Додаткова історія 2. Повсякдення міс Крістофер (1)
Тільки опинившись тут, Паула вперше по-справжньому усвідомила, яким довгим може бути день.
Її розбудив тихий стукіт у двері. Ввічливий, обережний — як завжди. Примружившись від сонливості, вона дозволила увійти, й у кімнату ввійшли дві покоївки. Вони низько вклонилися, дотримуючись усіх формальностей, і заходилися готувати умивальницю для ранкового вмивання.
Паула плеснула собі водою в обличчя і витерлась м’яким рушником. Спускатись із надто великого для однієї людини ліжка виявилося складніше, ніж очікувалось. Напівсонна, вона дісталась до туалетного столика й сіла. Одна з покоївок почала акуратно припудрювати їй обличчя й розчісувати волосся, а інша розгорнула перед нею два вбрання: блакитну сукню з квітковим візерунком і простішу рожеву — з мереживом на комірі й рукавах. Паула обрала другу, й служниця одразу ж підібрала до неї панчохи, туфлі й прикраси.
Покоївка, що займалась волоссям, обрала стрічку в тон до сукні й швидко вплела її в акуратну зачіску. Коли все було готово, Паула вдягнула панчохи, сукню й аксесуари за допомогою служниць.
У дзеркалі на неї вже дивилась бездоганно вбрана панянка. Сонної дівчини в піжамі й сліду не лишилося. Покоївки, задоволені результатом, мовили з люб’язною ввічливістю:
— Ви чудово виглядаєте, пані.
— Ви прекрасна, пані.
Паула відповіла їм сором’язливою усмішкою — вже звикла до таких компліментів.
***
Минуло три місяці з того часу, як Паула почала жити в маєтку Крістоферів, і за цей час її життя кардинально змінилося.
Коли вона вперше прибула, її вразили розміри маєтку — не менш вражаючі, ніж у величних володіннях родини Беллуніта. Проте якщо стиль Беллуніта вирізнявся розкішшю й вишуканістю, то маєток Крістоферів мав тиху, стриману красу.
Особняк, який тепер став для Паули домом, був найбільшим серед усіх маєтків родини Крістоферів. Кількість кімнат і просторів здавалася нескінченною — все охопити поглядом було неможливо. Якби Ітан у перший день не вів її за руку, вона, мабуть, блукала б по цих коридорах годинами.
Ітан виділив їй другу за величиною кімнату в домі — одразу після своєї. Це була кімната, якої Паула ще ніколи не бачила у своєму житті. Від шпалер і підлоги до меблів — усе було ідеальним. Усе, що могло їй знадобитися, вже чекало на неї в цьому просторі. Гардероб ж узагалі вражав — там було більше одягу, ніж у неї колись було за всі роки.
Окрім того, Ітан призначив їй двох особистих покоївок — дівчат приблизно її віку. Незважаючи на несподівану появу Паули, вони не виявляли ні найменшої цікавості, не ставили зайвих питань і виконували свою роботу з незмінною професійністю. Вони постійно дбали про її комфорт. Одного разу, помітивши, що Паула звикла прокидатися рано, покоївки почали приходити ще раніше, щоб усе підготувати до її пробудження.
Таке уважне обслуговування було для Паули новим і дещо незручним. Вона часто почувалась розгублено й не знала, як себе поводити. На другий ранок у маєтку покоївки буквально вдерлися до її кімнати, щоб допомогти з умиванням, чим довели її до крику від сорому. Ітан тоді лише зауважив, що до такого треба звикати — це частина життя шляхетної особи. І мав рацію: навіть таке, здавалося б, просте діло, як вдягання панчіх, у її новому житті вимагало сторонньої допомоги.
Перший спільний сніданок з Ітаном у великій їдальні був особливо напруженим. Атмосфера була настільки урочистою, що навіть легкий дзенькіт столового приладдя здавався недоречним. Слуги стояли поблизу, уважно спостерігаючи за кожним рухом, аби нічого не порушило належного порядку. Паула почувалася так скуто, що не могла зрозуміти, чи потрапляє їжа їй у рот, чи в ніс — того дня вона навіть отримала жахливий біль у шлунку.
Після того випадку Ітан вніс зміни: зменшив кількість присутніх під час трапез і почав заводити невимушені бесіди. Теми були прості — вітання, обговорення поточних справ — але цього вистачило, аби Паула поступово розслабилася. Атмосфера в їдальні стала менш напруженою, і їсти стало набагато легше.
***
Попри розкішне життя, яке вона тепер вела — носила вишуканий одяг, їла дорогі страви й мала покоївок, що доглядали за нею, — Паула не могла ігнорувати очевидного: вона не була справжньою шляхтянкою. Їй бракувало тієї вродженої грації та витонченості, що йшли в комплекті з благородним походженням. Хоч вона й намагалася надолужити це, читаючи книги з етикету, самих знань було замало — без досвіду вони здавалися порожніми.
Щоб вирішити цю проблему, Ітан запросив Вайолет разом із її сестрою Джоелі допомогти Паулі. На його думку, друзі — це завжди найкращі вчителі. Але їхні поради виявилися не надто корисними.
— Як говорити ввічливо, але з гідністю? — спитала Паула.
— Просто… говори? — відповіла Вайолет, нахиливши голову.
