Додаткова історія 1. Значення імені (11)
Господар вишкреб ложкою дно миски, з’ївши суп до останньої краплі. Попри всі свої нарікання на смак, він не залишив ані краплі.
— Суп був досить… задовільним.
Це був перший комплімент, який Паула коли-небудь чула від нього. Але справжньої радості він не приніс — надто важкою залишалась їхня попередня розмова. Господар змусив її подивитися в обличчя тим хибним переконанням, яких вона досі уникала.
Вона вірила, що якщо все добре закінчиться — значить, усе було правильно. В уяві вона бачила себе та Вінсента, як вони лежать під нічним небом і шепочуть мрії про щастя. Але тепер навіть небо здавалося надто ясним, надто гнітючим.
Того ж ранку, коли вона спускалася на сніданок, Паула завмерла на порозі, приголомшена несподіваним видовищем.
Господар сидів на чолі довгого обіднього столу. Перед ним стояла миска з гарячим бобовим супом, з якої підіймалася пара. Він кинув на неї короткий погляд, а тоді спокійно повернувся до своєї страви — наче її присутність нічим не дивувала.
Вони вперше сиділи за одним столом. Джон, ніби все давно знав, відсунув для Паули стілець навпроти. Вона обережно сіла й почала їсти суп, який приготувала Емма. Їли мовчки, в обстановці трохи незграбній, трохи крихкій.
Того ж дня після обіду до маєтку знову прибув посланець від Ітана — з новим листом.
«Я здогадуюсь, що тобі може бути незручно. Тож я подбав, щоб одну з приватних вілл почистили й підготували. Посильний проведе тебе туди. Можеш залишатися там, поки все не вирішиться. Я пришлю за тобою, щойно настане час.»
Було видно, що Ітан турбується. Боявся, що її ображають у маєтку. Посильний ввічливо зробив крок уперед:
— Де її речі?
Паула вказала на кімнату в кінці другого поверху. Джон запропонував провести його туди. Паула пішла слідом, повільно, ніби ноги не слухались.
Коли вони вже доходили до коридору, голос за спиною примусив їх зупинитися.
— Що тут відбувається?
На них дивився господар, спершись на палицю, у домашньому халаті. Здавалося, шум привів його з кімнати.
Посильний уклонився з повагою.
— І хто ж це в нас? — спитав господар, поглядом упираючись у незнайомця.
— Представник родини Крістоферів, — пояснив Джон. — Прийшов забрати речі юної пані.
Брови господаря ледь насупились.
— Вона повертається до головного будинку?
— Ні, сер. Її переводять на одну з родинних вілл, — уточнив посильний.
Господар на мить замовк, обличчя залишалося непроникним.
— У цьому немає потреби, — несподівано сказав він.
— Перепрошую?
— Вона залишиться тут, — його голос не допускав заперечень.
Очі Паули округлились. Вона не була певна, чи правильно почула. Джон і Емма були не менш вражені — це було написано в них на обличчях.
— А-Але… — посильний розгублено спробував заперечити.
Господар двічі вдарив палицею об підлогу:
— Я сказав усе, що хотів. Повідомте їм, що вона залишається.
Посильний вагався, а тоді глибоко вклонився:
— Як скажете, сер.
Із цими словами господар розвернувся й спокійно пішов геть, залишивши всіх у коридорі приголомшеними. Емма хутко рушила за ним, а Джон пробурмотів собі під ніс:
— Господар, мабуть, і справді почувається недобре…
***
Попри розгубленість, Паула прийняла той факт, що залишиться в маєтку ще на деякий час. Що б не змусило господаря раптово змінити рішення — це, зрештою, було їй на користь. Вона уявила, яким шокованим буде Ітан, коли дізнається.
Згодом до Паули підійшла Емма з доброзичливою усмішкою.
— Раз ти залишаєшся ще трохи, я хотіла дізнатися, чи твоя кімната зручна. Якщо вона надто темна чи незручна, ми можемо переселити тебе до світлішої.
— О, ні, дякую! — швидко похитала головою Паула. — Мені все підходить. Я не хочу створювати клопоту… якщо тільки мілорд не проти.
Усмішка Емми стала ще ширшою:
— Звісно, не проти. Це ж він і сказав, що ти маєш залишитися.
Ще один несподіваний поворот. Паула очікувала опору, а натомість господар виявив дивну поступливість.
Поки вони розмовляли, Емма кинула оком на стос коробок, складених у кутку кімнати.
— А що це тут у тебе?
