Можливо, все це було заради цієї миті (8)
Ітан повернувся, як і обіцяв, — з’явився на маєтку одного ранку за кілька днів. Після короткої розмови з Джоелі, він того ж дня вирушив разом із нею. Як і слід було очікувати, Вінсент не з’явився ні того дня, ні наступного. Перед їхнім від’їздом Паула випадково підслухала уривки розмови між Ітаном і Джоелі про вбивства. Невже вони вже знайшли винного?
Тієї ночі над темним небом прокотився грім — спершу тихий, як шепіт, а згодом гучний, наче рев звіра. Дощ ось-ось мав хлинути. Паула встала з ліжка, переодяглася в одяг для прогулянки і тихо покинула кімнату. Опустивши полум’я лампи до тьмяного світла, вона безшумно попрямувала до кімнати, де тримали Алісію.
На відміну від денного часу, надворі не було жодного охоронця. Вочевидь, після нічних убивств обслуга вирішила не ризикувати й не патрулювати в темряві. Двері були зачинені, але Паула витягла з волосся довгу шпильку й засунула її в замкову щілину. Після кількох обертів і клацань замок піддався, і двері зі скрипом прочинилися.
Усередині на ліжку сиділа Алісія. Чи то вона відчула присутність Паули, чи просто чекала — але вона не спала.
— Вставай. У нас мало часу, — тихо промовила Паула.
Алісія мовчки кивнула й одразу підвелася. Паула простягнула їй невелику торбинку, яку заздалегідь приготувала, і, озирнувшись, швидко вийшла з кімнати. Алісія йшла за нею, квапливо, майже бігцем, поки не опинилися в лісі. Небо над ними стогнало й погрожувало зливою.
— Як далеко треба йти? — спитала Алісія.
— Далеко, — відповіла Паула, її голос був напружений. Йти крізь ліс при слабкому світлі лампи було непросто: нерівна місцевість, тіні, що нависали з усіх боків, — усе це лише посилювало тривогу. Вони мусили дістатися до потаємної стежки до початку дощу.
У тиші, що панувала між ними, знову озвалася Алісія:
— Ти ж теж підеш… правда?
Паула зупинилася.
— …Я — ні.
Алісія завмерла. Паула озирнулася — сестра стояла нерухомо, її обличчя в напівтемряві було невичитуваним.
— Чому? — спокійно, але з недовірою спитала Алісія.
— Я вирішила залишитися.
— Але ж ти ненавиділа це місце.
— Уже ні.
Це не було рішенням із примусу — Паула справді цього хотіла. Вона впевнено зустріла погляд сестри.
Спалах блискавки освітив ліс, а слідом прогримів грім. Паула звела очі догори — дощ іще не почався, але часу залишалось обмаль. Вона кивнула Алісії, мовляв, час рушати далі. Та та не зрушила з місця. Її слова пронизали тишу, мов удар:
— Це через нього, так? Той чоловік попросив тебе залишитися.
Паула хотіла заперечити — але вагалася надто довго. Алісія вловила цю мить і зробила крок уперед, вчепившись їй у руки. Пальці болісно впилися в шкіру, світло лампи затремтіло, коли Паула скривилася.
— Чому? Чому саме ти? Що в тобі такого особливого? — її голос затремтів — розпач і роздратування прорвались назовні.
— Алісіє, досить. Ти робиш мені боляче, — прошепотіла Паула, намагаючись відсторонитись.
— Що в тобі такого? Чому він вибрав тебе? — слова сипалися уривками, голос ставав дедалі різкішим. — Ти — нікчема, тінь! Все життя лише схилялася й мовчала. І такою залишишся!
Паула застигла, вражена. Обличчя сестри, освітлене мерехтливим полум’ям, було спотворене гнівом, заздрістю й болем — це вже не була холодна, врівноважена Алісія з минулого. Вона не відпустила своїх амбіцій.
— Ти завжди мене ненавиділа, — м’яко сказала Паула. — Ти так сильно хочеш стати мною? Навіть попри те життя, яке зневажаєш?
— Так! — закричала Алісія. — Якщо бути тобою означає вижити — то так, я із задоволенням стану тобою! Якщо це дасть змогу жити в безпеці й щасті — я вічно прикидатимусь тобою!
— Це неправильно, — різко відповіла Паула. — Так не можна жити — це не життя!
