Додаткова історія 3. Любовний лист (2)
Звикла до подібних реакцій, Вайолет лише сказала, щоб наступного разу Флоренс була обережнішою, — і без зайвих слів повела її до зали. У ту ж мить до Вайолет почали підходити люди з привітаннями. Вона з бездоганною ввічливістю відповідала їм і, дочекавшись моменту, вивела Флоренс на балкон.
Саме тоді Флоренс усвідомила: статус Вайолет значно вищий, ніж вона припускала. Та й зрештою, вона ж представниця королівської родини. Флоренс навіть на мить занепокоїлась, чи не зашкодить їхнє спілкування репутації Вайолет, однак та одразу відмахнулась.
— Я сюди прийшла робити те, що хочу. Я хочу поговорити з тобою, і мені байдуже, що там собі думають інші. Тож не переймайся.
Почувши це, Флоренс вирішила більше не ухилятися.
— Тобі точно це не зашкодить? Ти завжди так робиш?
— Не завжди. Але зараз — усе добре. Мене це більше не зачіпає. Я вже почала звикати.
— Якщо хтось переступить межу — скажи. Це ж не так, що твоя родина надто слабка, щоб відповісти. Люди поводяться так лише тому, що думають, ніби ти мовчатимеш.
Раніше вона не дивилася на це з такого боку. Якщо подумати, подібне траплялося тільки тоді, коли Ітана не було поруч.
— Якщо треба — скажи Ітану. Ну серйозно, навіщо тоді старший брат, якщо не для таких ситуацій?
Флоренс тільки засміялась у відповідь. Ітан і справді казав їй нещодавно: мовляв, якщо хтось образить — скажи мені. Напевно, він уже тоді здогадувався, що щось відбувається, коли його немає. І хоча вона знала, що він обов’язково щось зробив би, якби вона попросила — не хотіла перекладати це на нього. Здавалося, що це її битва.
— Не зовсім те щасливе життя, про яке мріялось, так?
— тихо спитала Вайолет, злегка відкидаючи волосся за вухо. Флоренс не змогла заперечити, тож лише усміхнулась.
— Мабуть, це складно. Але я за тебе вболіваю. Якщо колись буде потрібна допомога — просто скажи. Я зроблю, що зможу.
— Це дуже підтримує.
— Звісно. Я завжди на твоєму боці, Флоренс.
Ці слова дали їй сили. Того вечора Флоренс вперше справді насолодилась балом. Вона із задоволенням говорила з Вайолет, надолужуючи все, про що не писали в листах. Бо навіть попри те, що вони листувалися часто — живе спілкування було зовсім іншим. Воно робило їхню дружбу справжньою, відчутною.
Це був найприємніший вечір, який вона коли-небудь переживала на світському заході. Вона зрозуміла: навіть одна людина, що стоїть на твоєму боці — здатна зробити життя значно світлішим. І з того часу Вайолет не раз давала їй вчасні поради, які справді допомагали.
Втім, зустрічі з людьми й далі викликали в неї напругу. Помітивши це, Ітан почав водити її лише на ті прийоми, де гості були простішими у спілкуванні.
Він казав, що було б добре, якби вона завела більше друзів свого віку. А Флоренс у відповідь просто усміхалась, чудово розуміючи, що ті юні дворяни й дворянки за її спиною тільки й роблять, що пліткують.
— Давай трохи утримаємося від прогулянок наодинці, — якось вранці, застібаючи запонки на святковій сорочці, сказав Ітан.
Того дня він вирішив снідати в себе в кімнаті, мовляв, хоче легкий сніданок. А Флоренс, яка не хотіла їсти наодинці, рано вдерлась до нього й тепер дрімала на дивані, борючись зі сном.
— Чому?
— Останнім часом почастішали викрадення. Забирають дітей знаті — здебільшого молодших. Поки що знайти винних не вдається, тому я планую відмовитися від усіх непотрібних запрошень на бали.
— Мм. Зрозуміло.
Останнім часом Флоренс намагалася говорити з Ітаном менш офіційно. Це, власне, було йогою ідеєю. Навіть після того, як вони стали родиною, її мова залишалась стриманою й формальною, і він якось зауважив, що інші можуть знайти це дивним.
