Додаткова історія 1. Значення імені (13)
— Знаєте, — тихо мовила Паула, — колись я теж відчувала щось подібне. Віру в те, що не маю права на щастя. Бо зробила боляче іншим, бо занадто багато втратила. Я сама відмовляла собі в радості. Але одна добра душа сказала мені фразу, яка змінила моє ставлення до цього: «Не дозволяй болю тих, кого вже нема, тягнути тебе на дно. Живи заради того щастя, яке вони не встигли отримати. І неси їх у пам’яті — як світло».
Господар не відповів, але ці слова, здавалося, зависли в повітрі між ними. Паула й сама знову відчула тепло того голосу, що звучав у сні — настільки реальному, що він міг бути спогадом.
— Ви якось запитали, чи я шкодую про життя, у якому можу себе загубити, — продовжила вона. — Я довго думала над цим. І чесно — відповідь досі не остаточна. Це страшно. Але й захопливо. Та я вирішила: більше не дозволю страху зупиняти мене. Я хочу йти вперед — заради себе. І заради тих, хто стоїть поруч зі мною.
Вперше за довгий час її голос звучав упевнено. Немов щось у ній нарешті розплелось. Можливо, глибоко в серці вона давно вже знала свою відповідь, але боялась її прийняти.
Поглянувши на господаря, Паула відчула… не жалість, а співчуття. Людина, чия душа була скута болем, заслуговувала бодай на крихту надії.
— Пане, — м’яко сказала вона, — я щиро сподіваюсь, що ви зможете дозволити собі хоч трохи… менше боліти. І не відмовлятись від того щастя, що ще може трапитись. А можливо, якщо у вас буде, що розповісти дочці й онуці, коли знову їх зустрінете — це й буде хороше життя.
Вона усміхнулась. Господар опустив погляд на її долоню — ту саму, що досі лишалась на його руці. Його погляд змінився. Стало м’якше. Тепліше.
— Ти й досі не хочеш жити як моя онука? — несподівано запитав він.
Паула здивовано здригнулась:
— Ні, пане. Я ж казала… Я не маю таких намірів. І не мала.
Він тихо видихнув.
— Тоді я спитаю інакше. Чи житимеш ти — як моя онука?
Паула розгублено завмерла. Цього вона не очікувала. Шукала у його рисах натяк на жарт — але побачила лише щирість.
— Я думав, як усе владнати, — мовив він спокійно. — І якщо ти житимеш за те щастя, яке не дісталося їй — цього мені вистачить.
— Але… хіба ви не ненавиділи мене? — з гіркою усмішкою запитала Паула.
— Ненавидів, — не заперечив він. — Але вирішив… відпустити це.
— А… хіба я варта цього? Хіба люди не сміятимуться з вас через мене?
В її голосі прозвучали ті самі сумніви, що жили в ній завжди. Господар стис губи.
— Не знецінюй себе. Якщо ти сама себе не поважатимеш — інші й поготів. Навіть якщо світ засудить — тримай голову гордо.
Паула ледь стримала сльози. Ці слова… були не докором. А підтримкою.
— Знаєш, що означає ім’я «Паула»? — раптом запитав він.
Вона похитала головою.
— «Маленька, але сильна», — відповів він.
— Гарне ім’я, — промовив господар.
Він поклав свої зморщені руки на її долоні, і їхнє тепло змусило Паулу завмерти. Вперше вона побачила в його очах щось більше, ніж терпимість — прийняття. Справжнє.
— Не відмовляйся від свого імені. Воно ж тобі дороге, правда? — лагідно мовив він, поплескуючи її руки. — Живи так, щоб не шкодувати.
Того вечора Паула взяла до рук перо, хоч і не була певна, що саме хоче написати. Врешті-решт, вона вивела лише одне речення:
«Чи любитимеш ти мене безумовно, навіть якщо я змінюся?»
За кілька днів надійшла відповідь. Коротка. Рішуча. Без зайвих слів.
«Звісно.»
Паула засміялася вголос, і той сміх став справжнім полегшенням — теплим, радісним, тихим, як щастя. Мабуть, цього й справді було досить.
Навіть якщо зміняться її сукні, її життя, навіть якщо світ бачитиме в ній зовсім іншу людину — якщо хоча б одна людина любитиме її як Паулу, любитиме незалежно — усе це було не дарма.
***
Коли Паула повідомила Ітану про своє рішення і про згоду господаря, він з’явився в маєтку негайно. У вітальні, сидячи в кріслі, Ітан виглядав рідкісно здивованим. Схоже, навіть його заскочила рішучість старого.
— Ти справді згоден на це? — запитав він.
— Так, — відповів господар. — Починай оформлення. Все, що треба з мого боку — я владнаю.
— Зрозуміло, — кивнув Ітан.
Вони з головою поринули в обговорення. Паула, сидячи поруч із господарем, вловлювала окремі уривки. Все звучало надто вже злагоджено, майже так, ніби такий розвиток подій був очікуваний. Її не покидало відчуття дивної підозри.
Чи не навмисне Ітан відправив її сюди? З огляду на його натуру — цілком можливо.
Коли розмова добігла кінця, Ітан неквапливо сьорбнув чаю й усміхнувся:
— Мушу зізнатися, мати вашу підтримку, дядьку, — неабияк заспокоює.
— Не лестощі мені говори, — буркнув господар, голосно цокнувши язиком.
— Ти хитрий, як лис. Напевно, ще тоді в листі усе передбачив.
Згадка про лист одразу зацікавила Паулу. Вона глянула на Ітана з ледь зібганими бровами. Його обличчя залишалось незворушним, але вона помітила, як він трохи знітився.
— Я написав дядькові, щоб порекомендувати тебе, — зізнався Ітан.
— Сказав, що ти хороша людина.
Чи справді лише це було в листі? Паула в цьому сумнівалася. Але
прочитати його вона все одно не могла. Мабуть, деякі речі й справді краще залишити невідомими.
