Можливо, все це було заради цієї миті (9)
Паула спостерігала за тим, що відбувалося, з тривожною ясністю. Ітан, зрештою, врятував Джеймса. Можливо, це й була його остання милість — дати братові останній шанс усвідомити тяжкість своїх гріхів і спробувати спокутувати їх. Але Джеймс знову змарнував нагоду, обравши шлях руйнування.
Чи знав Ітан? Саме цього він намагався уникнути, замкнувшись у своїй кімнаті? Коли Паула говорила про ситуацію Алісії — кого насправді побачив перед собою Ітан?
Якщо Джеймс Крістофер проник в маєток, то пересувався він лише під покровом ночі. Це пояснювало ті начебто випадкові вбивства — закохана пара, кухонна помічниця, яка вийшла лише на хвилину, стурбована завтрашнім обідом. Вони щось бачили. Вони були свідками.
Тепер свідками стали й Паула з Алісією.
Страх здійнявся в Паулі, наповнюючи груди, мов туго надута повітряна куля, що от-от лусне. Тіло не слухалося. Дихання збилося. В темряві її погляд зустрівся з Джеймсом — він уважно вивчав її обличчя.
— Ти... Я бачив тебе. П’ять років тому…
Він зробив крок уперед і простягнув руку. Джонні, який стояв збоку мовчки, лише спостерігав, не втручаючись. Паула залишалася нерухомою, скутою страхом.
Раптово спалах світла розсік темряву. Гуркіт грому розірвав напруження, ніби самі небеса дали знак: тікай. Її замерзлі кінцівки ожили, і, не вагаючись, вона схопила Алісію за руку і кинулась тікати в протилежний бік.
Вони кинулися в хащі, роздираючи гілки на шаленому бігу. Жодного плану, жодного напрямку — лише інстинкт втечі. Без лампи їх вела лише тьмяна місячна дорога. Паула гарячково думала: повертатись у маєток чи ховатись деінде? Ітан і Джоелі все ще десь надворі, а Вінсента, можливо, взагалі немає поруч. Якщо його справді немає — що тоді?
У голові — хаос.
Позаду, серед тиші, роздавався тріск кроків, усе ближче й ближче. Вони наближались. Паніка поглинула Паулу.
Погляд метнувся навсібіч — і вона побачила велетенський стовбур дерева. Не вагаючись, метнулась до нього й притиснулась до широкого стовбура. Алісія зробила те саме, шепочучи з тривогою:
— Що відбувається? Це ж був Джонні? Чому він тут?
— Не знаю, — різко відповіла Паула.
— А той інший? Хто він?
— Небезпечний. Дуже небезпечний.
Джеймс Крістофер впізнав Паулу. Невже він згадав її як служницю, що колись працювала на Вінсента? Якщо так — він уже міг здогадатися, що саме вона є тією, кого шукає граф. І якщо Джеймс упіймає її… чи вб’є він її одразу?
На мить Паула подумала про те, щоб залишити Алісію — заради її ж безпеки. Але ця думка швидко згасла. Ховатися їй було ніде. Єдиним захистом залишався розлогий ліс, але й він не міг надовго врятувати Алісію. Джеймс не залишив би живими жодну з них — вони бачили його.
Паулу пройняла холодна думка: якби вони не були ціллю Джеймса, їх би вже не було серед живих.
По шкірі побігли мурахи.
Холодна крапля скотилася їй по щоці. Алісія підняла руку й прошепотіла:
— Дощ…
Коли блискавка на мить осяяла місцевість, тонкі дощові цівки вже пробивалися крізь гілля. У спалахах світла Паула встигла помітити Джонні — він ішов слідом, розгойдуючи ніж у руці, наче це була іграшка.
— Де вони? — протягнув він, грайливо, мов хижак, що насолоджується полюванням. Його погляд ковзав навколо, небезпечно наближаючись до їхнього укриття. Паула притиснулась до дерева ще щільніше, мовчки благаючи, аби він пішов далі. Серце калатало так гучно, що здавалося — ось-ось зрадить її.
Нарешті голос Джонні почав віддалятись:
— Гадаю, пішли туди…
Лише коли його кроки стихли зовсім, Паула наважилась видихнути. Алісія, тремтячи, прошепотіла:
— Чому вони нас переслідують?
— Щоб убити, — відповіла Паула, похмуро.
— В-вбити?
Обличчя Алісії зблідло. Паула жестом дала знак підійматись:
— Ми маємо вибратись із лісу й знайти допомогу.
Дощ посилився, земля перетворювалася на слизьке місиво. Паула обережно прокладала шлях, кроки приглушувалися в мокрій землі. Алісія йшла позаду, її голос тремтів:
— Чому вони хочуть нас убити?
— Через помсту Вінсентові.
— Чому?
— Це приниження для нього. Він втратив усе миттєво. Йому потрібен винний.
