Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (2)
Паула чула, що Ізабелла зникла раптово й без сліду. Вона не мала жодного уявлення, як тій велося відтоді. Хоч думка про смерть Ізабелли ніколи не спадала на думку, тривога все ж не відпускала — а раптом її залякали? Або, ще гірше, завдали шкоди? З огляду на обставини їхньої останньої зустрічі, такі побоювання були цілком виправдані.
Ізабелла передала Паулі свіжий рушник і заговорила спокійно, майже буденно:
— Після вашого зникнення, моя леді, на маєтку запанував хаос. Як вам відомо, господар дуже переймався через вашу раптову втечу. Тим часом керуючий став дедалі напруженішим і дратівливішим — зі своїх причин. Я змогла прикрити все, що сталося тієї ночі, але розуміла: це лише питання часу, коли він стане загрозою для мого життя. Тож я почала готуватися до втечі.
— Ви пішли одразу?
— Ні, я ще трохи залишалася, щоб поспостерігати за ситуацією. Потім господар покликав мене. Сказав, що вже знає, що накоїв керуючий, і запропонував мені допомогу.
— Вінсент допоміг вам утекти?
— Ні, — відповіла Ізабелла просто. — Я йому не довіряла, тож пішла потайки.
У Паули виникло нове запитання: якщо Ізабелла пішла сама, то як опинилася тут — і ще й за рекомендацією Вінсента? Відповідь не змусила чекати й розплутала вузол загадок.
— Кілька місяців тому я випадково зустріла господаря в Новелі. Він упізнав мене одразу, і ми перекинулися кількома словами. Сказав, що керуючого більше нема, й запросив повертатися, коли захочу. Я не повірила, відмовилася. Тоді він запропонував знайти мені роботу. Так я й опинилася тут.
— То ви… погодилися на його пропозицію, щоби прийти сюди? — перепитала Паула, ще намагаючись скласти все докупи.
— Так співпало, що я саме збиралася піти з попереднього місця.
Цей, здавалося б, буденний збіг обставин викликав у Паули дивне відчуття — ніби фінал після всіх тривог і хвилювань виявився надто прозаїчним. Ізабелла розповідала так спокійно, що Паула не знала, радіти їй чи дратуватися. Витерши піт із чола, вона так і не змогла дати собі відповіді.
— Ну що ж, — мовила Ізабелла, виводячи Паулу з думок. — Повертаємося до тренування.
— Ага. Тобто… гаразд, — бурмотіла Паула, підіймаючись на ноги. До неї підійшов викладач, і вона поклала одну руку йому на плече, іншу — в його долоню. Вирівнявши поставу, вона почала рухатись у такт під його керівництвом.
***
Дні змішувалися докупи, зливаючись у безупинну рутину. Раннє пробудження, вмивання, вдягання, сніданок — а потім урок за уроком, із короткими перервами на обід, чай і вечерю. Від моменту, коли Паула злазила з ліжка, і до того, як знову поверталась до нього ввечері, її життя було цілковито підпорядковане навчанню. Навіть книги, які їй дозволяли читати, були ретельно відібрані як "обов’язкове читання" для благородної панянки. Принаймні, вона вже вміла читати й писати — одна ноша менше. Але навіть це не тішило в умовах такого виснажливого графіка.
Життя аристократа виявилося куди напруженішим, ніж Паула собі уявляла. Її розклад був щільно набитий уроками, та ще й — як виявилось — для вищих дворян обов’язковими були також світські візити, адміністративні справи, іще десятки справ. І Ітан був тому прикладом.
Відтоді, як вона оселилася в маєтку Крістоферів, вона бачила його нечасто — здебільшого лише за спільними трапезами. Та й ті не завжди відбувалися, бо Ітан міг бути у відрядженні або замкнений у кабінеті, завалений паперами. Бували дні, коли вона взагалі не бачила його, й тоді мимоволі думалося — хіба це нормальне життя для глави знатного роду? Хоч би спав він хоч іноді… Порівняно з цим, затишне укриття в лісі Беллуніти здавалося справжнім раєм.
