Додаткова історія 1. Значення імені (3)

Додаткова історія 1. Значення імені (3)

 

Як і обіцяв, Ітан повернувся до маєтку, щоб забрати Паулу.

 

Паула підготувалася й чекала його прибуття. Вона мала лише одну валізу — збирати було майже нічого, адже її життя ніколи не передбачало багато речей. Усе зайве вона давно віддала або викинула.

 

Вона жила в гостьовій кімнаті відлюдного маєтку в лісі. Лише кілька днів тому Джоелі повернулася після свого ретриту, і Паула коротко попрощалася з нею.

 

Із від’їздом Джоелі маєток утратив сенс. Найманий персонал, що працював під час її перебування, вже був звільнений — залишилось кілька людей лише тимчасово. Як тільки Паула поїде, і вони повернуться у свої рідні місця.

 

Маєток, мов покинутий флігель, скоро стане холодним і бездушним. Паула поглянула на будівлю, й на неї накотила хвиля смутку. Потім вона опустила погляд — Вінсент стояв неподалік, повернутий до неї спиною.

 

Відтоді як вона відповіла на його запитання про образу легковажним «та ні», Вінсент ходив похмурий. Увесь його вигляд ніби кричав: Я злюсь, — і Паула не знала, як це виправити.

 

— Ну, я тоді поїхала, — несміливо сказала вона.

 

«…»

 

Вінсент мовчав.

 

Паула натягнуто всміхнулася. Можливо, вона була надто чесною. Могла б заспокоїти його, сказати щось тепліше, але натомість її щирість тільки погіршила ситуацію. Вона хотіла залишитись і розвіяти його образу, але часу вже не було.

 

Вона навіть подумала взяти його за руку, та, побачивши, наскільки він сердитий, передумала. Лише ввічливо вклонилася.

 

— Бережи себе.

 

«…»

 

Жодної відповіді. Його погляд був спрямований на її шию — саме туди, де він залишив слід.

 

Наступного ранку після того, як він вкусив її, Паула ледь не закричала, побачивши себе в дзеркалі. Відбиток на шиї був виразно людським, і його неможливо було сплутати з чимось іншим. Щоб його приховати, їй доводилося носити одяг із високим коміром.

 

І зараз очі Вінсента зупинилися саме на тому місці, яке вона приховала під тонкою тканиною. Паула ніяково смикнула комір і відвернулася.

 

— Я вже йду, — повторила вона.

 

Усередині вона вирішила пізніше надіслати йому листа з вибаченнями. З цією думкою вона рушила вперед, але її раптом хтось схопив за руку й затягнув у обійми. Вінсент обійняв її міцно, з притаманним йому теплом.

 

— Я сумуватиму за тобою, — прошепотів він.

 

— …Я теж, — відповіла вона.

 

У цю мить усвідомлення прощання стало нестерпно чітким. Це востаннє Паула бачила Вінсента як Паула. Наступна зустріч усе змінить.

 

Її охопив гіркий сум. Вона шкодувала, що не була з ним лагіднішою, не добирала слів. Усі їхні спільні миті промайнули перед очима, залишаючи по собі тугу. Здавалося, він відчував те саме — міцніше обійняв її й притулився щокою до її скроні.

 

Його пальці торкнулися її коміра, трохи відтягнули його. Подушечки пальців ковзнули по відкритій шкірі, повільно ковзаючи до потилиці. Великий палець зупинився на мітці, лагідно обводячи її. Від цього дотику Паула почервоніла й мимоволі стиснулася в його обіймах.

 

І тут позаду почувся чіткий звук — клац. Це був Ітан, який дав знак, що вже чекає. Паула обернулася, поглянула на нього й спробувала вивільнитися, та Вінсент не відпускав. Ітан повторив сигнал — цього разу настирливіше.

 

Нарешті Паула змогла вирватися з його обіймів і рушила до Ітана. Тепер уже він виглядав невдоволеним.

 

— Та будь-хто подумав би, що ви коханці, яких розлучила війна, — сухо кинув він.

 

Паула зніяковіло усміхнулася:

 

— Який ти дотепний.

 

Ітан відчинив для неї дверцята автомобіля, і Паула подякувала, перш ніж сісти всередину. Щойно вона влаштувалася на сидінні, Ітан несподівано притис її до спинки, ніби намагався всунути глибше. Зненацька ошелешена, Паула підвела голову — і побачила, як Ітан озирається на Вінсента з єхидною усмішкою.

 

— О, ледь не забув сказати дещо.

 

Вінсент нахилив голову, чекаючи продовження.

 

— Ви з нею ще не одружені. Навіть не заручені. Технічно — ви ще навіть офіційно не знайомі. Хто знає, що буде далі? Не варто ж зруйнувати чиїсь шлюбні перспективи, правда?

 

— Що? — голос Вінсента прозвучав з недовірою до абсурдності коментаря.

 

Ітан не звернув уваги й продовжив:

 

— Щоб уникнути зайвих чуток, не зв’язуйся з нею без мого дозволу.

