Додаткова історія 3. Любовний лист (4)
Жінка, як і сама Паула, схоже, була гостею на вечірці. Її багате синє плаття, оздоблене мереживом, і довге волосся, частково зібране, з листям у пасмах, справляли виразне враження. Вона виглядала так, ніби заблукала — розтріпана, очевидно стривожена. Вона стояла в затіненому місці з так низько опущеною головою, що її обличчя майже не було видно, але нервозність відчувалась одразу.
Паула й сама була не менш налякана. Вона ледь не закричала — і це не перебільшення. Хотілося вигукнути: «А ти звідки взялася?!», але вона стрималась. Зберігаючи спокійний вигляд, Паула вказала на фонтан:
— О, я просто милувалася фонтаном.
Жінка, однак, нічого не відповіла. Її насторожена постава змусила Паулу відчути себе ніяково — вона почухала потилицю. Коли знову глянула на фонтан, то все ще відчувала, як на ній затримався погляд тієї жінки.
Це було неприємно. Внутрішньо зітхаючи, Паула обернулась, щоби піти. Світлим повітрям уже надихалась, настав час повертатись у бальний зал. Та щойно вона ступила до виходу з лабіринту, пролунало збентежене:
— А-а, п-перепрошую!
Паула зупинилась і знову обернулась. Жінка міцно стисла руки і несміливо заговорила:
— Це… це честь зустріти вас, леді Крістофер.
Вона чітко назвала її ім’я. Очі Паули округлилися. Вона вже звикла, що до неї підходять із цікавості, але рідко хто звертався так офіційно.
Жінка досі не підняла голови, тож обличчя залишалося прихованим. Паула вклонилась, взявшись за поділ сукні обома руками:
— О, так. Перепрошую, що не привіталась раніше. Я — Флоренс Крістофер.
Жінка квапливо схопилася за свою сукню й поспішно вклонилась у відповідь:
— П-перепрошую! Я… я мала першою вас привітати!
Попри сильне заїкання, у манерах відчувалась ввічливість. Паула була майже впевнена — ця жінка ставиться до неї з прихильністю. Їй стало цікаво.
— І… чи можу я спитати, як вас звати?
— А-а, я забула представитись…
Жінка відпустила сукню і знову почала нервово терти руки. Очевидно — звичка при хвилюванні.
— Мене звати…
Але в ту ж мить позаду почувся гучний шелест. Паула миттєво обернулась. Хтось там був?
Вона вдивлялася в затінок серед кущів, та нікого не побачила. Коли знову обернулась, побачила, як і жінка стривожено дивиться в той же бік.
Паула зробила кілька кроків у напрямку, звідки прийшла. Вона була впевнена — хтось там був. Але доріжка була порожня. Можливо, їй привиділось?
Та звук повторився. Гучніше. І тепер — з кількох боків водночас. Здавалося, щось оточувало їх із усіх боків.
Холодний тривожний біль пробіг по спині.
І тоді... щось вирвалося з кущів.
Троє чоловіків. Дорослі, кремезні.
Паула ахнула — не лише від раптової появи, а й від того, що один із них тримав під пахвою дитину. Безвладну. Знепритомнілу.
І це було знайоме обличчя.
//Коментар перекладача: Роооберт нііі//
Наймолодший син цієї родини. Той самий хлопчик, який раніше так ввічливо вітав гостей на прийомі.
//Коментар перекладача: перекладач відбулася легким переляком//
— Ох! — вигукнула жінка, яка стояла тепер зовсім поруч за Паулою.
Цей крик одразу привернув увагу чоловіків. Вони перевели погляд на обох жінок і завмерли. Один із них рушив уперед, уважно роздивляючись їх із ніг до голови.
Небезпека. Усі внутрішні сигнали кричали: тікай.
У пам’яті різко озвалися слова Ітана:
«Останнім часом почали викрадати шляхетних дітей, особливо молодших синів і доньок. Їх беруть для викупу».
Паула ніколи б не подумала, що щось подібне може статись тут, на розкішному зібранні серед еліти. Але це відбувалося. Просто зараз.
Коли чоловік наблизився ще на крок, Паула інстинктивно відступила й потягнулась назад, схопивши жінку за руку. Якщо знадобиться — потягне її з собою й утече.
Рука в неї тремтіла. Жінка застигла, не могла зрушити з місця.
Чоловік наблизився ще на крок… і зупинився.
Цього було достатньо.
Паула різко розвернулась і кинулась тікати, тягнучи жінку за собою. На щастя, та рушила слідом. Але втекти не вдалося — із протилежного боку з кущів раптово вискочили ще двоє чоловіків.
Ще двоє. І Паула одразу відчула — вони з однієї компанії.
Один із них швидко перекинувся поглядом із тим, що йшов ззаду, й ледь помітно кивнув.
Ні. Все дуже погано.
//Коментар перекладача: перекладач не відбулася легким переляком//
Паула різко розвернулась, намагаючись утекти в інший бік — але не встигла.
Велика рука схопила її й міцно прикрила рот.
***
Хтось плакав.