Тож Джеймс прагнув смерті Вінсента, бо не міг змиритися з власним крахом. Якби Лукас був живий — він би помер першим.
Слова Паули важким тягарем лягли на Алісію. Але часу на розпач не було. У лісі ще ховалося чимало небезпек — кожна секунда мала значення.
Паула відчула тремтіння в голосі Алісії, коли вони пробирались крізь темний, дощовий хащ. Її плутанина була відчутною, запитання — різкі, відчайдушні. Але Паула знала: сестра до кінця не зрозуміє. Часу на пояснення не було.
Попереду промайнула знайома ділянка — вони вже проходили тут. Лісове узлісся було зовсім близько. Паула озвалась з ноткою полегшення:
— Ще трохи…
План був простий: знайти допомогу, попередити Вінсента й Ітана про Джеймса Крістофера й його зв’язок із Джонні. Можливо, вони вже здогадувались. Але побачити й розповісти на власні очі — це важить більше. Якщо Джеймс ховався тут заради помсти, життя Вінсента — в небезпеці.
Та не встигла Паула думати далі, як її перервало питання Алісії:
— А я? Що буде зі мною, якщо ми втечемо?
Це запитання змусило Паулу спинитись. Її думки знову повернулись до таємного проходу, яким вони пробиралися сюди. Колись він здавався порятунком. Тепер — пасткою. Повертатися назад було неможливо.
— Щось вигадаємо, — відповіла вона, намагаючись заспокоїти сестру. — Я з ними поговорю. Навіть благатиму, якщо доведеться. Вони послухають.
Алісія недовірливо скривилась:
— І що ти їм скажеш?
— Що тобі шкода. Що мені шкода. Що ми просто хочемо безпеки. Можливо… вони проявлять милість.
— І ти справді в це віриш?
— Я мушу. Я зроблю так, щоб вони повірили.
Її ж власні слова здалися порожніми. Переконання, можливо, було марним — але іншого вибору не було. Голос Паули ледь здригнувся, та вона змусила себе продовжити. Алісія щось пробурмотіла собі під ніс, але Паула не розчула. Коли вона озирнулася, то побачила, як та дивиться в землю, а мокре волосся прилипло до її обличчя. Паула хотіла спитати, що саме сказала сестра, але відчужений вираз на її обличчі зупинив її.
Місцевість ставала все складнішою. Стежка була всіяна слизькими від дощу каміннями, кожен крок міг стати фатальним. Паула попередила:
— Тут слизько. Обережно.
Попередження прозвучало надто пізно. Алісія послизнулася, втратила рівновагу й почала падати. Паула встигла схопити її за руку, втримавши. Та Алісія впала їй на груди, судомно вчепившись руками. Її тремтіння стало сильнішим, страх передавався крізь кожне здригання.
— Ти в порядку? — лагідно спитала Паула.
Алісія ледь помітно кивнула, хоча її руки продовжували тремтіти. Паула почала м’яко погладжувати їй спину, намагаючись заспокоїти.
І тоді знову почувся той звук — шарудіння в чагарниках. Алісія завмерла в її обіймах, страх охопив обох. Паула обернулася в той бік, напружено вдивляючись у темряву. Руху не було видно, але звук був уже значно ближчим.
Вихід із лісу був зовсім поруч. Паула вказала на нього:
— Туди. Там вихід. Нам лишилось трохи.
Вона зробила крок уперед, щоб вести далі, але Алісія не рушила з місця. Навпаки, вона міцніше стиснула її, і в голосі прозвучала тремтлива нотка:
— Мені страшно.
— Ми майже на місці. Ти впораєшся, — запевнила її Паула.
— Я хочу жити, — прошепотіла Алісія. Але в цьому шепоті було щось глибше, ніж страх. Щось… тривожне.
Паула повернулась, щоби знову підбадьорити її — і застигла.
Обличчя Алісії змінилось. Паніка зникла. Натомість з’явилася незбагненна, майже моторошна рішучість. У Паули стиснулось серце — дежавю пронизало її, але вона не могла згадати, де вже бачила цей погляд.
Алісія мовчки прошепотіла:
— Вибач.
— Що? — не встигла зрозуміти Паула, як раптовий поштовх вибив у неї землю з-під ніг.
Вона полетіла назад, руками намагаючись ухопитись за повітря. Та вже було пізно: позаду — крутий схил, слизький і небезпечний, прірва невідомості.
Тіло Паули впало вперед, гравітація зробила своє — вона котилася, не в змозі зупинитися. В останню мить, крізь хаос, вона побачила Алісію, що стояла на краю лісу. Її губи викривила дивна, скорботна посмішка.
— Якщо не мені, то нікому.
Ці слова прозвучали, як відлуння, й стали останнім, що почула Паула — перед тим, як усе розчинилось у вихорі темряви й холодної, невблаганної землі.
//Коментар перекладача: .....
Хороший життєвий урок//
