Можливо, все це було заради цієї миті (10)
Паула прийшла до тями через біль — глухий, пронизливий, який здавався всепроникним. Боліло все тіло, так сильно, що вона навіть не могла визначити, що саме болить — кожна частина здавалась обпеченою. Навіть поворухнути пальцем було неможливо. Свідомість, затуманена й повільна, намагалася скласти докупи те, що сталося. Що вона робила? Де вона щойно була?
Ні, зачекай. Вона йшла додому з пекарні містера Марка. Закінчивши роботу на день, він дав їй оберемок хліба, що залишився — теплий, духмяний, із запахом, що піднімав настрій. Вона прискорила ходу, нетерплячи несла хліб додому, до родини.
А тоді… вона зустріла чоловіка. Мандрівника, який приїхав у Філтон, щоби побачитись із кимось, але залишився. Він сказав, що виконує кілька справ, і запропонував іти разом. Вони йшли поруч, розмовляючи, і Паула пам’ятала, як сміялась із його легковажних зауважень. Його веселий тон полегшував серце, і кожен крок здавався трохи легшим.
Той чоловік — той, із ким вона, можливо, колись хотіла одружитись. Селяни навіть жартома казали, що вони гарна пара. Вона й справді його любила. І він, здавалося, відповідав їй взаємністю. В її уяві вже вимальовувалась сцена заручин: батько мовчки, з сумною гордістю, скаже «вітаю»; мати з ентузіазмом пошиє весільну сукню; молодші брати й сестри влаштують гамірне свято.
Вона мріяла про життя, яке вони могли б збудувати разом. Скромне, але наповнене любов’ю та взаємною підтримкою. Вони виховали б дітей, створили затишний дім, а на старості згадували б ці роки з теплом у серці. Це була проста мрія — але вона здавалася достатньою.
Та чи справді вона була щаслива?
— Ти справді так вважаєш? — запитав він, вириваючи її з мрій.
Паула глянула на нього, і її усмішка трохи згасла. Чи дійсно вона хотіла саме цього? Хліб у її руках, колись теплий, охолов.
— Ти впевнена? — повторив він.
Вона спробувала усміхнутись у відповідь, але губи затремтіли. Глибоко всередині вона знала правду.
— Ні.
Це не її життя. Ця мрія про спокій і затишок — не була її мрією.
Її життя з самого початку було жорстоким, затьмареним злиднями й батьком-тираном. Мати, єдина розрада, зрештою покинула їх, і Паула залишилася наодинці з болем і щоденним виживанням. Вона плакала, благала про милість, молилася — та порятунок не прийшов.
Її спогади були клаптиками болю і зрідка — тепла. Але це були її спогади. Її життя. І попри все — вона вистояла. Вижила. Стала тим, ким стала.
— Це моє життя, — прошепотіла вона.
— То чому б нам не втекти? — тихо запитав чоловік, міцно стискаючи її руку. Його тремтячі пальці видавали страх, а слова — нестабільну надію. Він хотів утекти разом із нею, щоб вона тримала його невпевнену долоню і пішла з ним назустріч невідомому.
Як же їй хотілося сказати «так» — сказати йому, що все гаразд, що вони можуть утекти разом. Але вона не сказала. Вона не простягнула йому руку. Якби вона знала, чим усе закінчиться, вона б не відпустила. Вона б сказала йому, що він не сам.
Але втеча не була відповіддю. Відвертання від реальності нічого не змінювало. Навіть якщо шлях уперед означав біль і каяття — це все одно був її шлях. Її життя було не дивним і не незвичайним, як колись казав він. Це просто було життя — з труднощами, так, але й з моментами егоїзму, вразливості та стійкості.
І вона вирішила: більше — жодної втечі.
Паула простягнула руку й торкнулась його тремтячої долоні, стискаючи пальці. Його хватка трохи послабилась, і вона стиснула міцніше, відчуваючи тепло й невпевненість.
— Я більше не тікатиму, — прошепотіла вона. — Цього разу я залишусь.
Вона підвела погляд і побачила його обличчя — Лукаса. Завжди добрий, ніжний, без жодної тіні образи в очах. І усмішка. Його усмішка.
— Справді? — запитав він.
— Так, — впевнено відповіла Паула. — Цього разу я залишусь з тобою.
Її зір помутнів, і вона відчула, як холодні краплі дощу торкаються шкіри. Хтось терміново кликав її на ім’я. Повільно її повіки затремтіли, і вона розплющила очі.
