Додаткова історія 3. Любовний лист (3)
Вона ніяково всміхнулась і простягнула руку, щоб забрати листа у Вінсента. Але той ухилився й продовжив читати. У його погляді на лист було щось тривожне. Тим часом Ітан, сидячи поряд за садовим столиком, спокійно потягував чай і не менш спокійно пояснив:
— Це любовний лист.
— Любовний лист?
Вінсент насупився й уважно роздивився конверт. Помітивши, що там немає імені відправника, він одразу перевів погляд на неї. Очі — гострі, а на губах залишалась ледь помітна усмішка.
— Хто його надіслав?
— Не знаю.
Говорив він м’яко, наче боявся злякати перелякану тваринку. Його інтонація збентежила її ще більше. Коли Вінсент повторив запитання, вона просто кивнула — і його смарагдові очі знову опустилися до листа.
Вона кинула на Ітана обурений погляд.
Минуло чимало часу відтоді, як вона бачила Вінсента востаннє. Нарешті з’явився вільний день, і він приїхав до маєтку Крістоферів. І, як на диво, Ітан у той день теж був удома. Троє зустрілися і вирішили попити чаю в саду — погода ж була така гарна. Вони сміялися, розповідали одне одному новини… аж поки не з’явився цей лист.
— Вони приходять регулярно вже кілька місяців. Це четвертий, правда? Усі написані з такою старанністю. Має бути якесь справжнє кохання, — з посмішкою мовив Ітан.
— Ітан, — зупинила вона його, кинувши на нього гострий погляд. Але, звісно ж, він зробив вигляд, що не помітив.
— Тут пишуть, що хочуть зустрітись.
— Що?
Вона швидко пересіла до Вінсента й нахилилась, щоб прочитати листа. Відчула, як його погляд ковзнув по її обличчю. Як завжди, зміст був сповнений почуттів: «Я думаю про тебе щодня. Не можу тебе забути. Я сумую. Я хочу тебе побачити». Почекай… «Я хочу тебе побачити»?
«Я чекатиму тебе на площі».
Через два тижні. Здавалося, саме стільки часу комусь могло знадобитись на підготовку до зустрічі.
Досі вона думала, що відправник і не планує відкриватися. Але тепер ситуація змінилася.
Вона могла дізнатися, хто це. Неважливо, чи це був жарт — вона мала змогу розібратися. Навіщо комусь писати таке знову й знову? Вона втупилася в листа, вже твердо вирішивши з’ясувати правду, коли… листа вирвали в неї з рук.
Піднявши очі, вона побачила, як Вінсент насупився. Ледь помітно, але вона впізнала цей вираз обличчя.
— Ти справді плануєш піти?
— Так треба.
— Це ж любовний лист, — сказав він, ніби підтверджуючи найгірше.
— Схоже на те.
Навіть якщо це чийсь жарт, лист справді написано з романтичним підтекстом. Можливо, хтось хоче подивитися, як вона зрадіє, тільки щоб згодом її принизити. Жорстоко. Вона не збиралась це терпіти. Вона вирішила: вона піде й зустрінеться з цією людиною.
Та поки вона сиділа в задумі, Вінсент знову глянув на неї. Її очі зустрілись із його — і вона ніби почула легке цокання язиком.
Здавалося, він ось-ось щось скаже. Але несподівано обернувся до Ітана:
— Ти якось дивно спокійно на це реагуєш.
//Коментар перекладача: може пов'язано з заручинами?//
Ітан, що досі всміхався й пив чай, тепер злегка нахмурився.
— Гаразд. Пауло, це може бути небезпечно. Не йди.
Коли навіть Ітан висловив занепокоєння, вона трохи знітилась. Насправді, йти було не обов’язково. Але… а раптом це справжній лист? Залишити когось чекати було б нечемно, чи не так?
— Я візьму із собою охорону. Тоді ж буде безпечно, правда ж?
— Ну… так, — відповів Ітан, зиркнувши на Вінсента й недбало знизавши плечима. Мовляв, «роби що хочеш». Але до цього моменту обличчя Вінсента вже остаточно стало похмурим.
Було видно, що він справді не хоче, щоб вона йшла. Навіть якщо він казав, що це через турботу про її безпеку, здавалося, що його турбує ще щось інше.
