Можливо, все це було заради цієї миті (7)
У кімнаті панувала мовчазна, гнітюча тиша. Алісія дивилася в якусь невизначену точку, ніби не помічала присутності Паули. Та стояла нерухомо, не знаючи, з чого почати. У голові роїлися слова, але всі розвіювались, щойно вона зустрічалася з поглядом сестри. Паула опустила очі, намагаючись підібрати хоч якісь слова. Тоді першою заговорила Алісія.
— Коли…? — її голос був хрипким, надламаним, слабким. Паула відразу зрозуміла, що вона мала на увазі.
— Я не знаю точно, коли саме вони здогадалися, — відповіла Паула. — Але пам’ятаєш, як я просила тебе втекти зі мною? Після того, як ти пішла, я сама спробувала втекти… і тоді зустріла його. Він уже тоді знав, хто я насправді.
— Тому ти повернулася, — сухо промовила Алісія.
— …Так.
Так само, як і Паулі, Алісії, напевно, довелося пройти свій шлях сумнівів і розуміння. Мовчанка затяглася, ніби вона переварювала почуте. І коли нарешті заговорила знову, в її голосі прозвучало тихе звинувачення:
— Чому ж ти мені нічого не сказала? Могла б сказати, ким я насправді є.
Паула завагалася. Причина була простою, але болісною — Вінсент її захистив, а вона сама не мала сміливості подивитися правді в очі. Усвідомлюючи, наскільки безглуздо все стало, Паула вибрала мовчання. І тепер, як і тоді, їй не вистачало слів. Алісія більше не наполягала.
— Тому ти і намагалася переконати мене зупинитися, — сказала вона з гіркою усмішкою. — Наша старша сестра не стала б просто спостерігати, як усе валиться.
Паула не стала заперечувати. В інтонації Алісії вчувалась насмішка, але в словах не було злості — тільки втома й смирення. І раптом Паула усвідомила: Алісія, схоже, вже давно розуміє, наскільки все серйозно. В її поведінці були тріщини, прояви тривоги, які тепер склалися в єдину картину.
Паула очікувала, що, коли правда спливе, Алісія вибухне — кричатиме про зраду, про те, «як ти могла». Але ця тиша лякала більше. Це не була тиша приглушеного гніву — це була тиша капітуляції.
Від цієї стриманості Паулі стало ще тяжче. Вона знала, що амбіції Алісії були небезпечними, але воліла не втручатися. Тож, у певному сенсі, саме вона винна більше. Вона дозволила цьому зайти так далеко.
Та мовчати більше не можна. Згадавши розмову з Ітаном, Паула порушила мовчанку:
— Як тільки все це владнається, тобі доведеться відповісти за свої вчинки. Але якщо ти справді усвідомлюєш, що була не права, і вирішиш піти…
— Я піду, — перебила Алісія.
Її відповідь була настільки швидкою й рішучою, що Паула широко розплющила очі. Алісія вперше за весь час зустріла її погляд прямо.
— Я хочу піти, — сказала вона. — Я повинна.
— Ти серйозно? — Паула не стримала подиву.
— Так. Я більше не маю тут місця. Так буде краще.
Її слова, хоч і сказані тихо, мали в собі таку щирість, що Паулі не залишалось нічого, окрім як кивнути зі зворушенням.
— Тоді ти зробила правильний вибір. У такому разі…
— Але мені потрібна твоя допомога, — знову перебила Алісія.
— Моя?
— Так. Допоможи мені втекти.
Паула насупилася від несподіваного прохання.
— Мені ж обіцяли, що якщо ти підеш тихо, проблем більше не буде.
— Я їм не довіряю. Я взагалі нікому тут більше не довіряю. Ти ж завжди казала, правда? Що аристократи можуть посміхатись і поводитись люб’язно, але таких, як ми, сприймають як витратний матеріал. Ти ж сама просила мене бути обережною.
