Додаткова історія 1. Значення імені (6)
— Ой лишенько!
На обличчі Джона змішалися здивування й тривога — хоча, здається, він не був по-справжньому вражений. Швидше, це виглядало так, ніби він чекав, що щось подібне станеться, і тепер боявся наслідків. Його стривожений погляд у бік Паули виразно говорив: він хотів кинутися до джерела шуму, але не міг залишити її на самоті.
І тут — ще один гучний звук, за яким пролунав характерний тріск чогось розбитого. Паула підскочила з місця, стривожена. Вона не знала, що відбувається, але це явно не було чимось звичним. Вона зробила крок до дверей, наміряючись з’ясувати ситуацію, але не встигла доторкнутися до ручки — Джон перегородив їй шлях.
— Все гаразд, міс. Я сам розберуся. Прошу, залишайтесь тут і закінчіть сніданок, — сказав він твердо.
— Але ж...
— Я б не хотів вас турбувати. Прошу, поставтесь із розумінням, — додав він і чемно вклонився.
Паула вагалася, але врешті кивнула, не змігши відмовити такому ввічливому проханню. Вона повернулася до столу, а Джон тим часом схопив відро й швабру і поспішив геть із їдальні. Звуки за дверима тривали, але, скільки б вона не намагалася зосередитись на супі перед собою, апетит остаточно зник.
//Коментар перекладача: І от ми маємо ситуацію:
У будинку щось ламається, хтось кричить, можливо, знову зомлів дід або ожила одна з ляльок із кімнати Флоренс.
Але Джон…
ДЖОН БЕРЕ ВІДРО І ШВАБРУ.
Не меч.
Не хрест.
ШВАБРУ.
У кожному родинному маєтку має бути Джон.
— Людина, яка без зайвих питань візьме швабру і піде приборкувати прокляття, падіння з драбин і психологічні зриви всіх вікових категорій.
Якщо у вашому домі несподівано почався hell — шукайте людину зі шваброю. Вона — герой цього сюжету.//
***
Невдовзі після сніданку до маєтку прибув елегантно вдягнений чоловік від імені Ітана. Вклоняючись із ввічливою усмішкою, він простяг Паулі листа.
— Вибачте, що порушую обіцянку. Стались непередбачені обставини, і я не зможу забрати вас до головного будинку найближчим часом.
Від цих слів серце Паули опустилось. Очевидно, щось справді пішло не так із тими родичами, про яких згадував Ітан. Склавши листа, вона розмірковувала, що робити далі, коли чоловік підійшов до Емми з іншим конвертом і так само ввічливо подав його.
— Для лорда Даніеля Крістофера, — сказав він.
— Лорда Даніеля? — перепитала Емма, беручи лист із ноткою подиву в голосі.
— Так. Мені сказали, що він надасть відповідь негайно.
Емма кивнула, вибачилась і зникла з конвертом. Паула та посланець стояли біля дверей у тиші, чекаючи.
Коли Емма повернулась, у руках вона нічого не тримала. Замість відповіді вона підійшла до чоловіка й передала словами:
— Він сказав, що все гаразд. А точніше — сказав: “подивимось, як далеко це зайде.”
— Передам йому, — відповів той, злегка вклонився, а потім обернувся до Паули, чемно попрощався й залишив маєток.
Ще обмірковуючи цю дивну розмову, Паула запитала:
— Тобто я можу залишитися тут трохи довше?
— Так. Господар дозволив, — спокійно, але доброзичливо відповіла Емма.
Паула здивовано кліпнула. Очевидно, Ітан попросив дозволу у Даніеля Крістофера, щоб вона залишилася довше. Вона була переконана, що той не дозволить і ночівлі, з огляду на його відверту неприязнь. І вже майже змирилася з думкою, що доведеться шукати затишний кущ десь на околицях.
— Справді? — перепитала вона, досі не вірячи.
Емма усміхнулась тепло:
— Він не такий холодний, яким здається.
— Ой, я не хотіла натякнути на протилежне! Вибачте, — спохопилась Паула.
— Та нема за що, — махнула рукою Емма й пішла готувати обід.
Навіть після того, як вона пішла, Паула не могла оговтатись. Те, що їй дозволили залишитися, здавалося нереальним. Але якою б дивною не була ця ситуація — вона відчула полегшення. Принаймні, ще одну ніч вона не залишиться без даху над головою.
//Коментар перекладача:
Все. Тепер я чекаю, що наступне:
– їй винесуть фірмову подушку з вишитим "Welcome Back, Florence"?