 

Поки Вінсент встиг обуритися, Ітан вже застрибнув у машину й грюкнув дверцятами. Він наказав водієві їхати, і авто без вагань рушило, ледь не зачепивши Вінсента.

 

Паула дивилася у вікно, поки фігура Вінсента не зникла з поля зору. Лише тоді, коли машина покинула маєток, вона повернулася до Ітана.

 

— Ти зробив це навмисне, так?

 

Ітан просто знизав плечима — його вираз обличчя підтвердив її здогадку.

 

Після інциденту з Джеймсом стосунки між Ітаном і Вінсентом були напруженими. Вони уникали одне одного, а коли опинялися в одній кімнаті — мовчали й удавали, що не помічають. Напруга між ними висіла в повітрі, як важка завіса, яку ніхто не наважувався розсунути.

 

Та перший крок зробив Вінсент. Узявши яблуко, принесене слугою, він жбурнув ним Ітанові в голову, розбивши гнітюче мовчання.

 

— Довго ще будеш мене ігнорувати?

 

— Ем, я…

 

Ітан, тримаючи яблуко, яким його вцілили, виглядав розгублено. Було дивно бачити його таким. Тим часом Вінсент взяв інше яблуко й спокійно надкусив його.

 

— Не роби з цього трагедії. Мені самому нема чим пишатись.

 

«...»

 

— Ти ж не звинувачуєш мене в тому, що сталося?

 

Очі Ітана округлилися.

 

— Ні! Те, що ти зробив, — це була самооборона. Це він почав. Тебе втягнули в усе це без твоєї вини. Я ніколи б тебе не звинуватив. Справді.

 

— Не кажи, що це мене не стосувалося.

 

Його слова супроводив хрускіт яблука.

 

— Ми ж друзі, так?

 

«…»

 

І цього вистачило. Жодних вибачень, жодних пояснень не знадобилося. У ту мить Паула зрозуміла — стіну між ними нарешті зруйновано.

 

З того часу вони знову стали самими собою — спілкувалися, жартували, навіть сперечалися, як звичайні друзі.

 

— Ти довго його не побачиш, — порушив її думки Ітан.

 

Паула обернулася до нього:

 

— То… я їду до маєтку Крістоферів?

 

— Відтепер ти маєш кликати мене «брате».

 

— О…

 

Ітан повернувся до маєтку, щоб виконати свою обіцянку — забрати Паулу з собою.

 

Паула, готова і зібрана, мала лише одну валізу. Її життя ніколи не вимагало багато речей, і залишати їй теж особливо не було чого. Вона жила у гостьовій кімнаті відлюдного лісового маєтку, що тепер утратив своє призначення. Джоелі поїхала кілька днів тому, завершивши свій ретрит, і Паула коротко попрощалася з нею.

 

Із від’їздом Джоелі маєток утратив сенс. Персонал, окрім кількох людей, уже був звільнений, а ті, що залишились, також роз’їдуться, щойно Паула покине це місце. Будівля незабаром стане такою ж самотньою й порожньою, як покинутий флігель. Паула затримала погляд на маєтку — з гіркотою й ніжністю — а тоді перевела очі на Вінсента, що стояв неподалік, не зводячи очей із землі.

 

Відтоді як вона необережно відповіла на його запитання про образу буденним «та ні», Вінсент ходив насуплений. Увесь його вигляд ніби волав: я злий, — і Паула не знала, як до нього підійти.

 

— Ну що ж… я тоді піду, — обережно мовила вона.

 

«…»

 

Вінсент мовчав, не змінюючи виразу обличчя.

 

Незграбно додала:

 

— Будь здоровий. І бережи себе.

 

Жодної реакції. Тільки погляд, що ковзнув до її шиї — туди, де під високим коміром вона приховувала слід від укусу. Хоч як старанно вона намагалася замаскувати його, вона відчувала, як його погляд пече крізь тканину.

 

Зніяковівши, Паула поправила комір і обернулася.

 

— Я піду.

 

Вже відвернувшись, вона подумки пообіцяла собі: напише йому листа з вибаченнями. Але не встигла й зробити крок, як хтось схопив її за руку — і втягнув у теплі, знайомі обійми. Вінсент обійняв її міцно, мов не хотів відпускати.

 

— Я сумуватиму, — прошепотів він.

 

— …Я теж.

 

Ці слова раптово зробили прощання надто справжнім. Це востаннє вона бачила Вінсента як Паула. Наступного разу все буде інакше.

 

Її охопив жаль. Вона шкодувала, що не була м’якшою, не добирала слів. Усі спогади про час, проведений разом, промайнули перед очима, залишаючи солодко-гіркий біль. Вінсент, здавалось, відчував те саме — міцніше стиснув її в обіймах і лагідно притулився.

 

Його пальці ковзнули до її коміра, обережно відтягнули тканину, торкнулись оголеної шкіри. Великий палець м’яко провів по мітці. Від цього дотику її щоки спалахнули, і вона міцніше обійняла його у відповідь.

