Додаткова історія 3. Любовний лист (9)
Вона обхопила пальцями тильний бік руки Вінсента й м’яко притиснула щоку до його долоні. Холодна шкіра трохи вгамувала жар на обличчі. Відчуття його тепла — навіть у такому дрібному дотику — поступово втихомирювало тривогу в грудях.
Вінсент тихо зітхнув.
— Здається, я завжди тобі програю.
— І що це взагалі має означати? — вона всміхнулась.
Насправді нічого не змінилось. Викрадачі все ще десь там, за стінами каплиці, а незамкнені двері могли відчинитись будь-якої миті. Присутність Вінсента не гарантувала безпеки, але з якоїсь причини їй ставало спокійно. Наче буря вже вщухла, хоч вітер досі свистів у вухах.
І саме в цю мить, коли напруга почала спадати, біль, якого вона досі не помічала, накрив хвилею. Щоку різко запекло, вона злегка скривилась. Вінсент дивився на неї з болем в очах — більшим, ніж у неї самої.
— Я така страшна?
— Так.
— Ти мав сказати: «Ти прекрасна, як завжди», між іншим.
Вона надулась, а він у відповідь обережно витер великим пальцем сльозу під її оком.
— Для мене ти прекрасна. Завжди.
Її губи миттєво зімкнулися. Він сприйняв її слова буквально й відповів із такою щирістю, що їй аж подих перехопило. Щоки знову запалали, а погляд Вінсента ясно промовляв: «Ти ж сама почала». Вона відвела очі, засоромлена. Якось було несправедливо — ніяковіти через власну репліку.
Долоня Вінсента досі лежала на її щоці, але тепер він почав лагідно розгладжувати її скуйовджене волосся. Його рухи були трохи незграбними, пальці заплутувались у вузлах. Вона уявила, як виглядає: брудна, з розпатланим волоссям, зім’ятим одягом і велетенськими черевиками на ногах. Але Вінсент не сміявся.
Навпаки, вона відчула, як її горло стискає. Після дотиків рук, що намагались її вбити, його лагідність здавалась майже нестерпною.
Його пальці опустились нижче, зупинились на шиї. Він обережно провів по тому місці, де, ймовірно, вже з’явились синці. Обличчя Вінсента знову перекосилося від муки, він прихилив чоло до її плеча й важко дихав.
Він тремтів.
Через те, що вона була поранена? Хоча… це ж було не вперше.
Вона вже колола пальці на заняттях вишиванням, падала з коня під час верхової їзди, ламала ніс на уроці танців. Навіть на рівному місці примудрялася спіткнутися.
Невже він завжди так реагував, коли вона травмувалась? Якщо так, то це змусило її тихенько усміхнутися.
— Якщо я колись серйозно поранюся, ти, мабуть, розревешся, правда?
— Так. Тому не смій більше поранитись, — відповів він без тіні жарту.
Її легковажне зауваження отримало надто серйозну відповідь. Від цього стало ще смішніше.
— Ти надто чесний. А як же гідність аристократа?
— Я давно її відклав. Принаймні перед тобою.
— О, серйозно?
— І ще. Ти не маєш нічого приховувати. Якщо тобі важко — кажи. Якщо втомилась — скаржся. Якщо болить — розкажи мені. Якщо щаслива — покажи. Я хочу знати все, навіть найменші дрібниці.
Це було так ніжно сказано, що аж серце стислося.
Та раптом у пам’яті спливло щось із їхньої недавньої сварки через любовний лист.
— Тобто я — «спіймана рибка», так?
Вінсент повільно підвів голову й подивився на неї з повним здивуванням.
— Де ти взагалі почула такий вислів?
— У салоні, куди я ходила минулого разу.
Єдиний візит до салону залишив по собі гіркий присмак, але принаймні відкрив їй очі на дивну, завуальовану мову дворянок. Спершу вона справді подумала, що розмова про «спійману рибу» й «упущену рибу» стосується домашніх улюбленців. Але ні — йшлося про стосунки. Завуальований спосіб говорити про чоловіків.
За їхньою логікою, у стосунках із Вінсентом вона була «спійманою рибою».
— Не ходи в такі дивні місця, — сухо мовив він.
Це було іронічно: Вінсент назвав дивним те місце, куди інші рвалися потрапити. Але вона не стала сперечатись.
— Я туди більше не повернусь.
— Розумне рішення.
Його рука, що м’яко гладила її плече, отримала легкий ляпас. Вінсент здивовано подивився на власну руку, завислу в повітрі, а потім — на неї. Вона зустріла його погляд тією самою гордовитою, холодною манерою, з якою на неї дивились дами в салоні.
— Тобі, мабуть, зі мною надто просто, так?
— Ні, — відповів він негайно.
— Ну, зважаючи на твою популярність, мене ж треба якось... контролювати?
— Я не це мав на увазі.
