Можливо, все це було заради цієї миті (13)
Вибір — прагнути щастя — відлунював у думках Паули, немов шепіт Вайолет ще не згас. Це була ідея, яку вона ніколи не наважувалась навіть обдумати. Але зараз… вона вперше дозволила їй пустити коріння. І разом із тим народилось палке бажання побачити Вінсента.
Паула лежала в ліжку, чекаючи на нього. Та він не приходив. Розчарування наростало. Їй хотілося на власні очі переконатися, що з ним усе гаразд — але Вінсент залишався осторонь. Вона навіть бачила його уві сні — він стояв над нею, спостерігаючи, поки вона спала. Та згодом, від Джоелі, дізналася, що це був не сон.
— Він, здається, часто приходить, — сказала Джоелі.
— Але я жодного разу його не бачила, — розгублено відповіла Паула.
— Дивно. Це на нього не схоже…
Здивування Джоелі лише додало Паулі тривоги. Рішуче налаштована дізнатися правду, вона вирішила не спати цієї ночі. Після кількох безсонних ночей вона нарешті відчула рух за дверима.
Вдаючи, що спить, вона лежала нерухомо, поки двері скрипнули — й до її ліжка наблизилися тихі кроки. Вони зупинились зовсім поруч. Жодного звуку. Темрява не дозволяла бачити, але вона чітко відчувала — хтось дивиться на неї.
Велика рука обережно прибрала пасмо волосся з її обличчя й торкнулася щоки. Дотик був знайомим. Та сама рука завмерла біля її пораненого плеча, ледь не торкнувшись, і… відступила. За нею — ледь чутне зітхання, наповнене емоціями, які так і не стали словами.
Хоча він ще трохи постояв, кроки зрештою віддалилися. Паула розплющила очі й різко підвелась. Усе тіло занило, та вона проігнорувала біль.
— Чому ти йдеш, нічого не сказавши?
Кроки зупинились. І після короткої паузи вона почула знайомий, трохи спантеличений голос Вінсента:
— Ти не спала?
Паула увімкнула лампу біля ліжка, приглушила світло й подивилася на нього. У світлі лампи Вінсент стояв у дверях — вигляд мав такий, ніби побачив привида.
— Я прикидалася, — зізналася вона прямо.
Його обличчя скривилося від подиву.
— Навіщо?
— Бо я думала, що ти підеш, як тільки побачиш, що я не сплю.
— Я б не пішов.
— І все ж ти приходив, коли я спала.
Вінсент не заперечив — і це лише сильніше дратувало Паулу. Чому він з’являвся й зникав, наче крадій? Роздратування змусило поранене плече знову заболіти, але вона зосередилася на ньому.
Вона підняла руку, кивнувши — мовляв, іди ближче. Але Вінсент завмер на місці, його попередня впевненість кудись щезла. На відміну від того рішучого кроку, з яким він увійшов до кімнати, тепер він стояв нерухомо, немов прив’язаний.
— Не стій там, іди сюди, — наполягла Паула.
— Якщо хочеш щось сказати — кажи звідти.
— Я хочу нормально побачити твоє обличчя. Звідси погано видно.
— Це не обов’язково.
Паула насупилась, здивована його впертістю. Вона знову махнула рукою, але він не зрушив. Тоді вона глянула на нього пильно.
— Навіщо ти нишпорив тут, поки я спала?
— Не хотів порушувати твій спокій.
— Це не заважає. Тобі що, навіть не було цікаво, як я себе почуваю?
— …Ну і як ти себе почуваєш? — запитав він неохоче.
Паула доторкнулася до плеча, театрально скривившись.
— Дуже болить. І досі. Ой.
Вона опустила голову з драматичністю актриси. Коли з-під вій крадькома глянула вгору — побачила, як обличчя Вінсента сповнилося тривогою. Він кинувся до неї.
— Плече болить? Сильно? — Він схилився, рука завмерла над нею, ледь тремтячи. Він уважно оглянув пов’язку, і в цю мить Паула різко підвела голову, упіймавши його погляд зблизька.
— Попався, — усміхнулася вона хитро, хапаючи його за зап’ястя.
Вінсент здригнувся, розгублений. Коли зрозумів, що вона не мучиться, обличчя його посерйознішало — перейшло у класичну хмуру гримасу.
— Що ти робиш?
— Вибач, але я знала: інакше ти не підійдеш, — щиро зізналась Паула, міцніше тримаючи його за руку, не даючи відійти.
Вінсент дивився сердито, але вона лише винувато усміхнулась. Якби він прийшов сам — не довелося б хитрувати.
Паула вдивлялася в його обличчя при світлі лампи, шукаючи хоч найменші сліди травм. Нічого. Її охопило полегшення. Вона знову глянула йому в очі.
— Ти був дуже зайнятий? Хоч би вдень показався.
— Я приходив вночі.