Паула справді багато разів повторювала це, а Алісія зазвичай відмахувалась зі зневажливою усмішкою. Тепер же вона хапалась за ті слова — іронія долі. Але, з огляду на все, що з нею сталося, ці фрази, мабуть, звучали вже інакше.
— Людям тут можна довіряти, — заперечила Паула.
— А як? Ти ж сама казала, що втекла, бо втратила довіру. Це неправда?
— …Все складніше.
— Отже, навіть не можеш заперечити прямо. Це вже говорить саме за себе, — відрізала Алісія.
Її слова боляче влучили. Хоч Паула й знайшла підтримку у Вінсента, Джоелі чи Ітана, вона не могла повністю заперечити — світ і справді був небезпечний. Навіть ті, хто ставився до неї добре, могли мати свої межі й пріоритети. Паула не могла з повною впевненістю спростувати сумніви сестри.
— Ти ж колись просила мене втекти з тобою, — продовжила Алісія. — Ти йшла через ліс… Шукала шлях, як звідси вибратись. Тепер я не відмовлюсь. Підемо разом.
— Я…
— Ти — єдина, на кого я ще можу розраховувати.
— …
— Ти ніколи раніше мене не слухала. Жодного разу, — сказала вона тихо, але з болем у голосі.
— Бо не могла, — відповіла Паула.
— Знаю. Тому прошу. Хоча б цього разу.
Спершу Паула хотіла одразу відмовити. Але коли побачила очі сестри — розпачливі, благальні — її серце стислося. Цей погляд викликав у пам’яті образи, яких вона не могла стерти.
— Сестро…
«Сестро… Сестро…»
У світлі місяця тонка постать хиталася, усмішка — крихка, як порцеляна. Тремтячі руки тягнулися до Паули, мовби шукали опори.
Тиша в кімнаті згустилася. Благання Алісії зависло в повітрі, як відлуння з минулого.
— Прошу, востаннє.
«Врятуй мене. Прошу, врятуй. Хтось… допоможіть…»
— Допоможи мені вижити, сестро.
І в ту мить Паула вже не була певна, хто перед нею — Алісія чи привиди загублених братів і сестер. Не витримавши, вона вибігла з кімнати. Її кроки були поспішні, нетверді. Лише опинившись одна в коридорі, вона нарешті змогла вдихнути. В її вухах ще бриніли голоси з минулого, а в горлі стояв клубок — мов хтось стискав його зсередини.
Вона мала відмовити. Мусила. Але не змогла — не сказала ні, не сказала й так. Чи то тому, що не довіряла намірам Алісії, чи то тому, що не змогла відокремити її від образів загублених рідних… Вона не знала. Знала лише одне — вона знову похитнулась.
Пізніше, сидячи в салоні, Паула дивилася на чай. Його червоний колір нагадував кров. Вона звинувачувала себе за свою слабкість, мовчки сварила себе. Легкий дзвін порцеляни від її рук порушив тишу.
— Ти все владнала з сестрою? — запитав Вінсент.
— Так, усе добре, — спокійно відповіла вона, підносячи чашку.
Вони були в салоні наодинці. Після того, як Роберт пішов, Паула знову доглядала за Джоелі — це стало приводом для візитів Вінсента. Джоелі, розуміючи ситуацію, часто залишала їх під приводом справ, і за це Паула була їй потай вдячна, хоч і почувалася ніяково.
Після від’їзду Вайолет Ітан також ненадовго зупинився в маєтку. Після короткої розмови в її кімнаті він попрощався без зайвих слів, обіцяючи повернутися.
Вінсент дивився на неї пильно, мовби шукаючи відповідь.
— І як вона тобі здалася?
— Задумливою, — відповіла Паула.
