Додаткова історія 3. Любовний лист (7)
— Я хочу навчитися захищатися.
Цю пропозицію вона озвучила в розпал своїх тренувань. Ітан, змучений і щойно прибулий до їдальні, здивовано звів брови.
— Хмм… більшість людей покладаються на охорону, але вміння захищатися самому — не така вже й погана ідея.
Після цього він перерахував, що варто було б освоїти: фехтування, рукопашний бій, володіння списом, стрільбу з лука.
— Є щось конкретне, що ти хочеш вивчити?
Після деяких роздумів вона відповіла одним словом:
— Стріляти?
Наступного дня Ітан додав стрільбу до її розкладу. Інструктором став колишній мисливець. Він терпляче показував, як тримати зброю, і пояснював усі запобіжні заходи.
Коли підготовка була завершена, вона вперше взяла до рук навчальний пістолет, заряджений бойовими патронами. Він виявився важчим, ніж здавалося. Стискаючи його обома руками, вона навела, як її навчили, і натиснула на спусковий гачок. Віддача викинула її з рівноваги, і вона впала. Куля навіть близько не влучила в мішень. Відчуття від першого пострілу були такими приголомшливими, що вона не одразу помітила біль від падіння.
— Як звикнеш — зможеш стріляти точно, — заспокоїв інструктор.
Вона знову взяла пістолет і прицілилася. І справді, з повторенням постріли стали стабільнішими, і вона більше не втрачала рівновагу.
Коли вона трохи вправилася, Ітан подарував їй легкий дамський пістолет для самозахисту — популярний серед жінок завдяки компактності. На столі поруч лежали й інші засоби захисту, серед яких — невеличкий ніж. Вона тоді зрозуміла, що шнурок на шиї у тієї жінки, з якою вони потрапили в біду, був саме для цього ножа.
Відтоді вона завжди брала пістолет із собою в сумочці. На жаль, на той злощасний прийом вона цю сумку не взяла. Вона й уявити не могла, що опиниться в подібній ситуації.
Вона стиснула пістолет обома руками і навела його на чоловіка. Той зиркнув то на зброю в її руках, то на порожній пояс і почав нерішуче відступати.
Коли відстань між ними трохи зросла, вона випросталась. Їй боліло дихати після того, як її душили, але відвести очей від нападника було не можна. І вона, і він знали: варто лише на мить розслабитися — і все може змінитися.
Чоловік, тримаючи руки вгору, повільно відступав. Вона, не зводячи з нього прицілу, встала й оперлася на дерево. Назовні — спокійна, а всередині — тремтіння. Але це не був страх. Це був сплеск адреналіну, що поволі згасав.
Вона поправила хват, щоб не впустити пістолет. Ця зброя, відібрана у нападника, була значно важчою за її звичну — надто важка для однієї руки. Вона швидко оглянула її, звіряючись зі своєю пам’яттю.
І тут чоловік розсміявся.
— Та перестань. Благородна панянка, що й мурашки не вбила… Ти й справді думаєш, що здатна натиснути на курок?
Хоч у неї була зброя, чоловік усе ще поводився так, ніби ситуація під його контролем. Упевнений, самовдоволений — він вважав, що вона не наважиться вистрілити.
Вона розтулила вуста й спокійно сказала:
— Подумай ще раз.
Він нахмурився.
— Що?
— Я справляю враження типової благородної панянки?
Вона зробила крок убік, навівши зброю точніше. Тіло більше не тремтіло. Грудей не стискало від болю. Розум був ясний, як ніколи.
— Ти справді думаєш, що я не натисну на курок?
Він глянув на неї, обличчя його перекосилося.
— Ти... ти справді збираєшся вистрілити.
— Саме так.
«А що, як я не хочу нікого вбивати?»
Це було питання, яке вона якось поставила інструктору під час перерви на тренуванні. Той тоді звів брови з осудом. Навчитися стріляти — означало прийняти ймовірність, що доведеться вистрілити. Здавалося, він хотів запитати, чи вона часом не надто легковажно до цього ставиться. Але, мабуть, згадавши, що перед ним шляхетна леді, м’якше додав:
— У такому разі…
— Я не типова шляхетна панянка.
І, вимовивши це, вона натиснула на спусковий гачок — так, як учив інструктор — цілячи в ногу. Гучний постріл розітнув повітря. Віддача змусила її відступити назад і вдаритися об дерево. Вона струснула головою, скидаючи туман зі свідомості, й підвела погляд.
Чоловік лежав на землі, репетуючи.
— Ааааах!
Стискаючи литку, він корчився від болю. І поки він бився в агонії, вона вистрілила ще раз — у другу ногу. Іще один крик, іще одна рана, і ще більше крові.
Вона відступила, не зводячи з нього очей. І лише коли пересвідчилась, що він більше не становить загрози, зникла в кущах.
Ці постріли точно привернули увагу інших. Вона мала якнайшвидше відірватися, поки ті не прибігли.
Її тіло нищило від болю, але часу на зупинку не було. Її дихання било в вуха. Здавалося, вона біжить нескінченним лабіринтом. Шурхіт трави з усіх боків — це реальні переслідувачі чи просто втомлене серце стукає в скронях?