— А ти хіба не так жила? — огризнулася Алісія. — Ти вижила, бо заплющувала очі на все й усіх навколо! Не роби вигляд, що ти краща. Усі так роблять. І ти — теж!
Паула замовкла. Її сестра влучила в самісіньке серце. Це була правда. Паула уникала конфліктів, відступала, коли треба було боротись, жертвувала чужими почуттями заради власної безпеки. Це почуття провини переслідувало її щодня. Але, на відміну від Паули, Алісія не мала ані краплі каяття. І саме це, більше за все, поглиблювало між ними прірву.
— …
— Ти знову дивишся на мене так, — тремтячим голосом прошепотіла Алісія. — Наче я якась потвора. Не смій мене засуджувати. Якщо я — свідок, то й ти теж. Якщо я — убивця, то й ти така ж! Ми однакові, ти й я. Ми обидві — в’язні цього проклятого роду.
Напруга досягла межі. Голос Алісії, оголений, емоційний, лунав у вухах Паули. Це були не лише звинувачення — це були зізнання. Сповнені болю рани, які обидві сестри носили в собі, але ніколи не визнавали.
***
Очі Алісії були налиті кров’ю — сльози от-от виступали, але не падали. Це був її останній акт спротиву — відмова показати слабкість. Її кулаки стискались так сильно, що пальці побіліли, наче вона могла стиснути біль до мовчання. І саме в ту мить Паула зрозуміла: Алісія змирилась із їхнім зв’язком як із останньою живою родиною. Або ж — вона завжди це знала.
— Прикидаєшся, ніби тобі не байдуже, але відвертаєшся від смерті інших... Це і є ти. Тож, звісно, така, як я, не має значення. Ти нічого не зробиш для мене. Навіть якби я померла, ти просто подумала б: «Ну, буває». — Голос Алісії тремтів від гіркоти, але в очах світилася крижана твердість. — То що мені лишається? Я мушу використати все, що маю, щоб вижити! Я більше не витримаю — жити, не знаючи, чи настане завтра. Мені потрібно безпечне місце. Я хочу зберегти своє щастя. Я хочу жити! Чого б це не коштувало — я хочу вижити!
Її крик прорізав ніч, як грім, — і вдарив у Паулу не гірше блискавки.
«Я ж так і вбила тебе.»
Ця думка стукала в Паулиній голові з тією ж силою, з якою буря розривала небо. Вона ігнорувала Алісію, відвертала погляд, відкидала її страждання. Так само, як і смерть молодшої сестри — прикинулася, ніби нічого не сталося, і замкнулася в собі. Алісія була єдиною, хто залишився, та Паула ніколи не ставилась до неї як до рівної. Вона заздрила, злилась, не визнавала її сім’єю. У своїй уяві Паула вирішила, що така красива, здібна Алісія просто не може страждати. Вона сама поклала на неї свої комплекси.
А тепер, дивлячись на сестру — зламану, оголену, без захисту — Паула побачила правду. Алісія теж усе життя була лише товаром — ідеальною лялькою, якою можна похвалитися. Їхній батько дбав лише про її зовнішність і статус, ніколи не замислюючись, наскільки всередині вона порожня. Її біль — мов пошматована тканина, вся в дірках.
Їхні стосунки були зіпсовані від самого початку, і зараз здавались невиправно зруйнованими. У грудях Паули оселився гіркий жаль. Вона думала, що впорається сама, але надто пізно зрозуміла, що втратила. І нарешті — зрозуміла Алісію. Вона помилялась у своїх вчинках, але, як і Паула, боролася, аби вижити.
Паула заплющила очі й глибоко вдихнула. Алісія опустила голову, тяжко дихаючи — злість і розпач змінювались виснаженням. Слова, якими вони обмінялись, були надто важкими, щоби нести, а правда — надто болісною, щоби з нею змиритися.
— Я не хочу тебе покидати, — прошепотіла Паула.
Та сказати більше вона не встигла. За її спиною щось зашелестіло. Злякавшись, Паула схопила лампу з землі й рвучко повернула її на звук. Тремтливе полум’я освітило темну фігуру — знайому, але недоречну в цьому місці.
— Я ж попереджав тебе, правда? — пролунав грайливий голос. — Не тиняйся вночі.
Паула завмерла. Вона впізнала цей голос. Це був Джонні. Але дивився він не на неї — його погляд був прикований до Алісії. На губах грала усмішка.
