Можливо, все це було заради цієї миті (11)
//Коментар перекладача з майбутнього: увімкніть пісню rose — gone і читайте повільно (сподіваюсь, хоч якось покращить ваш стан)//
Тепло сонця огортало Паулу, мов лагідні обійми, змушуючи її тіло розслабитись. Вона закинула голову назад, заплющила очі, дозволяючи собі зануритись у золотаве сяйво. Легкий вітерець шелестів листям, їхнє тихе шурхотіння зливалося з тишею цього спокійного моменту.
Коли вона нарешті опустила погляд, то побачила Лукаса — він сидів навпроти. Між ними — тарелі з вишуканими десертами й ароматний чай. Коли їхні погляди зустрілись, його усмішка стала ширшою, знайоме тепло освітила його риси.
— Чудова погода, правда ж? — сказав він спокійно, лагідним голосом.
— Лукас… — прошепотіла Паула, і його усмішка стала ще глибшою. Вітер розвівав його каштанове волосся, а сонце обрамлювало його у сяючий німб.
Паула почала говорити — спокійно, рівно. Вона розповідала про свої труднощі, радощі, навіть про дрібні прикрощі. Її слова, ніби нитки, впліталися в полотно останніх подій. Лукас мовчав, лише інколи кивав, не відводячи погляду, з тією ж незмінною усмішкою. І хоч говорила лише вона — розмова дарувала їй втіху.
— Я запізнилася? — спитала вона тихо, голос трохи затремтів. — Я… виконала твої побажання?
Лукас не відповів, та його усмішка ніби містила мовчазне розуміння. Заохочена, Паула продовжила — цього разу з важчим серцем:
— Пробач, що залишила тебе самого. Що втекла, коли ти найбільше потребував мене.
Провина, яку вона несла роками, знову дала про себе знати. Вона тікала. Вона покинула його перед лицем останньої миті. І лише тепер наважилася на вибачення — запізніле, болісне.
— Чому ти не тримався хоч трохи довше? — прошепотіла вона, голос зламався. — Навіть якщо було нестерпно. Навіть якщо інші тебе зневажали… чому ти не боровся?
Вона хотіла, щоб він жив. Щоб витримав. Щоб у майбутньому вона могла знову його знайти — живого, здорового. Але вона знала — це несправедливо. Вона знала, який тягар несе життя. І як воно здатне розчавити навіть найсильніших. І все ж… їй так хотілося, щоб він хоч раз вибрав себе.
Лукас мовчав, але його усмішка не згасала. Сонце навколо нього сяяло яскравіше, і здавалося, його силует стає дедалі крихкішим, майже прозорим — ніби він от-от розчиниться у світлі. Паулін голос затих, вона дивилась на нього, серце калатало:
— Це… сон? Чи я вже…?
Він досі не відповідав. Її думки повернулися до того останнього моменту, який вона пам’ятала. Це було схоже на смерть — ідея, що колись не лякала її. Вона навіть мріяла про це. Але тепер… коли все могло бути так близько, їй стало страшно. Було стільки всього незавершеного.
— Паула, — промовив Лукас.
Його голос — тепліший за сонце — торкнувся її, як пестливий вітер. Вона глянула на нього, зачарована ніжністю в його очах.
— Коли я був малим, — почав він, — мені здавалося, що життя буде сповнене сліпучого щастя. Як сонце, що проривається крізь хмари. Але з часом я зрозумів — світ не такий добрий. Я пізнав власну крихкість перед болючими істинами… і відчув себе безмежно самотнім. Писати листи братові, чекаючи відповіді — це був мій спосіб просити: «Скажи мені, що все буде добре».
Його слова зависли у повітрі, і Паула слухала, не зводячи з нього погляду.
— А твоя відповідь… — він говорив далі, — стала найбільшим полегшенням, яке я тільки міг отримати. Вона нагадала мені, що я — не сам. Саме тоді я і почав тебе любити. Глибоко.