 

І раптом — гучне клацання. Паула озирнулася. Ітан стояв біля машини, нетерпляче жестикулюючи. Вона спробувала вивільнитись, але Вінсент не відпускав. Ітан знову дав знак — ще наполегливіше.

 

Нарешті Паула змогла вибратись із його обіймів і підійшла до Ітана. Цього разу вже він виглядав роздратованим.

 

— Таке враження, ніби ви — закохані, що прощаються перед війною, — сухо зауважив він.

 

Паула невпевнено усміхнулась:

 

— Ти в нас ще той жартівник.

 

Ітан відчинив їй дверцята авто, і вона подякувала, сідаючи всередину. Але не встигла як слід влаштуватись, як він сильно штовхнув її в спину, ніби хотів щільніше впакувати.

 

Потім, перш ніж зачинив дверцята, озирнувся до Вінсента:

 

— А, ледь не забув.

 

Вінсент злегка нахилив голову, насторожено спостерігаючи за ним.

 

— Ви ж ще не одружені. Навіть не заручені. Технічно — ви ще не знайомі. Хто знає, що буде в майбутньому? Не хотілось би зіпсувати чиїсь шлюбні перспективи.

 

— Що?! — голос Вінсента прозвучав різко, з недовірою.

 

Ітан не звернув уваги.

 

— Щоб уникнути пліток, не зв’язуйся з нею без мого дозволу.

 

— Почекай, що ти—…

 

Та Вінсент не встиг договорити — Ітан уже застрибнув у машину, грюкнув дверима й наказав водієві рушати. Автівка зірвалась із місця й майже зачепила Вінсента.

 

Паула дивилась у вікно, поки його постать не зникла з поля зору. Лише коли маєток лишився позаду, вона звернулася до Ітана:

 

— Ти зробив це навмисне, так?

 

Ітан знизав плечима, і куточок його вуст зрадливо сіпнувся.

 

//Коментар перекладача: Я зараз скажу речення, яке ніколи не обіцяє нічого доброго:

“Це мені вже знайоме.”

 

Так.

Це.

Було.

 

Цей фрагмент уже був на початку розділу. І якщо ви зараз подумали “може ангел перекладач помилився” — то, чесно, я теж так подумала. Вперше.

 

То щоб ви знали: так, я вже це перекладала. Потім припинила. Бо подумала, що вже не тямлю, раз усе здається знайомим.

А тепер виявляється — це реально повтор.

 

І тут перекладач сидить, дивиться в стелю, і думає:

“А може, авторка вже не витримала. А може, я.”//

 

— 

 

Після довгої дороги машина зупинилася перед скромним маєтком. Для Паули він здавався великим, хоча насправді був меншим за флігель у маєтку Беллуніта. Ітан рушив до будинку з таким виглядом, ніби добре знав це місце, а Паула пішла за ним, оглядаючи стару, але доглянуту будівлю.

 

На порозі Ітан на мить зупинився й різко видихнув, ніби збирався з духом. Потім підняв металеве кільце і постукав у двері.

 

Спочатку — тиша. Аж раптом двері зі скрипом прочинилися, і з них вилетіла палиця.

 

Паула здригнулася, і Ітан миттєво смикнув її за плече назад. Вона розширила очі, коли в дверях з’явився сивий старий, міцно стиснувши в руці ту саму палицю.

 

— Ти ж слизький вуж! — гаркнув дід, обличчя його налилося гнівом.

 

Паула здивовано глянула на Ітана — той лише винувато всміхнувся.

 

— Давно не бачились, дядьку, — обережно озвався він.

 

Старий, якого Ітан назвав своїм дядьком, невдовзі лежав на ліжку, стогнучи від болю. Поряд із ним поралась хатня робітниця — така ж літня, як і він, — й обережно витирала мокрий лоб вологою тканиною.

 

На ввічливе вітання Ітана дядько відповів шаленою лайкою, розмахуючи палицею:

 

— Шибеник! Пройдисвіт!

 

Ітан спритно ухилявся від ударів, з виразом терплячого філософа на обличчі. Врешті-решт старого прихопило в грудях, і він обм’як, завершивши істерику.

 

Слуга кинувся допомагати, а інший провів Ітана й Паулу до кімнати, де за дядьком наглядали.

 

— Як він? — спитав Ітан, дивлячись на бліде обличчя родича.

 

— Останніми днями гірше, — зітхнула доглядальниця.

 

Очі старого ледь прочинилися, і він застогнав:

 

— Що зі мною сталося?

 

— Ви знепритомніли, — сердито сказала хатня. — Я ж казала: не розмахуй палицею в такому стані!

 

Він кинув на неї злий погляд, але змовчав, поки вона продовжувала обтирати йому лоба.

 

Ітан підійшов ближче:

 

— Дядьку...

 

— Хто впустив цього шибеника в дім?! — загримів той, так що стіни затрусилися.

 

Слуги перелякано здригнулися, а хатня жінка лише втомлено зітхнула:

 

— Тихше, тихше...