– хтось скаже “Ну, раз уже ти тут… то ось ключі від горища”?
– чи, можливо, сама кімната шепоче: "А я ж казала, вона залишиться…”//
***
Маєток був тривожно тихим. Оточений густим лісом і віддалений від інших будівель, він здавався повністю ізольованим — ідеальне місце для відновлення після хвороби. Паула стояла надворі, вслухаючись у навколишню тишу. Здавалося, навіть повітря тут було спокійнішим, віддзеркалюючи мовчання, що панувало в домі.
Не маючи чим себе зайняти, вона безцільно блукала територією, допоки не опинилась позаду маєтку. Там вона натрапила на невелику квадратну ділянку землі, обгороджену низьким парканом. Усередині — суміш піску, сухого листя і єдина жовта квітка, яка вперто цвіла серед цієї пустки.
Паула присіла перед квіткою, зачарована її впертістю. Вітер гойдав її тоненьке стебло, але вона не ламалася. Дівчина простягнула руку, щоб доторкнутись до пелюсток.
— Подобається?
Паула здригнулась і обернулась — на лавці неподалік сидів Даніель Крістофер, спираючись на палицю. Його зморшкувате обличчя було спокійним, але з виразу було зрозуміло: він спостерігав за нею весь цей час.
— Мілорде, — нарешті вимовила Паула, підвелася й чемно вклонилась.
Даніель коротко глянув на неї, але одразу ж повернув погляд до квітки. Більше він нічого не сказав, залишаючи Паулу стояти в ніяковому мовчанні. Вона вагалась, не знаючи, чи буде грубістю піти без слів, і зрештою тихо сіла поруч із ним на лавку.
Він не відреагував, не зробив жодного зауваження, і це трохи заспокоїло її. Краєм ока вона подивилась на нього — той і далі дивився на квітку.
Мовчання тривало. Навіть вітер здавався важким, ніби і він чекав на щось. Нарешті, зібравшись із духом, Паула наважилась заговорити:
— Сер… що привело вас сюди? — тихо запитала вона.
Можливо, як і вона, він просто вийшов на свіже повітря. Вітер був доволі сильним, і Паула мимоволі почала турбуватись про його самопочуття. Але Даніель не відповів, і ця тиша трохи засмутила її.
— Сер… — повторила вона знову, але й цього разу — жодної реакції. Паула зітхнула, нервово вдаряючи носком черевика об землю.
— Як твоє чоло?
Очі Паули розширилися. Погляд Даніеля все ще був спрямований уперед, і на мить їй здалось, що вона це вигадала. Але коли він швидко глянув на неї, сумнів зник — вона не ослухалась.
Зворушена його несподіваною турботою, Паула інстинктивно відвела чубчик і доторкнулася до чола.
— Все добре, — відповіла вона з легкою усмішкою, намагаючись його заспокоїти. Забій залишився, але не був серйозним. Вона усміхнулась ще раз — на всяк випадок, та Даніель одразу ж відвів погляд.
Він більше нічого не сказав, і Паула не була певна, чи то справжня турбота, чи просто цікавість.
— Я також хотіла вибачитись, — мовила вона трохи згодом. — За свою поведінку під час нашої першої зустрічі. Я була неввічливою, і мені шкода.
Він не відреагував, але вона продовжила:
— Дякую, що дозволили мені залишитися, незважаючи на це.
Вона трохи підвелася й зробила невеликий уклін. Даніель, як і раніше, не відповів. Його байдужість була очевидною, але Паулі здалося важливим усе одно подякувати.
— Щиро дякую, — ще раз мовила Паула.
І знову — жодної відповіді. Вона тихо зітхнула, роздратовано почухавши шию. Її погляд знову впав на маленьку клумбу. Там було не так уже й багато — клаптик піску з однією жовтою квіткою, — але попри свою самотність, вона була напрочуд гарною.
— Вона прекрасна, — прошепотіла Паула.
Пелюстки легенько гойдалися на вітрі, немов танцювали. Дівчина подумала, як би виглядала ця клумба, якби на ній було більше квітів, і чому тут так пусто, хоча зима ще не настала повністю.
— …Трохи самотньо, — тихо додала вона.
Краєм ока їй здалося, що Даніель дивиться на неї. Але коли вона обернулася — побачила лише його незворушний профіль.
— Це найкращий краєвид, — раптом сказав він.
Її збентежили ці слова, і вона вже хотіла перепитати, коли помітила на його обличчі слабкий, майже непомітний вираз болю, спрямований на ту саму квітку.