— Не тоді, коли я не спала. Я маю на увазі вдень. Коли я могла тебе бачити.
— …Вибач.
Це вибачення застало її зненацька. Вона ж не хотіла викликати в нього почуття провини.
— Та якщо ти був зайнятий…
— Ні. Я справді… дуже шкодую, — перебив Вінсент.
У його голосі звучала така вага, що Паула миттєво замовкла. Він обережно взяв її за зап’ястя, сплів пальці з її. Його погляд ковзнув до перев’язаного плеча — в смарагдових очах згущувався тривожний морок.
— Пробач мені, Пауло. Я… дуже шкодую.
Його голос тремтів від болю, і пальці — теж. Він м’яко вивільнив руку й відступив у тінь.
— Чому ти поводишся так? — занепокоєння Паули зростало.
— Я боюся.
— Чого саме?
— Що через мене ти знову постраждаєш.
Його голос затремтів — і Паула зрозуміла, наскільки глибоким був цей страх.
— Це все через плече? Насправді все не так страшно. — Вона трохи підняла руку. Було боляче, та вона зберегла спокій. Але це не заспокоїло Вінсента.
— Ти вся була в крові. Ти знепритомніла. І не рухалась.
— Але тепер я тут. Жива. І цілком притомна.
— Якби куля потрапила в серце, а не в плече… ти була б мертва.
— Але ж не потрапила, — твердо відповіла вона.
— Якщо ти залишишся біля мене… я можу завдати тобі ще більшого болю, — тихо сказав Вінсент.
Паула опустила руку й чекала. Вінсент мовчав, ніби зважував кожне слово.
— Я подумав… Якщо ти не хочеш залишатися — я не змушуватиму.
— Що?
— Я просив тебе залишитись. Бути поруч. Але якщо ти цього не хочеш — ти вільна піти.
Його слова були такими несподіваними, що Паула на мить остовпіла. Чому він каже це саме зараз? Але щирість у його голосі не лишала сумнівів — він справді це мав на увазі.
— Ти… втомився від мене? — запитала вона, голос зрадницьки затремтів.
— Ні. Я дбаю про тебе. Я тебе кохаю, — зізнався Вінсент, кожне слово ніби важило тонну. — Але я до смерті боюся тебе втратити.
— Тоді як ти можеш казати, що кохаєш мене, але водночас готовий відпустити?
— Бо тоді ти хоча б будеш жива.
Жива. Це слово важило надто багато — для них обох, хто знав, як це: втратити. Паула розуміла його страх. Він хотів її захистити. І саме тому це так боліло.
Вона вдивлялась у нього, ловила погляд — і Вінсент відвів очі. Брехун, подумала вона. Він не хоче, щоб вона пішла.
— Я піду, — сказав Вінсент і повернувся до дверей. Його кроки були повільними, як у того, хто сам себе переконує йти.
Паула відчула, як у грудях запекло — вона не могла дати йому піти ось так. Простягнувши руку, крикнула:
— Зачекай!
У пориві підвестися з ліжка різкий біль пройняв плече. Втративши рівновагу, вона впала, вдарившись об підлогу з глухим стогоном. Обличчя й плече палали від болю.
— Ти в порядку? Дай подивлюся, — Вінсент миттю опинився біля неї, ставши на одне коліно, обличчя перекошене тривогою.
Паула сіла, тримаючись за щоку. Свідомість хиталася, але близькість Вінсента повернула її до тями. Не роздумуючи, вона вхопила його за комір.
— Не йди, — прошепотіла тремтячим голосом. — Будь ласка. Не йди.
Вінсент завмер, вражений. Паула міцніше стисла комір, ніби боялася, що він зникне.
— Я… мені наснився Лукас, — слова самі вирвалися з уст. Вінсент не перебив.
— Він сказав… що мені більше не можна тікати. Що я маю жити заради тих, хто вже не з нами. Що все буде добре.
— …
— Сер Етан сказав, я можу залишитися тут, якщо захочу. Леді Вайолет сказала: обери те, що зробить тебе щасливою. Мені стільки добрих слів сказали, таких, у які я ніколи не вірила, що заслуговую…
— Ти заслуговуєш, — перебив Вінсент.
— Ні, — вперто сказала Паула. — Якби я не врятувала тебе, я б не почула жодного з цих слів. Але я більше не хочу жити в "а що як...".
Вона глибоко вдихнула й подивилася Вінсенту прямо в очі. Настав час бути сміливою.
— Правда в тому… що я хочу жити, — зізналася вона.
— …
— Я не хочу помирати. Я хочу жити. Хочу бути щасливою. Хочу любити й бути коханою. Завести друзів, створити родину, жити звичайним життям, як усі. Хочу мати своє місце, своїх людей — із ким можна ділити і радість, і сльози. Ось чого я хочу.
Коли вона це озвучила, то вперше до кінця усвідомила, наскільки сильно цього прагне. Вона хотіла не просто виживати — вона хотіла жити.