Легені палало, в роті з’явився металевий присмак. Шия пульсувала від удушення, тіло вкривалося синцями та подряпинами, але вона не зупинялася.
І, поки вона бігла, минуле поверталося.
Вона завжди бігла ось так — на межі, майже падаючи, з роздертими ногами й тріщиною в грудях. Але вона знала лише один напрямок — уперед. Іноді вона вірила, що навіть найдовша дорога кудись приведе. І єдине, чого її навчило все те бігання — світ не гнеться під тебе, а виживає той, хто вміє терпіти. Коли вона крала хліб, коли втікала від батька, коли танцювала на межі смерті — вона просто рухалась.
І навіть тепер, коли все змінилось — вона досі не могла залишатися на місці. Її життя — це втеча. І завжди буде втечею.
Але вона вже давно перестала благати про допомогу. Її ніхто не вчив плакати за себе. Тож вона обрала інше — стати безсоромною. Відтоді як вона опинилась тут, її зневажали, дивилися скоса, звертали увагу на кожну деталь — але вона не відступала. Бо в неї завжди добре виходило тікати.
Навіть у салоні, куди її запросили випадково, було так само. Господиня — єдина донька старовинного шляхетного роду з королівськими зв’язками — щомісяця збирала однолітків на вишукану зустріч. Своєрідне міні-суспільство. Але навіть там вона не здригнулась.
Невдовзі після того, як вона вперше з’явилася на балах, їй надійшло запрошення в цей салон. Ітан сказав, що вона може не йти, якщо не хоче. Він знав, що це буде важко, і хвилювався. Але це був салон, що передавався спадково в елітній родині. Відмовити зовсім — було б неввічливо. Тож вона вирішила з’явитись хоча б раз.
І, як Ітан і боявся, його побоювання справдилися.
Салон був навіть гіршим за звичайні бали. Хоч запрошення й надсилалися з ввічливості, насправді це були зібрання, де найближче оточення господині — юні лорди й леді — мовчки оцінювали новачків, вирішуючи, чи ті варті подальшого спілкування. Якщо когось вважали негідним — давали це зрозуміти без слів, але однозначно. Особливо щодо неї — свою відразу навіть не намагалися приховати, оглядаючи з голови до п’ят.
Чесно кажучи, вона кілька разів мало не встала й не пішла. Але діяти зопалу й ганьбити своє ім’я вона не мала права. Виявити слабкість — означало дати їм зброю. І вона знала: якби пішла, по знатному світу миттєво поповзли б плітки. Можливо, саме цього вони й хотіли.
Тож натомість вона посміхнулася. Яскраво. Зухвало. І навіть повернулась на наступне зібрання. Навіть коли ті демонстрували, що вона тут зайва, вона робила вигляд, що не помічає — й трималась з безсоромною гідністю. Її вже не хвилювали їхні погляди, перешіптування, осуд. Може, тому, що глибоко всередині вона вже не почувалася самотньою. Було спокійно знати, що хтось, десь, стоїть за її спиною.
Вона більше не була тією дівчинкою, яка колись крала хліб і тікала з усіх ніг. Не була дитиною, яку побив пекар, а поруч не знайшлось жодної руки допомоги. Тепер були люди, які хвилювались за неї.
Насправді, вона просто хотіла мати місце, де не треба втікати. Місце, де можна врешті зупинитись і видихнути. І вона щойно почала його знаходити. Своє укриття — непомітне, тихе, але справжнє. Тому, навіть коли було важко, навіть коли доводилось поводитися зухвало, вона трималася. Бо це місце — те, про яке вона мріяла.
А значить — вона не могла померти тут.
Бо тепер вона справді хотіла жити.
Бо тепер у неї було куди повертатися.
Вона згадала Ітана й Вінсента — вони, напевно, вже шукають її. Вона хотіла до них. Просто — назад.
Біжучи без перепочинку, вона перечепилася об камінь і впала, обдерши коліна об холодну землю. З приглушеним стогоном відвернула обличчя від бруду й поповзла в бік кущів, ховаючись у гущавині. Вона намагалася вирівняти дихання, щоб не дихати надто голосно. Змахнула піт із закіптюженого чола тильним боком руки, втиснулась глибше в зарості й стисла пістолет обома руками — готова стріляти, якщо доведеться.
І тут — кроки. Шурхіт.
Вона затамувала подих, прислухаючись. Кроки зупинилися, потім знову пішли — повільно, впевнено. Все ближче.
Вона підняла пістолет, готуючись стріляти. Сухий ковток проковзнув горлом.
І в ту мить, коли звук підійшов впритул, кущі розсунулися.
Вона миттєво навела на фігуру зброю.
Навколо було темно. Лише слабке місячне світло дозволяло хоч щось побачити. Але навіть у півтіні вона впізнала ті очі — знайомі, гострі, блискучі. І він також тримав зброю — наведену на неї.
Повільно вона опустила пістолет.
Її серце завмерло.
— Вінсент? — прошепотіла вона.
Вона здивовано підвела погляд. І він — також. Його обличчя перекосилось, ніби він от-от заплаче.
І без жодних вагань він притис її до себе у міцні, тремтячі обійми.
//Коментар перекладача:
МОЯ ПАУЛА…
Якщо я колись загублю віру в себе — нагадайте мені, що я перекладаю історію про таку жінку.//
