не дивно, що всі були такі стривожені.
Вона пірнула у ванну, відмила бруд, переодяглась у чисту нічну сорочку. Невдовзі прийшов лікар.
Оглянувши її шию, він сказав, що синці, ймовірно, залишаться ще надовго. Прописав мазь для зменшення запалення і порадив якомога більше відпочивати.
Коли лікар пішов, вона залізла в ліжко. Потерлась щокою об м’яку подушку. Лише тоді все її тіло нарешті розслабилося. Покоївки акуратно підвернули ковдру аж до підборіддя й безшумно вийшли з кімнати.
Попри те, що тепер вона була сама, ця кімната не лякала, як ліс тієї ночі. Тут вона почувалась у безпеці.
Кільце на її лівій руці ще здавалося чужим, незвичним, але водночас — рідним. Вона знову й знову торкалася його великим пальцем, ніби хотіла переконатися, що воно справжнє.
Вона заплющила очі.
Я справді вдома, — подумала вона.
Етан сказав, що поговорять уранці, але вона проспала цілий наступний день. Як тільки тіло розслабилося, на неї накотилася вся накопичена втома. Коли нарешті прокинулась, її тіло ломило з усіх боків. Вона набагато серйозніше поставилася до поради лікаря — відпочивати.
Від Етана вона дізналася деталі викрадення.
Жінка, яку викрали разом із нею, на щастя, дісталася міста цілою й неушкодженою. Саме вона повідомила родину барона, що дозволило Етану негайно вислати пошукову групу. Завдяки цьому частину викрадачів упіймали. Декому вдалося втекти, але їх уже вистежували.
Молодший син барона також повернувся неушкодженим.
Затримані зізналися, що діяли на чиєсь замовлення — людини, яка мала зуб на родину барона. Її особу все ще з’ясовували.
Вона з полегшенням зітхнула. Ситуація була страшною, але зрештою все вирішилось. Вона сьорбнула духмяного чаю й нарешті змогла видихнути.
— У мене є що сказати, — озвався Вінсент.
Минуло два дні після повернення. Щойно розвиднілось. Вони сиділи в вітальні й спокійно пили чай. Він прийшов, щоби дізнатися, як вона почувається.
— Ми вже провели церемонію заручин, — раптом заявив Вінсент, схопив її за плечі й упевнено виголосив це вголос.
Етан, який саме зробив ковток чаю, захлинувся і закашлявся. Напій розбризнувся в усі боки. Вінсент скривився, мовчки взяв найближчу серветку й простяг її йому.
Етан витер підборіддя, рота так і не закрив — тільки кліпав.
— А на якій підставі?
— На нашій, — відповів Вінсент спокійно й рішуче.
Погляд Етана миттєво перемістився на Паулу. Це правда? — питали його очі. Вона несміливо кивнула.
А Вінсент тим часом не зупинився:
— Надішли контракт про заручини.
— А офіційна церемонія? — обурено запитав Етан.
— Не потрібна.
Вінсент, як видно, не мав ані найменшого бажання тягнути з цим. Йому завжди не подобалися довгі формальності, і тепер він скористався нагодою, щоб підняти їхні з’єднані руки — на пальцях виблискували однакові обручки.
Етан дивився на них приголомшено.
Він так старанно контролював кожну дрібницю, пов’язану з їхніми заручинами… а вони от просто взяли й зробили це самі. Його обличчя було уособленням абсолютної розгубленості.
— Ви… тобто ви двоє… це серйозно?..
Паула мовчала, сьорбаючи чай. Важко було зізнатися, що це вона все й почала.
Аж раптом вона згадала:
— А що з жінкою, яку викрали разом зі мною? Вона в порядку?
Етан, який уже втретє потер чоло, зітхнув і кинув на неї погляд з-під брів:
— Усе гаразд. Тільки кілька синців.
— Добре, — з полегшенням прошепотіла вона.
— Якщо турбуєшся, можеш її навідати.
— Ні, — похитала головою. Спогади були занадто болючими. Знати, що з нею все добре — цього достатньо. Вона тільки сподівалась, що пережите не залишить у тієї жінки шрамів.
Короткий хаос, спричинений викраденням, швидко змінився тишею. Вона на певний час припинила відвідувати прийоми, але загалом життя повернулося в норму. Єдиною значною зміною стало публічне оголошення про її заручини з Вінсентом. Як і слід було очікувати, новина здійняла шум, і допитливі погляди супроводжували її частіше. Вона намагалася не зважати. Та очі знову й знову ковзали до кільця на пальці. Цього проігнорувати не вдавалося.
Як завжди, вона прокинулась, привела себе до ладу й одяглася. Після сніданку попрямувала до кабінету Ітана — останнім часом він настільки загруз у справах, що працював навіть під час прийомів їжі. Це був єдиний спосіб його побачити. Ітан, уже звиклий до її вторгнень, навіть не підвів голови, коли вона зайшла.
Вона плюхнулась на диван в кутку.
Ще вчора надійшла звістка, що одного з викрадачів, які залишались на волі, нарешті спіймали. Із тієї миті тривожне відчуття, що досі не полишало її, розвіялося, як туман. Усе це мало сенс. І це тішило.
У сьогоднішній газеті на першій шпальті вийшла стаття: злочинців, що стояли за нещодавніми викраденнями молодих аристократів із метою викупу, нарешті затримали. Здавалося, усе ставало на свої місця.
Поглядаючи в газету й поїдаючи печиво з таці для чаю, вона продовжувала читати. Та раптом, не відриваючись від документів, Ітан згадав дещо:
— А, точно. Паула, а як там із тим любовним листом?
Е-е?..
