Додаткова історія 1. Значення імені (5)
Коли Паула запитала, що сталося, Ітан на мить завагався, а тоді почав пояснювати:
— У мого дядька була онука. Після того, як його зять і донька загинули в автокатастрофі, вона залишилася єдиною рідною людиною. Він обожнював її, бо це все, що в нього лишилось. Але через його замкнутий характер наша родина майже не спілкувалася з іншими. А оскільки дівчинка народилася слабкою і часто хворіла, її майже ніхто не бачив.
Паула завмерла. Ця історія звучала тривожно знайомо.
— Тож я подумав, що саме її особистість найкраще підійде тобі. Вона була частиною нашої родини. А з огляду на погіршення здоров’я дядька, було логічно «повернути» її до головного маєтку — як привід.
У пам’яті Паули спливла одна з історій, яку вона читала серед документів, що показував їй Ітан: дівчинка на ім’я Флоренс Крістофер, яка народилася в день загибелі матері, все життя провела замкнута в кімнаті через крихке здоров’я й майже не виходила назовні.
Це була не вигадана особа. Це була справжня людина.
Усе раптом склалося в єдину картину. Прохання Ітана, історія Флоренс, його бажання отримати згоду дядька — все мало сенс.
— Я приїхав, щоб підготувати все і заручитися його дозволом, але він відмовляється. Я намагався переконати його, але… — Ітан не договорив.
Паулі більше нічого не треба було чути. Вона кинула погляд на розкішний маєток, згадавши ту бурю, яка нещодавно тут вирувала. Онука так і не з’явилася. Навіть під час скандалу.
— Що з нею сталося?
— Офіційно — вона жива. Але насправді… — Ітан понизив голос і нахилився ближче. — Вона давно померла від хвороби.
Це тихе зізнання пояснило, чому Ітан посварився з дядьком. Паулу огорнула важкість.
— Розумію, — м’яко відповіла вона, не зумівши приховати суму в голосі.
Ітан кинув на неї погляд і ледь усміхнувся.
— Не бери близько до серця. Як би він не поводився — у нього добре серце.
«Добре серце?» — подумала Паула, згадуючи отруйні слова, які дід сипав на неї. Він був злим, роздратованим і жорстоким.
— У дитинстві він добре до мене ставився, — додав Ітан, намагаючись розрядити атмосферу.
— А, в дитинстві... тоді ясно, — з усмішкою пожартувала Паула, намагаючись хоч трохи розвіяти напруженість.
Її лоб знову почав пульсувати, і вона потерла його пальцями. Ітан витяг із кишені годинник і поглянув на час.
— Вже пізно. Нам час повертатися, — сказав він і рушив до головної брами.
Паула пішла слідом, час від часу озираючись на маєток. Провина не відпускала. Її присутність, мабуть, стала ударом для старого. Враховуючи, як сильно він любив онуку, не дивно, що Паула викликала в нього стільки злості. Вона, хай як боляче було, його розуміла.
Його слова ранили, але разом із тим у ній прокинулось співчуття. Його стан явно погіршувався, а в усьому маєтку залишились лише він, покоївка і слуга. Якщо це його реальність… хто буде поряд, коли прийде кінець? Ця думка змусила ідеально доглянутий будинок здаватися нестерпно самотнім.
Паула ще кілька разів озирнулась дорогою до брами. Провина роз'їдала зсередини. І тут Ітан раптом зупинився — кучер щось прошепотів йому на вухо. Ітан похмуро обернувся до Паули.
— Виникла проблема, — сказав він.
— Що сталося? — стривожено спитала Паула, насупившись.
— До головного будинку прибули родичі з боку мого батька. Зараз не найкращий час для зустрічі, — відповів Ітан.
Паула кивнула, розуміючи делікатність ситуації.
— Що мені тоді робити?
— Я знайду тобі місце, де переночувати. Це займе трохи часу, але лише на одну ніч.
Ітан обернувся до кучера й запитав, чи є поблизу якісь прийнятні варіанти. Але все сталося надто раптово, і жодного житла заздалегідь не підготували. Паула швидко втрутилась, запевнивши, що їй байдуже, де зупинитись — аби тільки не просто неба.