— Паула! Тримайся!
Голос Вінсента прорізав туман у її свідомості — стурбований, але з ноткою полегшення. Його обличчя, спотворене тривогою, трохи пом’якшилось, коли їхні погляди зустрілися.
— З тобою все буде добре, — прошепотів він, обережно торкаючись її щоки. Його рука тремтіла — майже непомітно, але вона відчула цей страх.
Свідомість поступово прояснювалась. Біль, розгубленість — усе ще було з нею, але вона була тут. Вона мала зустріти те, що буде далі.
Вона згадала: вона впала. Тіло здавалося важким, кожна кінцівка нила тупим, глухим болем. Десь у плечі пульсувала гостра біль, але вона здавалася віддаленою — ніби належала не їй. Свідомість плавала в тумані, намагаючись поєднати теперішнє з шоком, що не відпускав. Вона хотіла відповісти Вінсентові, але губи не слухались. Лише повіки здригались, а дощ заливав обличчя.
Вінсент нахилився ближче, торкнувся чолом до її чола. Його голос став тихішим, але наполегливим:
— З тобою все буде добре.
Вона не знала, кого саме він переконував — її чи самого себе.
Раптом її погляд ковзнув убік. Крізь дощову млу вона побачила Лукаса. Його знайоме, з кров’ю на обличчі, з’явилось на краю її поля зору. Вираз його був тривожний, голос — різкий, з панікою:
— Тікай…
Ні. Цього разу все по-іншому.
— Тікай… тікай! ТІКАЙ!
Голос Лукаса, відчайдушний і зірваний, перейшов у крик-благання. Його обличчя, зазвичай розмите хвилями емоцій, цього разу було чітким до болю. Спотворене панікою й мукою, воно щось промовляло — але не для неї. Паулине серце стислося: вона зрозуміла. Лукасове «тікай» було не для неї.
А для кого ж?
Лукас відступив убік — і тоді вона побачила Джеймса Крістофера.
Його висока, загрозлива фігура проступала з темряви. Вода стікала по обтягнутих до тіла ганчірках, очі блищали люттю. У руці — пістолет. І дуло було спрямоване просто у Вінсента. Усмішка Джеймса — холодна, хижа. Його палець повільно тягнувся до спускового гачка.
У голові Паули різонув голос Лукаса:
— Біжи, брате! Вінсенте!
Ось як. Ось чому. Лукасове попередження ніколи не було для неї. Він не кликав на допомогу Паулі. Він кликав, щоб урятувати брата.
А Вінсент… Вінсент нічого не підозрював. Він і далі схилявся над Паулою, дивився на неї з тривогою. А Паула — зрозуміла. Водночас. Істина вдарила в неї, мов грім.
Стрілятиме. Прямо зараз.
Її тіло, важке й безсиле ще мить тому, раптом стало легким.
Не думаючи, вона кинулася вперед. Обійняла Вінсента, закрила собою, рвучко штовхнула його вбік. У плече пронизало пекельний біль — і пролунав постріл. Куля вдарила в неї, та вона вже прикривала собою іншу людину.
Очі Вінсента, блискучі, смарагдові, розширились від шоку. Його погляд метнувся від Паули до Джеймса — і змінився. Став холодним. Несамовитим. Смертельним. Він вихопив зброю — коли він устиг? — і крізь стиснуті зуби вигукнув:
— Джеймсе!
Пролунав другий постріл.
На мить усе зупинилося.
Тіло Паули впало на землю. Сили покинули її. Вона намагалася не заплющувати очей, але світ розпливався. Дощ бив по обличчю, холод проникав під шкіру. Вона ще вловлювала голос Вінсента, звук тіла, що падало — Джеймса, мабуть. Але все звучало так… віддалено. Глухо.
Крізь туман знову з’явилось обличчя Лукаса. Виснажене, зболене, сповнене жалю.
О, Лукас. Дурний, ніжний Лукас. Такий добрий, що це зробило його слабким. І тепер Паула зрозуміла — чому завжди жаліла його. Він був такий, як вона. Той, хто завдає болю іншим і живе у тіні провини. Він теж тікав. Теж брехав. Але врешті — потонув у власному жалю. Здався.
Він був її віддзеркаленням.
Тим, ким вона могла стати…
…якби теж відмовилась жити.
І ось нарешті — вона його зрозуміла
.
//Коментар перекладача: Я не знаю, як це сказати без сліз на клавіатурі, але… я просто хочу поклонитися автору.//