Голосні, розхитані схлипи наповнювали вуха. За ними — нерозбірливі слова, надто зім’яті, щоб їх зрозуміти. Хто плаче? Перестань. Будь ласка, не плач.
Вона не терпіла плачу. Його завжди звучало так, ніби хтось благав про порятунок.
Вона ніколи не вміла втішати. Слова не йшли легко. Особливо — для тих, хто плакав мовчки. Такий плач, у якому немає нічого, крім болю — він дер вуха.
Вона хотіла сказати, щоб перестали. Але голос не йшов.
Тіло було важким.
Ні, не важким — воно рухалось. Чому воно рухається?
Щойно в голові з’явилося це запитання, вухо вловило нові звуки. Глухий стукіт. Скавчання. Як котяться дерев’яні ящики. Голова розколювалась. Повіки здавались приклеєними.
Їй вдалося розплющити очі, але все було розмите.
Поступово зір прояснився, і вона побачила обриси перед собою. Хтось, зв’язаний за зап’ястями й щиколотками, сидів навпроти. Жінка з фонтану.
Сльози текли по її щоках. Її напівзібране волосся сплуталося й падало на обличчя. Вона явно боролася.
Коли жінка помітила, що Паула отямилася, трохи заворушилася.
— Мм-м! Ммм…
Але через кляп у роті слова було неможливо розібрати.
Паула усвідомила, що й сама в такому ж стані. Заклеєний рот. Руки й ноги зв’язані. Вона намагалася згадати.
Пам’ятала, як боролася, коли їй затуляли рот. А далі — порожнеча.
Вона спробувала вигнутися, спираючись спиною на стіну. Нарешті озирнулася.
Навпроти жінки сидів хлопчик. Його голова похилена, очі закриті пов’язкою. Наймолодший син барона. Той самий, що ввічливо вітав гостей на святі. Його тіло було млявим.
Нескінченна тряска під ними — це віз.
Вони були у фургоні. Навколо — ящики, складені штабелем. Явно вантажна карета. І їх, усіх, викрали.
Викрали.
«Я й подумати не могла, що таке справді станеться».
З часу, як вона стала частиною світу аристократії, траплялося всяке. Але це — ні. Такого вона не очікувала.
Це не був жарт, як тоді, коли Вінсент колись у жарт сказав про викрадення.
Це було по-справжньому.
І, що найдивніше… вона не відчула шоку.
У нетрях діти зникали постійно. Були — й зникли. Для дівчат безпека була розкішшю. Вона вижила лише тому, що до її обличчя ніхто не хотів торкатися.
«Що тепер?»
Голова розколювалась. Вона не могла кричати. Не могла втекти.
Це було сплановано. Все вказувало на те, що це робили професіонали.
Паула кліпнула очима, які пекли від сухості, і спробувала думати.
Хто б міг подумати, що шляхетну особу викрадуть просто з маєтку іншого шляхтича?
Ітан згадував про викуп, але… це відчувалося інакше. Ніби за всім стоїть чийсь план. Справжньою ціллю, очевидно, був хлопчик. Вони просто стали свідками — і тому їх теж забрали.
Чи здогадається Ітан, що її нема?
Сонце вже майже сіло. Вона ж казала, що вийде ненадовго подихати повітрям… Певно, мине трохи часу, поки хтось помітить її зникнення. Вінсент… якби ж вона тільки залишила бал разом із ним. Або… можливо, їй не варто було йти до саду взагалі.
Та вже пізно про це жалкувати.
Вона важко видихнула.
Жінка поруч схлипувала. Дитина не рухалась. І віз зупинився.
Невже вони приїхали? Чи, можливо, ще навіть не виїжджали?
Вона перехопила погляд жінки. Її очі були вологі, благальні. Паула мовчки рухнула губами, жестом запитала, чи є щось, чим можна розв’язатись. Але жінка її не зрозуміла.
Тож Паула знову оглянула простір.
Вона повільно, крізь біль, почала пересуватись до найближчого ящика. Бути зв’язаною було пекельно, але їй вдалося трохи підповзти. Вона повернулася і почала терти мотузки об край ящика.
Але край був надто тупий.
Навіть зачепивши мотузку й тягнучи її, вона легко зісковзувала. Паула крутилася, лягала боком, але вузли трималися міцно.
Вона спробувала зняти кляп, треться щокою об кут. Але тканина не зрушувалася. Жодна спроба не вдалася. Кляп був зав’язаний надто туго.
Її не хвилювало, якщо подряпає шкіру. Вона знову натисла обличчям, але — марно.
Дихання почастішало, розчарування наростало.
І раптом — глухий звук позаду.
Злякавшись, вона обернулася.
Жінка знепритомніла.
Щось сталося?
Але та ворушилась. Виявилося, що вона впала навмисно.
Очі Паули блиснули до дверей карети. На щастя,
звук не привернув уваги.
Жінка тихо застогнала і почала повзти, як гусінь, у її бік.
— Ммм! Мммф! — З її обличчя було видно: вона щось намагалася сказати.
Паула звузила очі, намагаючись зрозуміти.
