Можливо, все це було заради цієї миті (4)

Можливо, все це було заради цієї миті (4)

 

Паула спостерігала за всім з холодною ясністю, відзначаючи кожну деталь. Із натовпу хтось гукнув до Алісії, змусивши її розгубитися й завмерти під тиском поглядів. Їхні очі зустрілися — й замішання на обличчі Алісії швидко змінилося на вираз палкої заздрості.

 

— Ні! Це неправда! — вигукнула Алісія зухвало. Вайолет, що ще мить тому обіймала Паулу з радістю, повернулася на звук крику. Алісія впевнено вказала на себе, голос її звучав голосно й рішуче.

 

— Це я Паула! Не вона — я! Я справжня!

 

Фіолетові очі Вайолет ковзнули до Паули, шукаючи підтвердження. Та затнулася й мовчки опустила очі. Вайолет повільно перевела погляд від нерішучості Паули до зухвалої впевненості Алісії, перш ніж міцніше притиснути Паулу до себе.

 

— Як дивно, — прокоментувала вона спокійно, голос її прозвучав, як вирок. — Я знаю, хто така Паула… А тебе не знаю.

 

Це був пісочний замок, приречений розсипатися від першої ж хвилі. Неминуче сталося, і серце Паули стиснулося.

 

Поки слова Вайолет ще лунали в повітрі, натовп знову повернувся до Алісії. Та стояла почервоніла, викрикуючи спростування. Напруга росла, все більше людей підходили ближче, і шепотіння гулом розходилося довкола.

 

— Вона бреше! Ця жінка бреше! — вигукувала Алісія, голос її тримтів від люті. Але проти дворянки це виглядало мізерно, й натовп, що ще недавно підтримував її, почав вагатися. Сумнів повільно прокрадався в очі оточення. Алісія опустила голову, її плечі здригалися, самотність огортала її все щільніше.

 

— Ні… це не… це не правда… — її голос слабшав, у ньому чулося відчайдушне заперечення. Суд людських поглядів ніби тиснув з усіх боків, як темна тінь, що ковтнула її. І на мить її постать змішалася в очах Паули з тими, кого вона колись втратила — братами й сестрами, чиї обличчя й досі переслідували її в снах.

 

Паула машинально простягнула руку, але Вайолет зупинила її.

 

— Не варто, — прошепотіла вона з посмішкою, ніжною й водночас рішучою. Паула скривилася, розгубленість і біль промовляли з її обличчя без слів.

 

Погляд Алісії перескочив на Вінсента. Той спостерігав за сценою непроникним поглядом. Поруч стояв Ітан — його вираз був стримано оцінювальним. Алісія з надією простягнула тремтячу руку до Вінсента.

 

— Вінсент… Скажи їм, що це непорозуміння…

 

Голос її тремтів, вона трималася за останню нитку надії. Але Вінсент не здригнувся. І промовив лише одне речення.

 

— Я не розумію, про що ти говориш, — відповів Вінсент.

 

І цим усе було сказано.

 

Алісія застигла на місці, ніби з неї випустили останнє повітря. Вінсент відвів погляд убік, подаючи непомітний знак Одрі. Та, як завжди спокійна, кивнула й жестом покликала кількох слуг. Ті спершу вагалися, але зрештою підійшли до Алісії й зв’язали їй руки.

 

— Відпустіть мене! Що ви робите?! — закричала вона, вириваючись і б’ючись, але пута тримали міцно, й незабаром її повели геть. Її зойки ще довго відлунювали в повітрі, але жоден не ступив уперед, аби зупинити це.

 

— Так приємно бачити тебе знову, Пауло, — лагідно мовила Вайолет, сьорбаючи чай, наче щойно не сталося нічого надзвичайного. Паула сиділа навпроти неї, з опущеною головою.

 

Після того як Алісію забрали, Ітан повів Вінсента кудись окремо, залишивши Паулу й Вайолет у супроводі Одрі. Спершу Вайолет наполягала негайно побачити Роберта, але Одрі м’яко порадила трохи зачекати, аби не налякати хлопчика. До вітальні подали чай та легкі наїдки — і ось зараз за столиком залишилися тільки Паула з Вайолет.

 

Попри всі дивні події, Вайолет зберігала повний спокій, ніби насолоджуючись затишною розмовою.