— Сер? — обережно озвалась вона, тривога наростала.
Старий зігнувся, схопившись за груди.
— Сер?! — вигукнула Паула, її голос затремтів від паніки.
— Тихо. Це нічого, — прохрипів він, голос напружений.
— Але ж ви зовсім блідий...
Вона простягнула руку, але він відмахнувся і спробував підвестись. Йому вдалося вирівнятись, але за кілька кроків ноги підкосилися — він упав. Паула кинулася до нього, вжахнувшись, побачивши, як холодний піт виступив у нього на лобі.
— Сер, обіпріться на мене! — благала вона, схопивши його за руку.
— Відпусти… — пробурмотів він, намагаючись відштовхнути її.
— Просто тримайтеся за мене! — різко відповіла Паула, перекидаючи його руку собі на плече й підхопивши як могла.
Вона почала вести його до дому, але ноги знову піддалися, і він опустився на землю. Паула розгублено озирнулась — довкола нікого. Серце шалено калатало. Вона присіла й підхопила його на спину.
— Що ти робиш?! Постав мене на землю! — бурмотів старий, пручаючись.
— Не ворушіться! Ви тільки ускладнюєте все! — вигукнула вона й міцніше стиснула його руки, щоб не випустити.
Попри її суворий тон, старий продовжував опиратись, і кожен крок давався важко. Відстань до будинку здавалася нескінченною.
Позаду чути було важке, уривчасте дихання — кожен подих, здавалося, був на межі зупинки. Паулу охопила хвиля жаху, болісні спогади накотили, стискаючи груди.
— Ви не можете померти, — прошепотіла вона, напружено. — Будь ласка, не помирайте…
Стиснувши зуби, вона йшла вперед, тримаючи погляд на воротах. І от, коли вже майже дійшла, двері відчинив Джон. Побачивши їх, він застиг у жаху.
— Що тут відбувається?! — вигукнув він, кинувшись їм назустріч.
— Господар раптово знепритомнів, — відповіла Паула, голос тремтів.
Джон швидко окинув його поглядом, потім обережно зняв старого з Паулиної спини.
— Далі я сам, — сказав він і допоміг йому обпертися на себе. Старий більше не пручався — тіло було важким і безсилим.
На шум прибігла Емма. Обличчя її було сповнене тривоги.
— Що сталося? — запитала вона.
Паула розповіла, як той схопився за груди й упав. Її руки тремтіли, поки вона переповідала події. Емма уважно подивилася на неї, помітивши розтріпану спідницю й зміщений одяг. Нічого не кажучи, вона дбайливо поправила Паулі вбрання, розгладивши складки.
Паула, засоромлена, поспішно підтягнула спідницю. Тим часом Емма пішла викликати лікаря. А Паула залишилася біля воріт, спостерігаючи, як Джон допомагає господарю увійти до дому.
//Коментар перекладача: Паула: милується квіткою.
Дід: “Це найкращих краєвид.”
Квітка: "Готуйся, дитинко."
Перекладач: “Щось насувається.
І ТАК:
Через п’ять секунд — інфаркт, спроба втекти на палиці.
Дід — на землі.
Паула — в шоці.
Швабра — відсутня.
Що робить Паула?
Несе. ДІДА. НА СОБІ.
Господи, дай мені силу Паули й хоч одну зайву руку.
Фізичний стан учасників після перформансу:
– Дід: зневоднений, ображений.
– Паула: скуйовджена, змучена, легендарна
– Одяг: пережив війну
– Гідність: встояла. Злегка пом’ята, але стоїть.
– Перекладач: лежить на підлозі з підписом: “не дочекаєтесь, я це перекладала стоячи”//
***
Невдовзі після інциденту прибув лікар. Він одразу почав оглядати господаря, паралельно перемовляючись пошепки з Еммою та Джоном. Паула залишилася осторонь, намагаючись вловити хоч якісь уривки розмови. З того, що вдалося почути, вона зрозуміла: стан старого спричинений виснаженням і відсутністю повноцінного харчування. Проте лікар запевнив — загрози життю наразі немає.
Паула полегшено зітхнула, серце нарешті почало заспокоюватись.
Того ж вечора, коли подавали вечерю, з-за дверей їдальні почувся несподіваний шум. Паула одразу помітила реакцію Джона — він уже вставав і прямував у бік джерела звуку. Сцена була надто знайомою, нагадуючи про те, що сталося з господарем раніше.
Не в змозі сидіти на місці, Паула різко підвелася й, не вагаючись, пішла слідом за ним, залишивши їдальню.