— І коли смієшся, рот не відкривай занадто широко, але й не тримай зовсім закритим. Треба… от якраз правильно, — додала Джоелі.
— Але хіба справді має значення, як ти смієшся?
Їхні невимушені зауваження лише більше заплутали Паулу. Після кількох безплідних занять Ітан вирішив найняти професійного наставника.
Першою була молода жінка, яка вже після кількох зустрічей назвала Паулу неуком. Вона чіплялася до кожної дрібниці й часто зневажливо пирхала. Хоч Паула й мовчала, Ітан незабаром це помітив і звільнив наставницю.
Друга була літньою пані, добре знаною серед шляхти. Відкрите презирство вона приховувала, але замість того використовувала тонку палицю для дисципліни, лишаючи червоні сліди на долонях Паули. Дівчина почала носити рукавички, щоб приховати сліди, та Ітан усе ж дізнався й негайно звільнив і цю наставницю.
Третім був молодий чоловік із приємною усмішкою, що спершу здавався ідеальним. Але якось Паула випадково почула, як той каже: «Вона — легка мішень. Вичавлю з неї максимум». Розгнівана, Паула звільнила його негайно.
Після кількох невдалих спроб знайти хорошого вчителя вона вже почала думати, що треба шукати десь зовсім в іншому місці. Аж ось одного дня до маєтку прийшла жінка. Середнього віку, з упевненою поставою і спокійною харизмою. Коли Паула побачила її, очі її розширилися від здивування.
— Рада знайомству, — мовила жінка, складена до поклонів.
Паула перевела погляд на Ітана, тоді знову на жінку й нарешті знайшла в собі голос:
— Місіс Ізабелла…?
Це була саме вона — Ізабелла, жінка, яка колись допомогла Паулі втекти. Їй казали, що та зникла, і Паула вже давно переживала, чи жива вона. А тепер — ось вона, жива й неушкоджена.
— Прошу, не використовуйте почесні звертання до своїх підлеглих, пані, — м’яко усміхнулася Ізабелла.
Це «пані» звучало надто дивно й неприродно.
— Вінсент її порекомендував, — пояснив Ітан. — Сказав, що вона ідеально підходить.
— Вінсент? — Паула не могла повірити. Побачити Ізабеллу — одне, але дізнатись, що вона підтримує зв’язок із Вінсентом… Інша справа. Щоб підтвердити Ітанові слова, Ізабелла подала лист із гербом родини Беллуніта.
— Гадаю, вона чудово підходить. А ти що скажеш? — спитав Ітан.
— Звісно, — відповіла Паула, щиро зрадівши знайомому обличчю.
Так Ізабеллу офіційно найняли як наставницю Паули.
***
Після цього почався виснажливий період безжального навчання. Уся радість від зустрічі з Ізабеллою швидко зійшла нанівець, коли та взялася до уроків із незворушною точністю й дисципліною.
Паула наївно уявляла, що життя шляхтянки — це суцільна легкість: сидиш у м’якому кріслі, п’єш чай і роздаєш вказівки. Дуже скоро вона зрозуміла, наскільки помилялася.
Шляхтянка мала володіти цілим арсеналом навичок: етикет, загальна освіта, живопис, музика, танці, вишивання, поезія, верхова їзда, правила поведінки за столом — і навіть те, як вона має говорити, ходити й усміхатися. Шляхетність і витонченість мали проявлятися в кожному русі.
Ізабелла не висміювала Паулу й не карала, але її спокійні, виважені пояснення про наслідки навіть незначних помилок часто доводили дівчину до сліз. Крім того, Ізабелла постійно запрошувала фахівців із тих сфер, у яких не почувалася компетентною сама, тож навчання було всебічним і вкрай інтенсивним.
Попри втому, Паула поступово почала розуміти, що означає жити як Флоренс Крістофер.
Щоранку вона вставала, одягалася, снідала — і з головою занурювалася в уроки. Окрім коротких перерв на їжу й чай, часу на відпочинок майже не лишалося. Усе, чому шляхтянок зазвичай вчать із дитинства, вона мала засвоїти за короткий строк.
На п’ятому уроці танців Паула відчувала, ніби ноги ось-ось відмовлять. Вона важко дихала, повністю виснажена, й Ізабелла, помітивши це, дозволила зробити коротку паузу. Подякувавши, Паула знехотя опустилася на підлогу — й одразу ж отримала зауваження за відсутність манер.
Зрештою Ізабелла принесла стілець, і Паула сіла, щоб перевести дух. Поки вона приходила до тями, Ізабелла перекинулася кількома словами з учителем танців, а потім подала дівчині склянку прохолодної води. Паула з вдячністю її прийняла, зробила кілька ковтків — і крадькома глянула на свою наставницю.
— Міс Ізабелло… — обережно почала вона.
— Просто Ізабелла, — м’яко, але рішуче поправила та.
— І-Ізабелло, — спробувала Паула, досі не звикнувши звертатися до неї без почесного префікса. Попри новий статус, старі звички з її минулого життя постійно давали про себе знати, і вона часто помилялася. Ізабелла жодного разу не залишала ці помилки без уваги, щоразу виправляючи їх із точністю скальпеля.
— Так, що таке?
— спитала наставниця.
— Як ви жили весь цей час? — нарешті озвучила Паула запитання, яке давно її гризло.