— А, це… Подарунки від Ітана, — відповіла Паула.
Разом із листом кур’єр передав їй коробки. Коли вона їх відкрила, то побачила сукні, нічні сорочки, взуття, прикраси та інші речі — усе розкішне до запаморочення. Її приголомшила сама кількість.
Емма підійшла ближче, дістала білу сукню з тонким мереживом і, не даючи Паулі отямитись, жестом запропонувала приміряти. Поки та вагалася, Емма вже бралась допомагати переодягатися — впевнено й швидко.
Коли всі шари тканини й аксесуари були на місці, Паула відчула себе спантеличено. Вперше в житті її вдягали так, наче вона справді належала до зовсім іншого світу.
Коли Емма провела її до дзеркала, Паула ледь упізнала себе. Біла сукня ідеально пасувала, доповнена панчохами й взуттям у тон. Мереживні деталі надавали образу витонченості, а високий комір вдало прикривав слід на шиї.
Емма сяяла від задоволення:
— Ти виглядаєш чудово.
Паула знову глянула в дзеркало, кінчиками пальців торкнулася чужої тканини. Усе здавалося нереальним. Вона не почувалась собою. Звертання «панна», яке так природно лунало з вуст Емми й Джона, здавалося їй маскою — тісною, задушливою.
Коли вона вийшла на прогулянку, просто біля входу зіткнулася з господарем. Його погляд на мить розширився від подиву, а потім ковзнув по ній з голови до п’ят. Паула ніяково зашарілася, машинально потягнувшись почухати потилицю.
— Куди це ти зібралася? — спитав він — голос звичайний, обличчя нічого не виказувало.
— Прогулятись, — невпевнено відповіла вона.
Але те, що сталося далі, її спантеличило.
Господар клацнув палицею і рушив до залізної брами. Коли він відчинив її й вийшов за межі маєтку, стало очевидно — він і справді збирався йти разом із нею. Після коротких вагань Паула рушила слідом. Він кинув на неї побіжний погляд через плече, але не сказав ані слова.
Під час прогулянки краєвид поступово змінювався, і на горизонті почали з’являтися інші будівлі. Люди, що працювали надворі, зупинялись і тепло вітали господаря.
— Ой, мілорде! Що це ви сьогодні аж сюди прийшли?
— Почуваєтесь краще?
— Ось щойно викопана картопля — візьміть із собою додому!
Господар не відповідав на жодне з привітань, та люди, схоже, не ображалися. Їхні усмішки й слова були щирими — справжні, доброзичливі. Його тут, без сумніву, поважали. І, як це буває, погляди швидко переключились на Паулу, що йшла позаду. Вона відчула на собі вагу їхніх зацікавлених очей. У повітрі висіло мовчазне питання: «А хто вона?»
Незручно, ніяково, Паула натягнула капелюха нижче, аби не зустрічатися з ними поглядами.
— Ого! І панна сьогодні з вами!
Інші одразу підхопили, вітаючись із нею з такою ж приязністю:
— Панно, давно не бачилися!
— Приходьте до нас частіше, панно!
Паула знітилась. Вона бачила цих людей уперше в житті — а ті поводились так, ніби добре її знають. З кожною новою фразою її охоплювало все сильніше відчуття тривоги: їхні слова були звернені не до неї. Вони зверталися до Флоренс.
Їй кортіло сказати, що вони помиляються, що вона — не та, за кого вони її мають. Але господар мовчав. Не виправив їх, не пояснив. Його мовчання поставило крапку в будь-якій її спробі спростувати це.
Це було дивне, сплутане відчуття. Вона не змінилася. Вона — та сама Паула. Але варто було з’явитись поруч із ним, у цій сукні, капелюсі й рукавичках, — і люди вирішили, що вона вже інша.
Її вразило, як багато може змінити просто одяг. Це вбрання, цей образ — він перетворив її на «панну Флоренс» у чужих очах. Те, як до неї звертались, як дивились, — усе раптом змінилося. Наче разом із одягом їй вручили й нову особистість.
З кожною хвилиною тривога лише наростала. Нове ім’я, хибна ідентичність, очікування — усе це тиснуло, мов вузький корсет. Те, що вона носила, змінювало погляд інших, але не змінювало її. Та для цих людей вона вже не була Паулою. Її навіть не спитали про ім’я. Вона бу
ла лише «Флоренс» — роль, у яку її втиснули без згоди.
І з кожним кроком їй здавалося, ніби цей вишуканий одяг душить її, викрадає повітря.