Паулі теж не було коли перепочити. Її дні перетворилися на запаморочливу круговерть. Від виснаження вона часто падала на ліжко, навіть не вмившись. Від уроків танців і верхової їзди ноги не витримували. На заняттях з вишивання вона так боролася зі сном, що голка раз по раз колола їй палець.
Здавалося, Ітан помічав, як вона змінюється. Під час їжі він іноді поглядав на неї, а згодом і заговорив:
— Якщо тобі надто важко, можеш трохи відпочити.
— Ні, все гаразд, — твердо відказала Паула.
Інші вже давно біжать, а вона тільки повзе. Немає часу на перепочинок. Кожна хвилина — на вагу золота.
Та втома накопичувалася. Її мозок ледь встигав обробляти всі нові правила, обов’язки, знання. Фізичне виснаження — це одне, а от ментальне… Важче було саме воно. Вона вчила те, що дворянські діти засвоюють роками, — лише за кілька місяців. Але зупинятися не збиралася.
Одного разу, читаючи за письмовим столом, вона згорбилась, сперлася лобом об дерево — й заснула. Коли розплющила очі, зрозуміла, що задрімала. Перелякані служниці підбігли до неї, але вона махнула рукою, мовляв, усе добре, й повернулася до читання. Та скільки не вдивлялася в рядки — нічого не вловлювала. Роздратовано клацнувши обкладинкою, вона підвелася.
— Куди ви, пані? — несміливо запитала одна зі служниць.
— До Ітана. До брата, — відповіла Паула. Вона трохи здригнулася, вимовивши це слово. Їй усе ще було ніяково. Усміхнувшись, вона рушила в коридор. На пропозицію супроводу відповіла відмовою — хотіла провітритися, трохи пройтися сама. Йдучи до кабінету Ітана, вона думала, що їм обом не завадить перепочинок.
Та щойно відчинила двері — завмерла.
У кабінеті стояв незнайомець і щось роздивлявся. Схоже, він чекав на Ітана, але того не було.
Помітивши Паулу, чоловік здивовано підняв брови:
— Ах, то це ви — та сама знаменита Флоренс Крістофер?
Усі знали її тепер як доньку родини Крістоферів — вже три місяці, відколи Ітан офіційно усиновив її як свою молодшу сестру. За легендою, вона була сиротою зі слабким здоров’ям, тому рідко з’являлася на людях. Її існування довгий час оповивала завіса таємниці, тож, звісно, з’явилися чутки.
Іноді Ітан розповідав їй найдивакуватіші з них. Наприклад, про те, що нова сестра графа настільки вродлива, що всі, хто її побачить, сліпнуть на місці. Паула тоді ледь не захлинулася чаєм від сміху.
Погляд незнайомця затримався на її обличчі, немов намагаючись зіставити побачене з чутками. Він вдивлявся в неї знову й знову, ніби шукав невідповідність. Нарешті, усвідомивши, що його поведінка вже межує з непристойністю, чоловік випростався й чемно вклонився.
— Радий знайомству, леді. Моє ім’я — Лейсон Дейлак, — представився він.
— Взаємно. Я — Флоренс Крістофер, — відповіла Паула, легенько взявшись за спідницю й вклонившись у відповідь. Згадуючи постійні зауваження Ізабелли про те, що потрібно бути «ввічливою, але граційною», вона старанно підбирала кожен рух і слово.
Та раптом їй у вухо долинув легкий смішок. Ледь чутний, але цілком виразний. Піднявши очі, вона побачила, як Лейсон поспіхом повернув обличчю маску ввічливої нейтральності. Проте тремтіння в куточках його вуст не залишало сумнівів: вона не помилилась.
— Ви ще красивіша, ніж подейкують, — вимовив він, і комплімент його звучав фальшиво, як позолота на дешевій прикрасі.
Ці слова різонули, але Паула лиш усміхнулась — так, як навчали: жодної ознаки невдоволення, хай як би дошкуляли слова чи погляди. Вона добре розуміла: як перша людина, з якою вона зустрілась як Флоренс Крістофер, цей чоловік може пустити нові чутки. І судячи з його оцінюючого погляду, нічого приємного в них не буде. Та опускатися до його рівня вона не мала права.
Не знайшовши гідної причини, щоби чемно вийти, вона з неохотою прийняла запрошення сісти.
