Додаткова історія 1. Значення імені (12)
Паула зупинилась, щойно ступила на безлюдну стежку. Кроки її сповільнились — у тиші вона раптом відчула, що більше не може йти.
— Чому… чому ви досі нічого не пояснили? — запитала вона, голос тремтів від розгубленості й обурення.
Господар, що йшов попереду, теж зупинився й повернувся до неї.
— Що саме я маю пояснити? — відрубав він.
— Люди вважають, що я ваша онука. Чому ви не заперечили цього? — Паула випалила різкіше, ніж мала намір.
— Хіба не для цього ти й пішла за мною? — холодно кинув він, і в його голосі дзвеніла глузлива інтонація.
Слова боляче вдарили. Щось розбурхалося всередині, й Паула не втрималась:
— Ні! Не для цього!
Десь у глибині лісу злякано змахнув крилами птах. Дерева навколо гойднулись, і їхні тіні здригнулись — так, ніби відчули її тривогу. На мить здалось, що навіть господар здригнувся, та в тремтливому світлі це могло бути лише ілюзією.
— Я ніколи цього не хотіла, — прошепотіла вона. — Ні разу в житті.
А може, й хотіла. Стиснуті кулаки затремтіли — разом із важким усвідомленням. Так, іноді вона мріяла про краще життя. Іноді хотіла більшого. Але не так. Не ціною себе.
— Я не хочу цього, — мовила вона вже зовсім тихо, як зізнання. Сором обпалив зсередини, й за ним прийшла безсила розпука. Її мали б радувати звертання «панна», ці захоплені погляди. Але все це здавалося тягарем. Тиском. Наче весь світ наполягав: стара Паула мусить зникнути. А натомість — лишиться лише образ. Флоренс.
Слова господаря, ті, що він промовив раніше, знову зазвучали в голові. І з кожним відлунням затягувались, мов петля. Вона зітхнула — уривчасто, нерівно — і втупилась у землю під ногами.
Невдовзі перед очима з’явилися начищені черевики. Господар стояв зовсім близько. Паула повільно підняла голову й зустрілася з його холодним поглядом. Він сперся на палицю, обличчя суворе.
— Обтяжлива, — пробурмотів він. Сухо, наче констатація.
Це вдарило не гірше ляпасу. Паула мимоволі прикусила губу. Але замість відповіді лиш опустила голову.
— Підніми голову. Зараз же! — прорізав повітря різкий голос господаря.
Паула здригнулась і миттєво виконала наказ. Її обличчя виразило і здивування, і розгубленість. Палиця гостро вдарила об землю.
— Вирівняй спину, — наказав він.
І вона послухалась. Випросталась, зібралась, напружено стояла — наче на випробуванні. Господар поглянув на неї оціночно, а тоді несподівано схопив її стиснутий кулак і поклав їй руку на своє передпліччя. Це було різко. Рішуче. Але не агресивно.
— Ти ж зробила свій вибір, правда? Чи твоя хоробрість уже розтанула?
— Мілорде… — обережно озвалася Паула, не знаючи, з чого почати.
— Не вагайся. Не дозволяй страху тебе зжерти. Який би шлях ти не обрала — йди ним із впевненістю. І зрештою ти досягнеш того, чого прагнеш, — відповів він, грубувато, але в його словах була якась дивна втіха.
Паула здивовано кліпнула. Господар уже рушив далі, палиця рівномірно постукувала по стежці. Вона попленталась за ним, її рука незграбно трималась за його лікоть. Мовчанку порушував лише ритмічний звук палиці й їхні синхронні кроки під кронами дерев.
***
Після прогулянки Паула повернулась до своєї кімнати, і втома накрила її, наче важка ковдра. Вона сіла на край ліжка, почала послаблювати шнурівку сукні — нарешті вдалося нормально вдихнути. Погляд ковзнув до коробки, на якій стояв кошик із яскравими, свіжими квітами.
— Це… було тут завжди?
Паула нахилилась ближче. Кошик був повен запашних квітів, живих, яскравих, наче зібраних щойно з поля. Поміж пелюстками вона помітила листа. Витягла конверт, розгорнула його з думкою, що там буде знайоме ім’я. Але всередині був лише один рядок, написаний чітким, гострим почерком:
«Я за тобою скучив.»