Його голос не був тужливим — у ньому звучала тиха ніжність. Паула хотіла відповісти, відповісти тим самим, але слів не вистачало. Вкотре — їй бракувало відповіді.
— Я люблю тебе, — сказав Лукас. — Але я люблю і інших. Усіх їх. Це тебе засмучує?
Паула рішуче похитала головою. Ні. Його щирість, здатність віддавати себе всім, кого любив — це й було його особливістю. І вона зрозуміла: любов не завжди мусить палати чи поглинати. Вона може бути лагідною, тихою, з присмаком суму.
Лукас усміхнувся, ніби відчув її думки.
— Я хочу, щоб усі, кого я люблю, були щасливі. Як герої у казці.
А ти? — подумала Паула. А хто втішить тебе, Лукасе? Хто подарує щастя тому, хто пішов із цього світу у болю? Ця думка стиснула їй груди, та Лукас, здавалося, відчув її тривогу. Він нахилився ближче, голос став ще м’якшим:
— Не сумуй за тими, хто пішов. Живи за них. Знайди щастя, якого їм не судилось. Лише цього я прошу.
Його слова, у супроводі шелесту листя й теплого вітру, огорнули її, мов лікувальний компрес для душі. Небо за його спиною стало насичено-помаранчевим, обрій палав фарбами вечора.
— Дякую, — сказав Лукас, і в голосі звучала щира вдячність. — Завдяки тобі мій брат залишився живим.
Паула кліпнула — і побачила, як Лукас уже стоїть на тлі заходу, мов силует на межі дня і ночі. Здавалося, що він от-от розчиниться у небі. Ця картина викликала дивне дежавю — саме так колись давно він дивився на неї… з тією ж ніжністю і прощальним теплом.
— Я ніколи не забуду цю мить, — сказав він, повторюючи слова, які вже колись звучали.
Та цього разу ці слова не лякали її. Вони не були страшними — лише болісно, нестерпно сумними. Паула знала: це їхнє останнє прощання. Вона більше ніколи не побачить його. Сльози наповнили її очі — мовчазне свідчення остаточності розлуки.
«А ти?.. Відчуваєш так само?» — подумала вона, серце стискалося. Вона дивилась, як він розчиняється в останньому світлі дня, її німа думка зависла у повітрі — без відповіді.
Паула ніби зависла на межі сну, не впевнена, чи реальність ще існує. Але це вже не мало значення. На її обличчі з’явилась світла усмішка — та сама, якою вона колись усміхалась давно, в інший час. І замість сліз вона прошепотіла:
— Я теж.
Момент, коли вона — та, що завжди лише завдавала болю — вперше врятувала когось, і зустріч із ним… залишаться з нею назавжди. Її слова викликали останню, широку усмішку на вустах Лукаса.
— Тепер зі мною все гаразд, — тихо сказав він.
//Коментар перекладача: Я не знаю, що зараз відчуваю.
Не тому, що мені байдуже. Навпаки — мене переповнює.
Просто... як це пояснити?
Це не меланхолія. І не спокій.
Це щось зовсім інше.
Це стан, коли сидиш мовчки, і тобі хочеться створювати. Малювати. Писати. Мовчати. Обіймати. Тільки не пояснювати.
Бо не можна. Бо будь-яке слово зменшить те, що відбувається всередині.
Я — людина, яку важко довести до сліз. Але дуже легко довести до стану, коли все тіло наповнене чимось дивним, якби натхнення, якби пам’ять про щось важливе, якби світло, якого немає в жодній лампі.
Це шедевр.//
Його голос поступово згасав, а темрява огортала її. Її тіло здавалося бездонним падінням, і Паула заплющила очі. Страху не було — лише дивне відчуття спокою. Коли вона знову розплющила очі, все навколо було розмите.
Де вона?
Її думки плутались. Тіло було важке, ніби її придавили камінням. Десь поруч щось рипнуло. Моргнувши один раз, потім ще — вона побачила розмиту постать. Третій морг — і обличчя стало чітким.