Пауло ще ламала голову над поведінкою Вінсента, коли пояснення надійшло з боку. Ітан знову, з притаманною йому лукавою усмішкою, нахилився ближче:
— Він просто ревнує.
— Замовкни.
Різка відповідь Вінсента прозвучала миттєво. Він метнув у бік Ітана нищівний погляд, але той зробив вигляд, що нічого не чув. Попри цей погляд, що вбиває, Вінсент більше нічого не сказав.
Пауло тихо засміялась і обережно потягнулась до його руки.
— Я лише піду зустрітися з кимось. Ненадовго. Я не залишусь надовго. Візьму охоронців, усе буде безпечно. І, чесно кажучи… це, мабуть, чийсь жарт.
— А якщо ні?
— Якщо ні… то тим більше я маю з цією людиною зустрітись.
Щоб прямо відмовити.
І все ж, у глибині душі вона була впевнена, що це жарт. Їй просто хотілося побачити, хто це. І не пробачити. Хоч усмішка на її обличчі виглядала безтурботно, обличчя Вінсента залишалося напруженим.
— Ти йдеш на зустріч з кимось, хто зізнався тобі в коханні… попри те, що я тут.
…Як взагалі все дійшло до цього?
Ситуація виходила з-під контролю. Вона замахала руками, збентежено пояснюючи, що все зовсім не так. Але до нього це не дійшло. Вінсент відвів руку й сів на своє місце, виглядаючи справді засмученим.
І що тепер? Відмовитись вона вже не могла, але йти стало набагато складніше. У саду запанувала незручна тиша. Вона обережно сіла поруч, намагаючись зрозуміти його настрій. Кинула кілька легких фраз, щоб розрядити обстановку, але він не відповів.
— Напевно, ти надто безтурботно посміхалась і розмовляла з усіма. Інакше навіщо тобі надсилати такі листи?
Вона стиснула губи. Це що, був докір? Він натякав, що вона надто легковажна?
Але ж вона ніколи не була такою, хто з усіма заграє. Навпаки — вона останнім часом уникала людей, бо це забирало занадто багато сил.
Його слова боляче вразили. Вона нічого не відповіла — просто зробила ковток чаю. Те саме зробив і Вінсент. Побачивши, як обидва замовкли, Ітан нарешті поставив чашку на блюдце.
— Але, Вінсенте, хіба ти сам не отримуєш купу любовних листів?
У ту ж мить голова Вінсента рвучко обернулась у бік Ітана. Те саме зробила і Пауло, подивившись на нього з питанням в очах. Але Ітан, не знітившись, продовжив, звертаючись уже до Паули:
— Вінсент цього не показує, але він насправді дуже популярний. Так, він уже вийшов з «ідеального віку для шлюбу», але ж він привабливий — тож чимало леді поклали на нього око. Хіба нещодавно йому знову не зізнались у коханні?
— Замовкни.
Вінсент вже прямо випромінював загрозу, але Ітан лише всміхнувся й повів далі:
— Я сам це бачив. І бачив, як він її обійняв.
…Що?
Вона повільно повернула голову й подивилася на Вінсента.
Вінсент ненавидів, коли його торкались. Зовні він цього не показував, але вона добре знала, наскільки йому це не до душі. Через своє минуле він був особливо чутливий до фізичного контакту. І все ж… він когось обійняв?
— Я відмовив їй. Вона сама накинулась. Не перекручуй усе.
— Та невже? Це ж не єдиний випадок.
Ітан і далі сипав історіями. Відома театральна актриса зізналась йому в коханні. Потім — одна знатна пані з надзвичайно творчим підходом до зізнання. Навіть покоївка з іншого маєтку… і, здається, навіть хтось із королівської родини.
Вінсент робив усе можливе, аби змусити Ітана замовкнути, але марно. Слухаючи все це, Пауло тихенько видихнула:
— Хеее…
Обидва чоловіки, ще в процесі суперечки, обернулись до неї. А вона підняла кутики губ у яскравій, весело-іронічній усмішці.
— Ти, виявляється, такий популярний, га?
І що, після всього цього він ще смів поводитись із нею так, ніби це її поява все ускладнила? Її усмішка стала ще ширшою, ніби вона щойно почула найкумеднішу історію в житті. Вирази на обличчях обох чоловіків трохи змінились.
Зрештою, цього дня вона й Вінсент таки посварилися.