Після коротких роздумів Ітан знову підійшов до дверей маєтку й постукав. Двері прочинив Джон — слуга, який виглядав вкрай напружено.
— Сер… я змушений попросити вас сьогодні піти… — почав той невпевнено.
— Мені потрібна кімната на ніч. Є вільна? — перебив Ітан, суворим тоном.
Джон завагався, кілька разів переводячи погляд з Ітана назад, і зрештою зітхнув і прочинив двері ширше.
— Є одна кімната, але… хто залишиться?
— Не я. Дівчина, з якою я приїхав, — сказав Ітан, відступив убік, показавши Паулу.
Погляд Джона впав на Паулу, яка стояла з валізою в руках, трохи знервована. Ітан пояснив ситуацію, і після недовгих вагань Джон попросив їх зачекати.
Коли двері відчинились знову, на порозі стояла покоївка зі світильником у руках.
— Прошу за мною.
Ітан повернувся до Паули:
— Може бути не зовсім зручно, але потерпи цю ніч. Завтра зранку я за тобою прийду.
— Все добре. Не поспішай, — запевнила його Паула з усмішкою.
Ітан легенько підштовхнув її вперед і жестом попрощався, коли вона заходила до будинку.
Покоївка провела Паулу довгим коридором на другому поверсі до кімнати в самому його кінці. Приміщення було просторе, з акуратно розставленими меблями: ліжко, комод, шафа. Але в повітрі відчувалась прохолода — не тільки фізична, а й емоційна. Складалося враження, ніби в цій кімнаті давно ніхто не жив. Попри це, все було в ідеальному порядку, постіль заправлена без жодної складки.
— Ми постійно прибираємо тут, тож на одну ніч має вистачити. Тільки, будь ласка, обережно з речами, що всередині, — сказала покоївка.
Паула окинула кімнату поглядом і відповіла:
— Дякую.
Покоївка на мить затримала на ній погляд, а потім додала:
— Якщо щось знадобиться, покличте, міс.
Паула застигла. Це звернення — міс — прозвучало неприродно. Вона на мить стислася, але покоївка, здається, нічого не помітила й тихо зачинила двері.
Паула глибоко видихнула, дозволивши тілу трохи розслабитись. Вона знову оглянула кімнату, і погляд зупинився на ліжку.
По кімнаті були розставлені ляльки — у квітчастих сукенках, із косичками, ведмедики, круглі милі створіння. Усе це свідчило, що колись тут жила дівчинка.
Коли Паула підійшла ближче, її увагу привернула рамка з фото на комоді. Вишукано прикрашена квітами, вона містила зображення дівчинки з каштановим волоссям і ясною, щирою усмішкою.
Дитина на фото була маленькою, тендітною — і безсумнівно милою.
Один погляд — і Паула впізнала її. Це була Флоренс.
— Тож це була її кімната, — прошепотіла вона, ще раз оглянувши простір.
Попри ляльок і фіранки з квітковим візерунком, кімната не виглядала по-дитячому. Барви були тьмяними, інтер’єр — стриманим.
Вона згадала кімнату, в якій колись зупинявся Роберт у маєтку Беллуніта. Там усе було наповнене життям: іграшки, книжки, яскраві шпалери, м’який килим. Тут же… було тихо. Холодно.
Самотньо.
Кімната була доглянута, та в повітрі висів незримий слід порожнечі. Немов стіни пам’ятали її надто добре.
Паула знову поглянула на фотографію усміхненої дівчинки. Її обличчя здавалося таким привітним, ніби вона щойно сказала "ласкаво просимо". Але поряд із цим — відчуття відсутності, що пронизувало все довкола.
***
Спати в незнайомій кімнаті виявилося важко. Паула провела всю ніч, дивлячись у стелю, і лише з першими проблисками ранку, з важкою головою, нарешті підвелася. Напівсонна, вона відчинила двері й побачила перед собою покоївку, яка терпляче чекала зовні.
— Сніданок готовий, — чемно повідомила та.