Крапка в кінці була глибша, темніша, ніби автор сильно притиснув перо. Паула не змогла стримати усмішку. Ці слова — прямі, різкі, з тією самою впертою ніжністю, що й завжди. Здавалося, вона чує голос Вінсента, як він бурчить їй, що вона забула написати.
Не вагаючись, вона підхопилась і кинулась шукати Емму — попросити папір, чорнило й перо. Емма трохи здивувалась, але швидко все принесла.
Паула сіла за стіл і, вмочивши перо в чорнило, почала писати:
«Я теж за тобою скучила.»
Цього здавалося замало. Після кількох секунд роздумів вона додала ще один рядок:
«Дуже! Дуже скучила!»
Останні слова — з краплею нетерплячої щирості. Вона уявила обличчя Вінсента, коли він читатиме. Напевно, скривиться, пробурчить щось про короткість відповіді… але зрадіє. Вона акуратно склала листа, запечатала й проштампувала печаткою.
Ніч була вже пізня, але в грудях тремтіло щось тепле, нетерпляче. Вранці вона точно відправить його. А зараз — лишила листа в долонях, міцно притискаючи до грудей. І відчула, що сумує за ним більше, ніж могла уявити.
У наступні дні Паула часто замислювалась над тим, про що досі воліла не думати. Чи справді цей шлях, ця жертва — те, чого вона хоче? Чи вона просто… зникає?
Вона блукала садибою, хоч і не наважувалась відходити далеко. Господар часто супроводжував її. Їхня спільна мовчанка, спільні обіди й вечори, читання в бібліотеці — все це поступово стало звичкою.
Одного вечора, коли господар після чергового нападу хвороби лишався в ліжку, всі в домі ходили, наче на голках. Він відновився швидко, але Паула, Джон та Емма по черзі залишались біля нього. Паула сіла з книжкою, читаючи поруч, поки він дрімав.
Коли той нарешті розплющив очі, то поглянув на неї й хрипко хмикнув:
— У тебе, бачу, це вже звичка.
— Доглядати? — спитала вона, трохи нахиливши голову.
— Дбати про людей, — уточнив він.
Паула зробила паузу, а тоді ледь усміхнулась — трохи сумно:
— У мене було багато практики. Мої брати й сестри часто хворіли.
Господар мовчки вивчав її поглядом. А тоді, несподівано, озвався:
— Розкажи про себе.
Паула кліпнула, не одразу второпавши.
— Про себе?.. Та в мене й немає чого особливого розповісти.
— Розкажи будь-що. — Його голос був незвично м’яким.
З вагою, але все ж вона почала згадувати. Розповіла, як у дитинстві піднімалась на гору за селом — круту, високу, для коротких ніжок тоді здавалось, наче сходження на небо. Потім за нею почали ходити молодші — спершу другий за віком, потім четвертий. Одного разу й третій, ображений, що його не взяли, приєднався з бурчанням. Наймолодший, тоді ще немовля, лишився вдома.
Говорячи, Паула усміхалась — по-справжньому, щиро. Це були одні з тих небагатьох світлих спогадів, які вона берегла. Господар не перебивав. Слухав уважно, спокійно, а вона — розповідала дедалі жвавіше.
— Здається, ти була дуже близька зі своїми братами й сестрами, — зауважив він.
— Загалом так, — зітхнула Паула. Усмішка трохи згасла, торкнувшись якоїсь болючішої згадки, але вона відмахнулась від неї жартом. — Але не завжди. У сім’ї без сварок не буває.
Господар не став розпитувати далі. Натомість кивнув на книжку в її руках:
— Ти любиш читати?
— Дуже, — усміхнулась вона знову, цього разу з полегшенням.
— Я й сам завжди любив, — сказав він тихіше. — У дитинстві часто ховався в тихих закутках і читав. Це робило день особливим.
Паула кивнула з розумінням:
— Це ніби крок у інший світ. Якби ти сам став героєм великої історії.
Його губ торкнулась ледь помітна усмішка. Потім, на мить замислившись, він запитав:
— Ти думала над тим, що я казав раніше?
Зміна теми застала Паулу зненацька. Вона вирівнялась, трохи зморщилась:
— Ще ні. Я не знаю, що правильно. Що буде найкраще.
Вона чекала докору. Але той не прозвучав.