— Чув, що ви не дуже добре почувалися. Сподіваюся, зараз вам краще? — поцікавився він, зображаючи турботу.
— Так… Якщо не перевтомлююся, то все гаразд, — м’яко відповіла Паула й прикрила рот долонею, злегка покашлявши. Це було частиною її ролі. Ітан радив їй не виглядати занадто бадьоро чи здорово — інакше могли виникнути підозри, адже, за офіційною версією, вона провела роки прикутою до ліжка.
Насправді ж Паула рідко хворіла й була цілком здорова. Вона навіть боялася, що не зможе переконливо прикидатися слабкою, але її природна тендітність лише грала на руку. Тепер, коли історію скоригували — мовляв, вона поступово одужує, — іншого виходу, як грати роль, не залишалося.
— Радий це чути, — знову приязно всміхнувся Лейсон.
— Радий це чути, — знову приязно всміхнувся Лейсон.
Розмова не заходила далі загальних чемностей. Лейсон час від часу ставив запитання, а Паула відповідала коротко. Згодом і ці репліки вичерпались, і залишилась лише тиша, в якій він потягав чай і продовжував розглядати її з оцінювальним поглядом, немов на аукціоні. Нарешті, після короткої паузи, він озвався з тривожно прямим питанням:
— Ви справді належите до родини Крістоферів?
— …Перепрошую? — Паула здригнулась, не повіривши в почуте.
— Нічого, просто… ви не надто схожі на лорда Крістофера.
Хоч сказано це було наче дипломатично, підтекст був очевидний: як така, як ви, може бути частиною цього роду? Тонкий шар ввічливості ледь прикривав образу. Паула відчула, як її усмішка почала тьмяніти, обличчя — дерев’яніти. Вона змусила себе знову натягнути ввічливий вираз, але той здавався неприродним, як тріщина на порцеляні.
Чоловік, здається, не помічав її незручності, і його погляд ставав дедалі настирливішим. Паула відчула, як його очі риються в ній — не з цікавості, а з безцеремонним вторгненням. Вона міцно зчепила руки на колінах, щоб приховати, як у неї трусяться пальці.
//Коментар перекладача: Що за уїбанок?
Прийшов, обнюхав, підсміявся, зробив обличчя «я чемний», а далі — «А ви точно належите до родини Крістоферів?»
ТАКІХ. ОДРАЗУ. ПИНАТИ.
коли таке «просто» сідає перед тобою й починає тебе міряти, твій вибір простий:
— або перетворитися на сірий камінчик, такий собі мовчазний форпост здорового глузду,
— або відпустити “пані усмішку”, увімкнути режим Павукині з Тіней і гідно його морально знищити.
І наостанок:
Дорогі мої квіткощілинні, якщо у вашому житті хтось дозволяє собі таке —
пошліть його туди, де всі вже давно втратили нюх.//
Десятки гострих відповідей крутилися в неї в голові. Їй кортіло запитати, як він може бути таким грубим, або наказати йому тримати язик за зубами. Але слова застрягли в горлі. Чи личить дворянці говорити так прямо? Хоч вона й розуміла, що його слова образливі, усі її тренування з етикету змушували мовчати. Тож вона просто сиділа й терпіла його погляд і тонкий, майже неприхований осуд.
На щастя, цю нестерпну сцену перервав прихід Ітана. Він зайшов до кімнати, виглядаючи змученим, і на мить застиг, помітивши напружену атмосферу. Його погляд ковзнув від Паули до незнайомця — видно було, що він намагається з’ясувати, що відбувається. Чоловік, ніби нічого не сталося, підвівся й чемно вклонився.
— То ви вже мали приємність познайомитися з моєю сестрою, — зауважив Ітан чемно, але стримано.
— Так, — відповів той із широкою усмішкою. — Я багато чув про неї, але це наш перший особистий контакт. Ви, мабуть, у захваті, маючи таку чарівну молодшу сестру.
Його слова капали солодким медом, за яким ховалась тонка фальш. Ітан відповів невизначено, не змінюючи тону, лише раз кинувши гострий погляд на Паулу. Вона повільно підвелася з крісла, намагаючись приховати роздратування. Зібравши всю свою витримку, щоб не вибухнути, вона стримано вклонилася.