— І для мене також? — здивовано перепитала Паула.
Покоївка кивнула й розвернулася. Паула рушила слідом униз — до невеликої їдальні, розташованої ліворуч від головного входу на першому поверсі.
Кімната була скромною, у центрі стояв довгий стіл. Покоївка відсунула для Паули стілець, найближчий до неї, і жестом запросила сідати. Зніяковівши, Паула подякувала й сіла. Стіл був накритий білою скатертиною, поруч лежали прибори та стояла склянка.
Покоївка поставила перед нею миску з супом і наповнила склянку водою, після чого відійшла до стіни й завмерла, спостерігаючи мовчки. Паула відчула її погляд на собі й занервувала, але приховала свою скутість, узявши ложку.
Суп був теплим і напрочуд смачним — м’який смак поступово зігрівав її зсередини, проганяючи ранковий холод.
— Вам до смаку? — обережно спитала покоївка.
— Так, дуже смачно, — усміхнулась Паула.
— Не пересолено?
— Ні, все ідеально.
Покоївка з полегшенням видихнула, поклавши руку на груди.
— Ми давно не готували для гостей. Я хвилювалась.
— Справді смачно. Теплий, ароматний, ідеальний для сніданку, — запевнила її Паула. І це була не проста ввічливість — суп дійсно був чудовий. Обличчя покоївки, вкрите зморшками, пом’якшало, на губах з’явилася тиха, тепла усмішка.
У цю мить у їдальню зайшов високий, худорлявий чоловік із сивим волоссям — Джон, слуга, якого Паула бачила напередодні ввечері. Його обличчя було стривоженим, з тінню тривоги в очах. У руках він тримав тацю з мискою.
Покоївка, Емма, помітила його й запитала:
— Як пан?
Джон вагався, дивлячись на тацю, яка ледь помітно тремтіла в руках. Він не відповів, але Емма, здається, все зрозуміла. Важко зітхнувши, вона сказала:
— Дай мені. Я сама занесу.
— Емма…
— Все гаразд. Дай.
Джон нерішуче передав їй тацю. Емма кивнула й вийшла з кімнати.
Коли вона зникла в коридорі, Джон проводив її поглядом, обличчя його залишалося стривоженим. Напруга в повітрі була майже відчутною, і Паула не могла не спостерігати за ними обома з подивом.
Їхні погляди перетнулися.
— Щось сталося? — запитала вона.
— О, ні, нічого, — поспішно відповів Джон, але його зморщений лоб і зосереджене обличчя говорили інше.
Паула відчула бажання розпитати далі, але, побачивши, що Джон не налаштований пояснювати, вирішила промовчати.
Він залишився поруч, мовчки замінивши Емму й спостерігаючи за нею, поки вона доїдала суп. Відчуття, що за нею пильно стежать, лише посилювало напруження.
І тут у будинку раптово пролунав гучний звук. Звідкись із глибин маєтку пронісся гучний голос — без сумніву, це був старий.
Паула здригнулась і рефлекторно обернулася на звук. Але ще до того, як встигла щось осмислити, Джон блискавично кинувся до дверей, виглянув у коридор із такою поспішністю, що це застало її зненацька.
Здивування через крик старого швидко поступилося новому — від реакції Джона, яка лише поглибила Паулину тривогу.
//Чаювання з перекладачем:
епізод: «Ніч у кімнаті, де ляльки планують переворот»
Паула заходить у кімнату.
Світло м’яке, постіль рівненька, усе чисто.
На перший погляд — нічого дивного.
На другий — ТАК ЗАРАЗ, МЕНІ ХТОСЬ СКАЖЕ, ЧОМУ ТУТ СТОЛЬКИ ЛЯЛЬОК?!
Вони всюди.
На полиці.
На комоді.
На ліжку, ВИБАЧТЕ, ПРЯМО НА ПОДУШЦІ.
Одна сидить на шафі — як демон-спостерігач.
І в кожної погляд:
“Ну давай, заходь. Сядь. ЛЯЖ. Ми тебе вже чекали.”
-----
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибачте за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