На одному прийомі якийсь аристократ прокоментував, мовляв, у них із братом надто вже ввічні стосунки. І хоча дворяни іноді зберігали формальність у публічному просторі, Ітан сказав їй, що бодай наодинці вона може бути простішою. А може, насправді він просто хотів, аби поруч із ним їй було комфортно.
— Флоренс. Якби ти просто солодко назвала мене “брате”, я б більше нічого не просив у житті.
— …Це все ще трохи соромно.
Сором — ось і вся правда. Ніяково, незручно, трошки крінжово.
— Я розумію твою скромність. Тоді, може, сам собі придумаю прізвисько? Якесь круте, миле й лагідне…
— Брате. Було б чудово, якби ти просто зараз трохи помовчав.
Вона миттєво припинила його безглузді сподівання. Ітан тільки зітхнув і зсутулив плечі.
— Було б добре, якби ти частіше говорила ніжніше…
— Ой, здається, хтось іде.
Вона махнула в бік слабкого звуку — явно намагаючись змінити тему. Ітан звів на неї підозрілий погляд, але вона зробила вигляд, що нічого не сталося. З часом вона почала краще розуміти, що насправді мав на увазі Ітан, коли говорив про “братську близькість”.
З огляду на темні чутки, що тяглися за Ітаном, їй часто радили бути з ним обережною. Але, можливо, саме через те, що сталося з його рідними братами і сестрами, тепер він намагався дати Флоренс усе те, що не встиг дати їм.
Його поведінка на балах дивувала багатьох. Спершу він намагався стримувати себе, але зрештою вирішив, що приховувати їх немає сенсу. Хоч він і залишався трохи іншим у присутності сторонніх, у ньому все одно проявлялась м’якість — достатньо, аби це помітили. Їхні невимушені розмови також грали свою роль — з ними навіть чутки, які його переслідували, здавались менш отруйними.
Згодом Флоренс все частіше зверталась до нього як до брата, і коли вони залишалися наодинці, формальні фрази ставали рідкістю. Це почало даватися їй природно.
— Я додам кілька охоронців на випадок, якщо ти кудись підеш.
— Я краще тихо посиджу вдома.
— Так навіть простіше.
Їй і справді не було потреби виходити. Після кількох неприємних візитів у салони старих шляхетних родин вона остаточно втратила бажання з’являтись на подібних заходах. Тож усе склалося якнайкраще. Вона відкинулась на спинку дивана й зробила ковток гіркого чаю, що допомагав прокинутись.
— Я повернусь сьогодні вдень. Повечеряймо разом.
— Гаразд. Будь обережний.
Ітан відгорнув їй чубчик і поцілував у чоло, сказавши, щоб вона не проводжала його. Вона лише махнула йому рукою з дивану, як він ішов.
Це був звичний початок цілком звичайного дня.
Спершу вона наполегливо намагалася вивчити все, що могла. Але з часом темп почав спадати. Ізабелла назвала це природним етапом — так само як мокру ганчірку потрібно віджимати, коли вона вже надто важка, так і людині іноді потрібно дати собі час “віджати думки”. Занять стало вдвічі менше. У такому стані навряд чи можна було досягти прогресу, тож Флоренс погодилась узяти коротку паузу й повернутись до навчання, щойно знову відчує ритм. Її дні стали значно спокійнішими.
Вона валялася в ліжку, коли пролунав стукіт у двері. До кімнати зайшла покоївка.
— Панночко, вам лист.
— Від кого?
— Від графа Беллуніти.
Вона миттєво зіскочила з ліжка й простягнула руку. Покоївка ввічливо передала конверт. Сівши за письмовий стіл, Флоренс відкрила його ножем для листів. Зсередини випала закладка з засушеною квіткою — ніжна й красива.
[Я подумав, що тобі сподобається. Бажаю ще одного гарного дня.]
Записка була простою, але для неї — безцінною.
Вони з Вінсентом часто обмінювались листами з такими маленькими, повсякденними повідомленнями. Зазвичай це були дрібні новини, а іноді — невеличкі подарунки. Нещодавно вона надіслала йому пару рукавичок із лисичого хутра.