— Ви нічого не скажете? — здивувалась вона.
— А що ти хочеш почути? — всміхнувся він. Справжньою, щирою усмішкою. Уперше за весь час. Паула аж очі округлила. Та господар, здається, не помітив її реакції — лише трохи зсунувся в ліжку. Вона миттєво підсунула подушку йому під спину, щоб було зручніше. Він сперся й поглянув на вікно, де небо вже червоніло.
— Коли я дізнався, що моя донька потрапила в аварію… — почав він повільно. — Здавалося, світ упав.
Його голос був низький, насичений тінню минулого.
— Я кричав на Бога. Чому забрав її, а не старого, вже нікому не потрібного чоловіка?
Паула повільно закрила книжку, розуміючи: це розповідь, яка потребує тиші.
— Моя онука — єдине, що від неї лишилося. Але кожного разу, коли я дивився на цю дитину, таку схожу на матір… було боляче. І водночас — я її ненавидів. Якби не вагітність, моя донька могла б вижити. Але вона хотіла, щоб жила її дитина. Це було її рішення. Я не міг його зрадити. Хоч і… шкодував. Дуже шкодував.
Паула зціпила зуби, серце глухо стиснулося.
— Я ненавидів ту дитину, — промовив він глухо.
— Не міг дивитись на неї. Здавалося, вона вкрала мою доньку. Вона була слабкою, кволою… мов усе її тіло скаржилось на саме існування. Я не міг її полюбити. А вона… з моменту, як навчилась ходити, постійно намагалась. Дивилась на мене знизу вверх, ловила погляд, намагалась викликати усмішку. Хотіла бути ідеальною онукою для буркотливого старого, який не заслуговував на її доброту.
Господар завмер. Його голос затремтів:
— Вона якось попросила… піти зі мною на прогулянку. Рука в руку. Я… відмовив.
Паула мовчала. Горло перехопило, ніби в нього втиснули камінь.
— Вона навіть просила відвідати могилу матері… — його голос тріснув, і тиша навколо стала тягучою, мов суміш попелу й сліз. — Я сказав їй знати своє місце.
Ці слова, такі прості, звучали тепер як вирок. І він сам це розумів.
— Та маленька, самотня дитина просто… згасала в кімнаті. А я… я все ігнорував.
Його долоня тремтіла — наче серце, яке не знало, як жити далі з тим, що було.
— Одного дня вона застудилась. І все перетворилось на запалення легенів. Її тіло було надто слабким. Вона не витримала. Я дивився, як вона задихається — і тоді зрозумів. Все. Але… було вже пізно.
Його обличчя перекосилось від болю. Кожна зморшка на ньому кричала про покинуте, забуте, втрачено назавжди.
— Навіть коли вона вмирала… тримала мене за руку… і назвала «діду». Її рука була така маленька… така крихка… Я хотів благати її простити мене. Але в неї вже не було часу. Вона пішла… так само, як і її мати.
Паула стиснула пальці, аби не заплакати. Слухати це було важко — але він, здається, не міг більше не говорити.
— Я… я навіть не влаштував їй похорон. Не міг її відпустити. Хотів, щоб вона лишилась поруч. Щоб пам’ять про неї… жила.
Золотаве світло заходу заливало кімнату, лягало на обличчя господаря, обтяжувало його постать, мов тяжкий плащ із каяття й безсилля.
Паула раптом зрозуміла: його суворість, озлобленість, холод — усе це було оболонкою. За нею — чоловік, якого роздирав біль, що ніколи не загоївся.
— Я зрозумів усе… коли вже було запізно, — прошепотів він. — Усі ці роки я шкодував, що жодного разу не тримав її за руку як слід. Що жодного разу не сказав… як багато вона для мене значила.
Паула вагається. Її уста готові були сказати щось утішне — але що? Що можна відповісти на подібне?
Вона не каже нічого. Тільки повільно простягає руку, кладе її поверх його, такої зморщеної, важкої, зітканої з провини. І лагідно, м’яко поплескує її — так, як він колись поплескав її долоню.
Господар повертає голову. Дивиться на неї — і в його очах більше не гнів, не біль, не порожнеча. А тихий, розгублений сум. І запитання — невимовлене, просте, людське: чи можна ще пробачити того, хто не пробачив себе?