 

— Дякую тобі, що доглядаєш за Робертом, — мовила вона щиро, але водночас стримано.

 

— Це дрібниці, — пробурмотіла Паула, явно напружена. Провина, що гнітила її, заважала їй вільно розмовляти. Вона сумнівалася, чи має право так спокійно сидіти з Вайолет.

 

Їхня остання зустріч — п’ять років тому — була гіркою. Слова прощання Вайолет досі звучали в Паули в голові: її зізнання в коханні до Вінсента й раптовий від’їзд. Зустрітись знову зараз здавалося злим жартом долі.

 

— Я чула, що Роберт захворів, — тихо мовила Вайолет. — Хотіла приїхати раніше, але обставини не дозволили.

 

— З ним уже краще, — поспішно відповіла Паула, не зводячи очей.

 

— Це тішить, — Вайолет на мить приклала руку до грудей, і попри врівноважений вигляд, у її жесті відчувалась справжня турбота.

 

Її привітність була щирою, навіть якщо між ними відчувалась напруга.

 

— Паулі приємно бачити, хоч ти цього й не показуєш, — піддражнила Вайолет з усмішкою.

 

— Ні! Це неправда! — поспіхом заперечила Паула, замахавши руками. Вайолет м’яко засміялася.

 

— Тоді підведи голову, — м’яко попросила вона. — Чим більше Паулу вітають, тим більше її мають бачити.

 

— …Так, — прошепотіла Паула, нарешті піднявши погляд.

 

Вайолет вела себе так, ніби минуле не мало жодного значення, ставлячись до Паули з такою легкістю, ніби час не лишив між ними жодної відстані. Паулі залишалося лише випрямити шию й тримати голову високо, стримуючи бажання стиснутися в собі. Та усмішка Вайолет, тепла й спокійна, не зникала з її обличчя — вона світила на Паулу, мов ранкове сонце.

 

— Як ти жила? — запитала вона. — Про твій раптовий від’їзд я дізналася вже згодом. У мене тоді теж усе валилося, тому не мала змоги написати.

 

— Нічого страшного. Це я не змогла належно попрощатися, — відповіла Паула.

 

Правда була в тому, що жодна з них не мала тоді сили подбати одна про одну. Здавалося, Вайолет не знала деталей її втечі — або ж просто не згадувала про них навмисно. У будь-якому разі, ця тема не заслуговувала на повернення, і Паула лишила її нерозкритою.

 

— Як себе почуваєте, леді Вайолет?

 

— Чудово. Все добре, — відповіла вона з усмішкою, сьорбнувши чай.

 

Паула вдивлялася в неї пильно.

 

З усього, що вона чула, твердження "все добре" звучало як диво. Вайолет, ймовірно, довелося пройти крізь не одне випробування — складні й глибокі, які годі було осягнути. Але вона й далі тримала все в собі, не перекладаючи тягар на інших, показуючи тільки теплу оболонку спокою.

 

Попри всі зміни, Вайолет залишалася такою ж доброю, якою Паула її пам’ятала.

 

Невдовзі двері відчинилися, і по кімнаті пролунав дзвінкий тупіт. Він зупинився поруч із диваном — там стояв Роберт із широко розплющеними очима, завмерши на місці. Вайолет повернулась до нього, і її обличчя миттєво засяяло. Вона підвелася.

 

— Роберте, мій сину!

 

— Мамо?

 

— Так, іди до матері на руки!

 

Усміхаючись ще ширше, Вайолет розвела руки. Обличчя Роберта зсунулося в гримасу, ніби він ось-ось заплаче, але вже за мить він кинувся до неї. Вона міцно обійняла його, пригортаючи до себе й тулючись щокою до його щоки.

 

— Мамо! Я так сумував за тобою!

 

— А я — за тобою, мій милий.

 

У Вайолет на очах виступили сльози. Вона мовчки плакала, шепочучи вибачення знову й знову. Неочікувано, Роберт не заплакав — навпаки, ніжно погладжував її по спині, мов дорослий, який заспокоює. А нянька, що стояла трохи позаду, тихо витирала очі.