Вінсент був зайнятою людиною. Хоч Ітан і погодився не заважати його візитам до маєтку Крістоферів, це зовсім не означало, що вони часто бачилися. Зустрічі траплялись рідко — коли Вінсент знаходив час заїхати чи випадково потрапляв на той самий прийом. Тож більшість їхнього спілкування відбувалася через листи. І те, що навіть за шаленого графіку Вінсент усе одно знаходив час писати їй, — було для неї справді важливим.
Останнім часом Вінсент знову порушив тему заручин. Тепер, коли вона вже офіційно дебютувала в світському колі, він казав, що більше немає сенсу зволікати. Ітан погодився й пообіцяв розпочати підготовку. Щоправда, між ними трапилась невелика суперечка щодо того, яка саме підготовка потрібна, але зрештою Вінсент згодився підготувати документи про заручини. Взамін він попросив не затягувати справу надовго.
Останнім часом Ітан був повністю поглинутий організацією заручин. Це ж навіть не весілля, лише церемонія заручин — але коли вона запропонувала зробити її скромною, він категорично заперечив, мовляв, зовнішнє враження — важлива річ. Насправді ж, здавалося, він просто хотів подарувати їй теплу, світлу пам’ять.
Дотепер більшість їхнього спілкування з Вінсентом обмежувалась листами.
Кинувши погляд по кімнаті, вона зупинилась на дереві за вікном. На одній з гілок трималась остання квітка — її пелюстки вже летіли долу, а вона вперто трималась. Флоренс підбігла ближче. Квітка була трохи вище, ніж вона могла дістати, тож вона стала навшпиньки й витягнула руку. Покоївка, що вже звикла до її звички одразу писати відповіді на листи, стояла поруч — і, побачивши ситуацію, миттєво підбігла й підтримала Флоренс. Завдяки цьому квітку вдалося зірвати без пригод.
Тримаючи її обережно в долоні, Флоренс повернулася до столу. Вона дістала аркуш паперу, вмочила перо в чорнило — і почала писати.
[Нехай твій день буде таким же щасливим. І… я страшенно за тобою сумую.]
Квітку вона вклала до листа.
***
Минуло чимало часу. Після дебюту життя стало суцільним виром подій. Якось вона дійшла до цього моменту. Попереду ще була довга дорога, але тепер Паула могла з упевненістю сказати: вона справді старалась. Не сталося жодних катастроф, і, крок за кроком, усе ставало стабільнішим. Якщо життя залишиться таким спокійним, таким мирним, думалося їй, — можливо, цього буде достатньо.
Але цю тиху надію розбив лист… любовний.
Вона намагалася уявити, хто б міг його надіслати, але ніхто не спадав на думку. Навіть Вінсент ніколи не писав їй нічого подібного.
Невдовзі прийшли ще два листи. Всі — у схожому тоні: зізнання у коханні, туга, незабутні почуття. Кожен лист був сповнений сентиментальних, розлогих уривків і вийшов доволі об’ємним.
Отримати такі послання, написані явно як до коханої, було… дивно. Спершу вона розгубилася. З другим — насторожилася. А на третій раз — розлютилася. Що більше вона думала про це, то більше здавалося, що це якийсь жарт. А якщо й ні — то хто взагалі міг надіслати їй таке?
Паула вирішила не надто зациклюватися на цих дивних листах. Відповісти все одно не було як. Але коли з’явився четвертий лист, вона раптом затрималась, вагаючись, чи брати його взагалі. Її нерішучість помітила покоївка й кинула здивований погляд.
І в цей момент ззаду простягнулась чиясь рука.
— Що це? — пролунало запитання.
— Ем…
Не встигла вона отямитися, як Вінсент уже стояв поряд і вихопив листа з її рук. Застигла, не в змозі нічого сказати, лише мовчки спостерігала, як він тримає конверт, уважно розглядаючи його, ще нерозпечатаного. Помітивши її розгубленість, Вінсент глянув на неї — і без жодного вагання розірвав конверт.
Він розгорнув товстий лист і мовчки його прочитав.
Запала тиша. Здавалося, вона затяглась надто надовго. Нарешті, Вінсент заговорив — одним єдиним словом:
— Любов?
Його голос… був роздратованим. Наче саме це слово йому боляче різонуло по нервах.