— Хм, — пробурмотів Вінсент з недовірою, ніби сумнівався, чи її роздуми були щирими. Паула не стала уточнювати, лише відвела погляд у вікно. Безкраї, соковито-зелені ліси простягалися перед нею — пейзаж, який дивним чином змушував її тривожні думки здаватися дріб’язковими.
Вона відчувала пильний погляд Вінсента на своїй щоці — різкий, допитливий. Ігноруючи його, Паула підвелася.
— Чай охолов. Я принесу свіжий.
Вона підхопила чайник — радше як привід відійти, — і рушила до дверей. Але не встигла зробити й кількох кроків, як раптом ноги відірвалися від підлоги.
— А! — вигукнула Паула, коли Вінсент несподівано підхопив її на руки. Вона міцно стисла чайник, щоб не впустити, й поглянула на нього широко розплющеними очима. — Що ти робиш?!
У відповідь Вінсент лише хитро всміхнувся й закружляв їх у колі. Все навколо злилося в туманний вир, і Паула була змушена міцніше вчепитися в нього, щоби не впасти. Однією рукою вона обвила його шию, іншою — вчепилася в золотисте волосся, намагаючись зберегти рівновагу.
Коли він нарешті зупинився, то посадив її на підвіконня. Паула, усе ще тримаючи чайник, дивилась на нього зі швидким, переривчастим диханням. Він обережно забрав чайник і поставив його збоку, погляд грайливо самовдоволений.
— Ну як ти? — спитав він.
— Перелякана! — обурено відповіла вона. — Що це взагалі було?!
— Але ж думки зникли, правда?
Паула хмикнула й посміхнулась.
— То в цьому був сенс? — Вона похитала головою. — Ти ж навіть не знав, про що я думаю. А раптом я впала б і розбилася?
Її докірливий погляд лише ще більше розвеселив Вінсента. Він міцно обійняв її, пригорнувши щоку до її щоки. Паула на мить розслабилася в його обіймах. Її руки самі потягнулись до його спини, але, глянувши вниз, вона помітила золоті пасма у своїх пальцях і швидко випустила їх у вітер із вікна.
— Про що ти так замислилась? — прошепотів Вінсент, голос м’який, але проникливий.
— Ні про що, — відповіла Паула з напруженою нейтральністю.
— Брехунка.
Попри слова, Вінсент лише міцніше обійняв її, схиливши підборіддя на її плече. Паула пригорнулась до нього, дозволивши собі спокій у його теплі. Її серце й досі було важким, але думки в голові почали вщухати.
У цю мить Паула щось зрозуміла. Коли Алісія благала її про допомогу, Паула відчула, наскільки змінилось її серце. Бажання втекти більше не мало сили. Вона не хотіла тікати. Вона не хотіла зрадити обіцянку Вінсентові. Не хотіла руйнувати те, що вони почали будувати.
Вона вирішила залишитись. Це бажання — залишитися — було егоїстичним, потаємним, але справжнім. Воно проросло в ній непомітно й стало частиною її.
Погляд Паули ковзнув по вишуканому салону, гідному благородного маєтку. «Колись це здавалося б природним», — подумала вона. Але поки що цей шлях здавався надто розкішним, майже гнітючим.
Якщо її шлях справді розходиться з шляхом Алісії, то час відпустити сестру. Паула не могла тікати з нею, але могла подбати про її безпечну втечу. Це було останнє, що вона могла для неї зробити.
— Наступного разу підемо гуляти разом, — запропонував Вінсент, порушуючи її думки. — Напевно, тобі набридло весь час сидіти тут.
— Гаразд, — відповіла Паула з ледь помітною усмішкою.
Вона не сказала йому. Вінсент би лише тривожився, а вона не хотіла втягувати його в це. Закривши очі, Паула дозволила собі ще трохи його тепла.
«Пробач…» — прошепотіла вона в думках.
«Сподіваюся, ти колись пробачиш мене».
//Коментар перекладача: як це коментувати
Сподіваюсь вона має на увазі Алісію, так же ж?//