— Я не знаю, чи правильно таке відчувати, — прошепотіла вона, — але… я тебе кохаю.
Ці слова прозвучали як одкровення. Вони розігнали тінь, що досі клубилася в кімнаті, й принесли ясність, тепло.
— Я тебе кохаю, — повторила вона вже впевнено, не відводячи погляду.
Вінсент дивився на неї, ніби не вірив. Наче збирався прокинутись.
— Повтори, — прошепотів він.
— Я тебе кохаю.
— Ще раз…
— Я тебе кохаю, — сказала вона без тіні вагання.
Він трохи схилив голову, ніби вбирав ці слова всією душею, не відводячи очей.
— Ще раз… — знову прошепотів він, голос низький, тремтливий, майже благаючий.
І вона повторила. І ще. Слова, які повертали йому життя.
Одна сльоза скотилася по її щоках, коли вона нахилилася ближче.
— Пообіцяй, що більше ніколи не підеш, — прошепотів Вінсент. Його голос був повен відчаю. Це не була вимога — це була мольба. Вразлива, беззахисна, така рідна…
Без жодного слова Паула обхопила його обличчя руками й поцілувала. Його губи були трохи шорсткими, але коли вона не відступила — він відповів, глибше, щиро, обережно. У цю мить зникли всі страхи. Лишилося лише світло.
Ще зовсім недавно її світ здавався похмурим і безнадійним. А тепер — усе змінилося. Вона знайшла своє місце, свою мету, своє кохання.
І вона знала — без найменших сумнівів — що зробила правильний вибір.
Її життя було зіткане з жертв інших, із боргів, які вона ніколи не зможе віддати. Але тут, у цьому місці, вперше вона врятувала когось. Це був ніби простий вчинок — але він привів її саме до цієї миті. До миті, коли її слова цінували. Коли її слухали. Коли її присутність щиро мала значення. Він подарував їй відвагу. Не дав їй зламатися. І тепер стояв перед нею — і зізнавався, що любить навіть її.
Якщо вже можна бути егоїсткою — бодай один раз — то вона хотіла лишитися поруч. Жити з ним. Бути з ним.
Бувають такі дні — коли світ ніби підіймається разом із тобою. Коли все тіло стає легким, як хмара, і навіть звичайні справи здаються сповненими краси. Наче можна танцювати з мітлою, а підлога під ногами — перетворюється на сцену.
В один із таких днів вона побачила чоловіка, що присів біля її дверей. У вільній піжамі, що звисала з худорлявого тіла, з однією босою ногою, а на другій — напівспущений капець. Його погляд був затуманений, розгублений, ніби він не бачив, що довкола. Обличчя — з постійно зібганим чолом, як у людини, що або гнівається на світ, або карає себе.
Та коли він відчув її присутність і обернувся, його погляд змінився. М’яка, трохи невпевнена усмішка торкнулася губ. Наче він її впізнав. Її серце завмерло. Наче пташеня, що кидається навздогін матері, він хиткими кроками рушив до неї. І в цю мить у неї народилася дивна, тиха думка: може, її майбутнє — те саме, що завжди здавалося таким безбарвним і нещасним — теж може мати красу.
Любов.
Вона кохала його.
Це почуття, що виринуло з глибини грудей, не кликало до слів. Це не було поривом до зізнання — це було інакше. Вперше вона зрозуміла: справжня любов — це бажання стояти на крок позаду, підтримувати, піклуватися, і просто мріяти, аби він був щасливий. Вінсент. Але попри це, її серце завмирало щоразу від його дотику, від тепла, яке він приносив.
Вона хотіла назвати це дивне, ніжне відчуття — любов’ю.
Ось як я тебе любила.
//Коментар перекладача:
Ось ми і дійшли до кінця основної історії.
Попереду ще три епілоги та додаткові історії, але зараз — саме та мить, коли хочеться зупинитися і подивитися назад.
Дякую.
Дякую вам за те, що пройшли цей шлях разом зі мною.
За те, що я могла бути тим провідником, який тримав ліхтарик у пітьмі цього тексту.
За те, що прийняли цей твір — і прийняли його від мене.
Це дуже багато для мене значить.
Я вас люблю.
Але, звісно, ми не прощаємося!
Я ще перекладатиму епілоги, додаткові історії — усе буде. Просто тепер ми входимо в нову фазу. І я б дуже хотіла, щоб ви залишалися поруч.
P. S. Я планую перекладати інші роботи цього автора (але там є одне "але" — розповім згодом).
Щоб не загубитися, будь ласка, вступайте до мого Telegram-каналу. Там — усі новини, оголошення, голосування, оновлення, обговорення і ще багато всього.
Я також підготую добірку тайтлів, які варто прочитати після «Таємної служниці графа», — схожі за емоціями, темпом, психологією. І я підкажу, куди рушити далі.
Долучайтесь. Я дуууже чекаю.//