***
Одного дня, коли вона безцільно тинялась маєтком, Ітан повідомив, що вона має відвідати прийом. Його влаштовувала родина барона, яка останнім часом почала зміцнювати зв’язки з Крістоферами. Вони надіслали запрошення, і Ітан вважав, що буде доречно, аби вона теж з’явилася.
Звісно, вона легко погодилася.
Після кількох днів підготовки вона супроводила Ітана на прийом. Захід проходив у великій залі маєтку й був приурочений до повноліття другого сина барона. Цікаво, що в тієї родини було троє синів. Наймолодшому — лише шість, і між ним та старшими братами була велика різниця у віці. Але попри це, він тримався з гідністю, чемно вітав гостей і справив враження на всіх дорослих.
Прийом був масштабним, але з невеликою кількістю запрошених, тож атмосфера залишалась елегантною та спокійною. Без звичних пліток і пересудів Паулі вперше вдалося спокійно насолодитись заходом. І саме там вона зустріла Вінсента.
Минув тиждень після їхньої сварки. Він дорікав їй, а потім сам поводився не краще. Вона заявила, що зустрінеться з автором листа, і все переросло в повномасштабну суперечку. Відтоді вони не бачилися, навіть листування припинилося.
Він був у натовпі, оточений людьми, але щойно побачив її — одразу відвернувся. Її накрила хвиля жалю.
Це була їхня перша справжня сварка.
Вона могла б усе владнати краще. Але піддалась емоціям — і понеслося. Після того, як прогнала його, довго роздумувала над своїми словами. Тож на цьому прийомі твердо вирішила — настав час помиритися.
Прийом, що почався вдень, розтягнувся до пізнього пополудня, коли сонце вже хилилось до обрію. Більшість гостей усе ще залишались, якщо не мали термінових справ. Але втримувати усмішку протягом годин було виснажливо — щоки вже смикались від напруги. Побачивши її втому, Ітан неквапно підійшов і забрав келих із рук.
— Там попереду сад. Іди, подихай повітрям.
— Ти впевнений?
— Авжеж. Якщо хтось запитає — я все поясню.
Повіривши його словам, вона швидко вислизнула з бальної зали. Вона подумала, чи не вдасться поговорити з Вінсентом, доки дихає повітрям, але як глава дворянського дому, він не міг просто так покинути прийом. Ще буде нагода. Поки що вона рушила в сад, який згадав Ітан — невеликий, ззаду будівлі, майже ідеальний, аби уникнути людей.
Йдучи алеями між живоплотами, що звивалися мов лабіринт, вона нарешті змогла перевести дух. Стояти годинами було виснажливо. У такі моменти вона особливо розуміла, наскільки вражаючий Ітан.
На півдорозі крізь живоплоти вона побачила, як між зелені б’є струмінь води. Фонтан? Коли вона наблизилась, перед нею відкрилась кругла галявина.
Вид прохолодної води, що здіймалась у небо, несподівано освіжив її. Вона потягнулась і попрямувала до фонтану, насолоджуючись простором навколо, аж раптом за спиною почулось шарудіння.
Здригнувшись, вона обернулась — якраз вчасно, щоби побачити, як з-за живоплоту вистрибнула чиясь постать.
Це була молода жінка.
Побачивши Паулу, вона злякано зойкнула й рефлекторно відступила назад.
//Коментар перекладача: дайте вгалаю, друга половинка Ітана?
------
Ітан, ти в порядку? Бо те, що ти влаштовуєш останнім часом... (Думаю помітили що Я майже не залишаю коментарів частково через це)
Вінсент в кімнаті? Перевірити!
Паули нема в кімнаті? Знайти!
На обличчі не той вираз? Викликати раду старійшин!
І це все під соусом "я просто піклуюсь".
Хлопче, ти не охоронець у в'язниці, ти брат. Поводься як брат.
Якби я була Вінсентом, я б так не стримувалася.
----
Про ревнощі Вінсента і Паули... Думаю коментарі зайві
----
Я перекладаю ці сцени — і мені неприємно.
Бо я людина, яка цінує особистий простір, свободу й, найважливіше, довіру, а ще здорові(не просто здорові, такі здорові, що аж терапевт плаче від щастя) відносини.
Сподіваюсь це лиш автор хоче нас налякати, а потім терапевт буде плакати від щастя.//