— Паула.
Це був Ітан. Він сидів поруч, за його плечем виднілось крісло. Зазвичай бездоганний, тепер він виглядав зім’ятим і виснаженим: скуйовджене волосся, темні кола під очима, погляд — втомлений до кісток. Паула дивилася на нього розгублено, а він вдивлявся в неї — уважно, обережно.
— Тобі боляче? Як ти?
— Він…сент…
Її горло було сухим, наче повне піску. Навіть одне слово вимовити коштувало зусиль. Але Ітан, здається, зрозумів усе без зайвих пояснень.
— Вінсент у безпеці. З ним усе гаразд.
— Добре… Це… добре…
— Але тобі варто хвилюватися не за нього, а за себе.
Його рука лагідно лягла їй на плече. Паула перевела погляд і побачила: плече було туго перебинтоване. Вона ледь порухнулась — і біль пронизав тіло, різкий, мов кістки зсунулись із місць. Вона тихо застогнала, і Ітан одразу притримав її — дбайливо, але впевнено.
Поки Паула намагалася перевести подих, Ітан підтягнув стілець ближче до ліжка. Вона знову поглянула на нього, губи сухо ворухнулись:
— Той… чоловік…?
На її запитання Ітан сумно всміхнувся — усмішкою, яка вже все говорила без слів. Вона згадала постріл, що пролунав перед тим, як вона втратила свідомість.
— Пробач, Пауло.
Його руки зчепились у замок, голова впала вниз. Розкуйовджене каштанове волосся відкидало тінь на обличчя.
— Джеймс був не завжди таким. У дитинстві він був опорою. Зовні суворий, але добрий у серці. Я захоплювався ним. Хоча ми не були ріднею, він жодного разу не дав мені це відчути. Він був мені родиною.
— …
— Я хотів, щоб він спокутував провину. Щоб чесно вибачився перед тими, кого скривдив. Це було наївно, я знаю. Я розумів, що він зайшов надто далеко, але моя егоїстичність… вона тримала його живим. Я не хотів, щоб усе скінчилося ось так.
— …
— Навіть знаючи, що Джеймс зруйнував життя мого батька… що він був причетний до смерті Лукаса… Я… я боявся вбити останню людину, яку міг назвати родиною.
Його ламкий голос тремтів під тягарем невимовного. Ітан злив провину у слова, як плач, і з кожним зізнанням його голова опускалась все нижче. Вантаж його жалю відгукувався в Паулі — вона впізнавала цей біль. Вона вже носила такий.
— Через мої помилки люди загинули. Вінсент знову був під загрозою. А ти… ти могла не вижити. Пробач. Це запізно, я знаю. Але я мав це сказати.
Його голова опустилась так низько, ніби він хотів торкнутись лоба підлоги. Він не міг підняти на неї очей. Паула мовчки дивилась на його згорблену постать. Її тиша тільки поглиблювала його розпач.
— Сер Ітан…
— Так, скажи…
— Я… бачила сон… про Лукаса…
Ітан підвів голову. Його очі були широко розплющені, тремтіли.
— Він сказав… що з ним усе гаразд…
— …
— І… щоб не… не мучитись через тих, хто пішов… Щоб… жити далі… відчуваючи за них… їхнє щастя…
Кожне слово Паули давалось їй із зусиллям, як дихання. Ітан слухав мовчки, а потім на його обличчі з’явилась дивна усмішка — криха, напівзламаний сміх. Він підніс руку до очей.
— Той дурень це сказав, так?
— Так…
— Ах… ідіот. До самого кінця…
Губи Ітана тремтіли. Потім він зітхнув — глибоко, надривно. Більше він не міг говорити. Його голос потонув у тиші, крізь яку пробивалися лише його тихі, стримані сльози.
А Паула просто мовчки дивилася. Не тому, що була надто втомлена. А тому, що цей біль — голий, нестримний, беззахисний — не залишав місця для слів.