— Хто це? — запитав він. Його голос був легкий, майже насмішкуватий.
— Що?.. — пробелькотіла Паула, в голові все закрутилось.
Його несподівана поява була тривожною, а поведінка — ще більш лякаючою. Здавалося, він радів, ніби це була випадкова зустріч десь у парку, а не нічна злива посеред лісу.
— Жінка, яку шукає граф. Хто з вас це? — повторив він — знову спокійно, але тепер гостро, як лезо.
Спалах блискавки освітив його обличчя — і Паула побачила ніж у його руці.
Із глибини пам’яті вирвалося одне слово:
Біжи!
Вона вже знала цей страх. І він завжди приходив занадто пізно.
Джонні зробив крок уперед, змушуючи Паулу відступити. Її погляд не зводився з ножа в його руці.
— Спочатку я думав, що це Алісія, — мовив він майже невимушено. — Але після деяких розвідок з’ясувалося: швидше за все — ти. Проблема в тому, що ти так і не дала мені чіткої відповіді. Ти змушувала мене гадати увесь цей час. Але що ж, я не хотів питати прямо — гордість не дозволяла, розумієш? Я ж старався.
Він говорив із роздратуванням у голосі, що змусило Паулу здригнутися. Він підняв ніж, направивши його на неї.
— То що? Це тебе шукає граф? Кажи зараз, бо потім мені буде неприємно з’ясовувати, якщо ти передумаєш.
— Хто ти такий? — видихнула Паула, голос тремтів.
— Той, хто зробить усе за хорошу плату, — відповів Джонні знизавши плечима. — Проста річ, правда? Комусь дуже хочеться знайти ту жінку, яку граф так відчайдушно шукає.
— Хто? — різко спитала Паула.
— А ти як думаєш? — його тон був легковажним, ніби він тішився, розтягуючи момент. Його поведінка здавалася такою абсурдною, що Паула на мить засумнівалася, чи це все взагалі відбувається насправді. Але її очі не могли відірватися від блиску леза в його руці.
— Це ти вбив їх, правда? — тихо, але впевнено спитала Паула.
Джонні схилив голову набік, удаючи невинність:
— Хм… хто знає?
І тоді підозра Паули перетворилася на впевненість. Це він. Він убив тих двох. Ніж у руці, насмішкуватий тон — сумнівів більше не залишалося.
Але навіщо? Яка в нього могла бути причина?
Вона не встигла запитати.
Джонні раптово обернувся — і спокійно мовив:
— Ну що? Що мені сказати? — звернувся він до когось позаду.
У кущах щось зашурхотіло. Паула миттєво обернулась, її пальці судомно стиснули ручку лампи. Спалах блискавки освітлив фігуру, що вийшла з тіні. Постать чоловіка — змарніла, виснажена, мов тінь. Але погляд… у ньому ховалась щось холодне й зміїне.
Чоловік-змія.
— Джеймс Крістофер… — прошепотіла Паула, але її голос заглушив гуркіт грому.
Лампа вислизнула з рук і розбилася об землю. Темрява накрила їх, залишивши лише блиск хижого наміру в очах Крістофера.
У голові Паули закрутився вихор думок. Вона почала складати пазл.
Чоловік, який зневажав своє походження. Який у дитинстві зазнав принижень і зневаги. Який мріяв про успіх, але його руки були в крові — батька, брата, які його прийняли. Його найбільшим ворогом став рідний брат — той, хто зруйнував усі його надії.
І тепер він прагнув помсти — не лише братові, а всім, хто коли-небудь його принижував. Він почув, що граф шукає жінку. Особливу. Дорогу йому.
І вирішив знайти її першим. Убити її. Знищити те, що для графа було найдорожчим.
А Ітан… Ітан знав.
Він не зміг зрадити власного брата.
//Коментар перекладача: тупа думка. Не думаю//
//Зараз я почуваюся як той спокійний споглядач у фільмі-катастрофі, що вже відкрив печенько, усівся на диван і спостерігає, як герої біжать у слоумоушн під палаючим небом.
— О, Вінсент. Чесно. Думаю, з хвилини на хвилину він з’явиться зі словами: «Що тут за сцена без мене?»
Не хвилюйтесь не думаю що Паула відкине копита
P.S.
Алісія — це як декоративна подушка, яку кидають на підлогу під час бійки. Чи відкине вона копита — сказати важко, але виглядає вже не найкраще.//