Його обличчя скривилося в розпачі. Вона вдавала, що не помічає ні того виразу, ні мовчазного благання припинити. Примружившись, вона продовжила дивитися на нього.
Цей чоловік точно сприймає мене як належне.
— Не сприймай усе так. Просто забудь, що тоді сказав Ітан.
— Але ж це була не зовсім брехня… правда?
Він промовчав. Мовчання сказало все. Вона звузила очі. Здається, нам обом потрібна невелика пауза, просто трохи охолонути…
Ніби вгадавши її думки, Вінсент раптово схопив її за руку.
— Тільки ти. Лише ти.
— Запізно.
— Ні, будь ласка, послухай. Справді лише ти.
Та було вже пізно.
Цей чоловік… йому ще треба трохи подорослішати, перш ніж він зможе втішити того, кого кохає.
Коли вона повернулась, щоб піти, він притяг її назад, змусив знову глянути йому в очі. Він виглядав так, ніби хоче сказати тисячу речей, але не знає як. Розтуляв губи — і знову закривав. Вперше вона бачила його таким розгубленим. Це навіть трохи зворушило. Вона нічого не сказала — просто дивилась.
Після тривалої паузи Вінсент опустив голову. Її плечі відчули його гаряче дихання. Його руки ще стискали її плечі, а з-під золотого волосся вона помітила вухо, вкрите рум’янцем.
— Ти — єдина, хто бачив мене отак, — прошепотів він.
Голос був такий тихий, що їй довелося нахилити голову ближче.
— Ти бачила вже все. Що мені ще приховувати?
— …
— Я маю це справді озвучити, щоб ти зрозуміла?
Це була не зовсім репліка — швидше, скарга.
Вона не відповіла. Лише продовжувала дивитись, мовчки, уважно.
Вінсент зітхнув і трохи підвів погляд. Його щоки палали. Вуха й шия були яскраво-червоні.
— І що ти на мене так дивишся?
— Обличчя в тебе червоне.
Ось так він виглядає, коли ніяковіє. Рідкісне видовище.
Вона дозволила собі трохи подовше на нього подивитись. Вінсент зморщив чоло, але не зміг приховати червоного кольору, що розливався шкірою.
Він теж почав вдивлятися в її обличчя. А потім, нарешті, заговорив:
— Ми з’ясували непорозуміння?
— Так. З’ясували.
— …Не думала, що ти здатен ревнувати через таке.
— Ти ж сама щойно казала бути чесним.
І вона була чесною. Їй справді стало трохи прикро, коли почула, що він подобається іншим жінкам. Можливо, з ними він був чемнішим, уважнішим — тим, ким рідко бував із нею. Можливо, вони знали його інакше, ніж вона. Але зрештою це її не надто тривожило, бо були речі, які знає лише вона.
— Я просто думала… тобі не так уже й важливо.
Вона сховалася обличчям у його плече й заплющила очі. Від Вінсента завжди пахло приємно — свіжістю, лісом, чимось чистим, природним, ніби він щойно вийшов з-під дощу. Навіть зараз, після всіх пошуків, ні сліду втоми — тільки той самий заспокійливий аромат.
Вона обійняла його за талію й притулилась щокою до його золотистого волосся. Зіткнувшись з ним, вона чула рівномірне, заспокійливе биття його серця. І, мабуть, він теж відчував щось подібне, бо його руки лагідно, але міцно обійняли її.
— Тобі ще болить шия? — тихо запитав він.
— Болить, — відповіла вона, цього разу не приховуючи.
Він глибоко вдихнув, і вона відчула, як його губи доторкнулися до її шиї. Легкий, обережний поцілунок — і щось усередині ніби трохи заспокоїлося. Їй стало легше. Її пальці ковзнули в його волосся.
— Я ненавиджу цю ситуацію, — прошепотів він. — Мені здається, я не маю права тебе захищати.
— А щоб піклуватися про когось, справді потрібен дозвіл?
— Потрібен, — тихо відповів він. — Я дізнався, що ти в небезпеці, від іншого. І навіть якщо я хочу допомогти… офіційно я лише братів друг. Це обмежує, наскільки я можу бути поруч.
Вона не очікувала таких слів. Думала: якщо двоє відчувають одне й те саме, то формальності не мають значення. Але він думав інакше. Поки вона ще тільки вчилася жити у вищому світі, плуталась у правилах і етикеті, Вінсент уже намагався дати їй усе. І, не помічаючи, вона це приймала — поступово, крок за кроком. Навіть тепер він засмучувався, що не може дати більше.
— Якби ми вже були заручені… — зітхнув він.
Вона завмерла. Повільно вивільнилась з його обіймів і озирнулась. На стіні каплиці — велике вітражне вікно, що навіть у напівтемряві світилось м’якими фарбами. У всьому просторі тиха, святкова атмосфера. Справді, здавалося, ніби благословення може зійти просто зараз.
Добре, що вони опинилися саме тут.
— У такому разі… може, зробимо це просто зараз?