— Тоді дозвольте мені залишити вас, — промовила вона, ще раз чемно вклонившись перед чоловіком і кивнувши Ітану. Посмішка на її обличчі була зразком витриманості, хоча очі видавали втому й напругу. Ітан дивився на неї з ледь помітною тривогою — чи то через її стан, чи через власне незадоволення. Але вона не зупинилася. Повільно, але впевнено вийшла з кімнати.
Щойно двері зачинились за нею, ретельно збудована маска розсипалась. Вона важко зітхнула, руки мимоволі затремтіли на ручці дверей. Зробивши кілька кроків, вона усвідомила, що її хода зовсім не відповідає отій “дворянській грації”, якої її навчали — натомість це була втеча, хоч і стримана.
//Добридень, я — перекладачка. І я не терплю уйобеїків.
Але замість того щоб просто ігнорити (це було б занадто гуманно), я волію... перетворити їх на матеріал для стендапу.
Вітаю у майстер-класі:
Повертаємо слова в горлянку
Приклади з мого особистого “запасника” реакцій(Шкода що не всі видала в моменті):
«Чого така зухвала/непривітна?»
— Ви просто бачите мене в режимі “економія ресурсів”. Привітна версія — тільки на свята.(Мій козирчик)
“Чого ти така зла/не усміхаєшся?”
— Бо якщо я усміхнусь, можу вкусити.
— У мене контракт — один раз на місяць. Цього місяця вже відпрацювала.
«Ти бліда якась»
— Це стратегія виживання. Блідим не чіпають — думають, уже майже привид.
«Чого червонієш?»
— Я трансформуюсь. Це початкова стадія. Далі буде дим і крильця.
«Хлопці таких не люблять»
— Дякую за попередження. Тепер я точно знаю, що я на правильному шляху.
«В тебе голова жирна»
— Жир — це резервний мозок. Основний уже перевантажений.
«У тебе ноги не бриті»
Я економлю тепло. Поки ти пускаєш себе на електрику я підключилась до оптоволоконного шару еволюції
Або
Я збираю шерсть на світшот тобі який розмір
«Ти б могла схуднути»
– І ти міг би стати хокеїстом. Але доля розпорядилася інакше.
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ, ПОКИ НЕ ЗРОБИШ СЦЕНУ НЕЗАБУТНЬОЮ
Мета не в тому, щоб "виграти", а щоб бути тим спогадом, який повертається до уйобеїка щовечора перед сном.
І найголовніше — мені це справді приносить кайф. Я обожнюю ті моменти, коли в голову миттєво приходить фраза. Я пам’ятаю ці відповіді з насолодою, як вдалі жарти після концерту. Дехто згадує побачення, а я — як сказала “Я збираю шерсть на світшот. Тобі який розмір?” комусь, хто ткнувся в мої ноги. І мені добре.
Дуже рекомендую такі відповіді. І зазвичай вони ще й дуже ефективні
Трохи пояснень(від чата GPT)
1. Абсурдні відповіді руйнують шаблон агресора
Більшість образ чи токсичних зауваг працюють за шаблоном:
провокація → очікувана реакція (помовчала / образилась / виправдовується).
Але коли ти відповідаєш:
«Я збираю шерсть на світшот. Тобі який розмір?»
— мозок співрозмовника зависає. Він не отримує очікуваної “влади” над тобою. Це ламає сценарій.
2. Сарказм — це прояв когнітивної гнучкості та контролю
Дослідження свідчать: люди, які легко формулюють саркастичні відповіді, зазвичай мають розвинене дивергентне мислення. Це ознака емоційного самоконтролю.
3. Парадоксальні відповіді знижують тривожність
Психотерапевти іноді радять “парадоксальну інтервенцію” — відповісти так, щоб сам контекст здався людині дивним, некомфортним або смішним.
4. Емоційна пам’ять
Яскрава, несподівана відповідь — вражає сильніше, ніж спокійне “не твоя справа”. Це формує емоційну пам’ять у того, хто її почув. Людина підсвідомо наступного разу подумає: “А раптом вона знову щось таке скаже?” І... мовчатиме.