 

Поки мати й син розділяли довгоочікувані обійми, до кімнати прибігла Джоелі, почувши новину. Її трохи розпатлана зовнішність свідчила про поспіх. Без жодних вагань вона долучилася до Вайолет і Роберта, міцно обіймаючи їх обох. Атмосфера стала ще теплішою, коли ці троє знову опинилися разом. Спостерігаючи за зворушливою сценою, Паула тихо вибачилась і вийшла, відчуваючи, що її присутність тут уже не є необхідною — Вайолет тепер мала поруч і сім’ю, і няню. До того ж, у Паули були інші невідкладні справи.

 

Покинувши вітальню, вона одразу вирушила на пошуки Одрі. Було життєво важливо дізнатися, що сталося з Алісією. На щастя, не пройшло й кількох хвилин, як у коридорі з’явилася сама домоуправителька. Не гаючи часу, Паула поставила запитання. Одрі, на диво, вагалася — рідкісний випадок для неї. Здавалося, їй наказали обережно підходити до цього питання. Та Паулине наполегливе прохання змусило її з неохотою зізнатися: Алісію утримують у порожній кімнаті.

 

Здавалося, що їй пощастило — увагу всіх відволікла справа другого вбивства, тож покарання поки що відклали. Але, як пояснила Одрі, утримання — лише тимчасове. Коли термінові справи будуть вирішені, Алісія все одно постане перед наслідками своїх дій.

 

Від цих слів у Паули почав боліти висок. Вона приклала пальці до скронь, намагаючись обдумати, як можна владнати ситуацію.

 

— Паула.

 

Неочікуваний голос змусив її здригнутися. Обернувшись, вона побачила Ітана — він стояв біля трохи прочинених дверей і жестом покликав її. Переконавшись, що навколо нікого немає, Паула швидко підійшла й зайшла всередину. Ітан зачинив за нею двері й повернувся до неї з незчитуваним виразом обличчя.

 

— Як ти себе почуваєш? — одразу запитала Паула, переймаючись його станом. Попри зовнішній спокій, після їхньої останньої зустрічі в неї залишилося тривожне відчуття. Та Ітан проігнорував запитання, склавши руки на грудях і глянувши на неї різко.

 

— Що тут відбувається?

 

Паулі й не потрібно було здогадуватися — вона одразу зрозуміла, що мається на увазі. Хоч вона й не знала точно, які саме події викликали підозру, було ясно, що Ітан щось помітив. І, скоріш за все, вже поговорив із Вінсентом. Опустивши голову, мов провина дитина, Паула приготувалася до розмови.

 

— Судячи з твого вигляду, ти все знала, — сказав Ітан сухо.

 

— Пробач.

 

— Я не просив вибачення.

 

— Просто... були обставини. Я справді шкодую.

 

— Які ще обставини?

 

Паула затнулася. Її мовчання змусило Ітана переформулювати питання.

 

— Коли Вінсент дізнався? — запитав Ітан.

 

Чи йшлося йому про те, що Алісія видавала себе за Паулу, чи про справжню особу самої Паули — це питання стосувалося обох випадків. Було очевидно, що Вінсент не розповів йому всього. Можливо, зробив це свідомо — з міркувань поваги до неї.

 

— Після твого від’їзду…

 

— Це ти йому сказала першою?

 

— …Господар сам усе зрозумів.

 

— Тобто Вінсент здогадався сам. Це означає, що він знав: хтось інший видає себе за тебе — і мовчав.

 

— …

 

— Паула.

 

Низький голос Ітана звучав із ноткою розчарування. Паула ще нижче опустила голову.

 

— Пробач, — прошепотіла вона ледве чутно.

 

Пролунав зітх.

 

— Чесно кажучи, це прикро.

 

Звісно, що так. Реакція Ітана була цілком виправданою. Паула навіть не намагалася зупинити Алісію, попри те, що розуміла справжні мотиви її вчинків. Вона міцно стиснула руки, мовчки приймаючи його докір.

 

//Коментар перекладача: НУУУ НАРЕШТІ!!!

У нас сьогодні на сніданок — справедливість, на обід — солоденькі Вайолет і Роберт ,а на вечерю… покарання Алісії, яке ще не подали, але ми вже тримаємо виделку в руці.

Не жлобіться, авторко, будь ласочка, не жлобіться з тим покаранням!//