Можливо, все це було заради цієї миті (2)
Коли Паула трохи заспокоїлась, вона намацала навколо ліжка, шукаючи свій одяг. Він мав бути десь поруч — вона точно пам’ятала, що десь його кинула, — але пальці нічого не знаходили.
Вона визирнула з-за краю ліжка, але скільки не озиралася — її речей ніде не було. Подумавши, що, можливо, вони впали на підлогу, нахилилася поглянути — і в ту ж мить ліжко здригнулося, а руки Вінсента обійняли її ззаду.
— Спати хочеться, — пробурмотів він, упираючись обличчям у її плече.
— Мені теж.
— Тоді поспімо ще трішки, — ліниво запропонував він.
— Не можемо.
— Яка ж ти надокучливо сумлінна.
Вона вирішила не відповідати на цю маячню.
Паула спробувала вислизнути з його обіймів, щоб продовжити пошуки, але Вінсент перехопив ініціативу — обережно повернув її обличчя до себе. Їхні носи ледь не торкнулися, і вона завмерла, але потім розслабилась. Можливо, через сонячне світло, його вираз обличчя здався м’якшим, ніж зазвичай. Він уважно дивився на неї.
— Ти в порядку?
— А... так, усе добре, — відповіла вона, хоч голос тремтів.
— Очі кажуть інакше.
Його погляд затримався на її припухлих повіках, і Паулі стало ніяково. Вона намагалася прикрити очі чубчиком і похитала головою, але Вінсент лише м’яко усміхнувся.
Його велика рука ніжно прибрала пасма волосся за її вухо. Від цього жесту Паулі стало ще більш ніяково — вона відвела погляд і трохи відсунулась.
— Думаю, мені вже варто збиратись, — швидко сказала вона, змінюючи тему.
Вона знову зосередилася на пошуках одягу навколо ліжка. Матрац заскрипів, і, коли вона підняла погляд, побачила, як Вінсент нахилився, щоб підняти її речі. Ранкове сонце заливало його теплим світлом, і Паула не могла відвести очей.
Вінсент відчув її погляд і підняв брову.
— Що?
— Ти… виглядаєш здоровішим, ніж раніше, — сказала вона замислено.
Порівняно з тим, яким він був п’ять років тому, Вінсент змінився — його тіло стало міцнішим, підтягнутим. Її погляд знову пробігся вниз і вгору по його фігурі. Вінсент помітив це й усміхнувся, піднімаючи її одяг.
— Тільки зараз помітила? Та ж ти вчора бачила куди більше.
— Н-Не в деталях! — випалила вона. — Було темно, і…
Хоча кімнату й освітлювали кілька ламп, там не було особливих умов для детального огляду.
— Тоді наступного разу зробимо це при світлі, — недбало відповів Вінсент.
— Ц-Це не… — почала Паула, збентежена.
Але Вінсент перебив її ще однією пропозицією:
— А може, просто зробимо це ще раз прямо зараз?
Мозок Паули відмовився обробляти почуте. Її обличчя запалало, поки Вінсент кидав її одяг на підлогу і знову забирався на ліжко. Вона інстинктивно натягла на себе простирадло, поки не притулилася спиною до стіни.
Згорнувшись, як їжак, Паула спостерігала, як Вінсент наближався, сперши одну руку об стіну біля її голови. Його близькість запаморочувала, думки розліталися клаптями. І саме коли її паніка сягнула піку, Вінсент нахилив голову — і його плечі затремтіли.
— Серйозно? — пробурмотів він.
Його тихий сміх видав його. До Паули дійшло: він з неї знущається. Вона глянула на нього з образою й рум’янцем на щоках, але Вінсент лише розсміявся ще дужче.
— Перестань сміятись! — обурено вигукнула вона, лупцюючи його по спині.
— Гаразд, гаразд, — відповів він, ухиляючись від її ударів, хоч і не міг стримати сміх.
Паула насупилась, намагаючись остудити розпечене обличчя. Коли Вінсент нарешті заспокоївся, він знову нахилився до неї — цього разу вона не відсахнулась. Він ніжно взяв її за щоки й поцілував.
— Не злись, — прошепотів він.
А тоді, з нестримною усмішкою, легко перекинув її на спину.
Згодом, уже вдягнена й стоячи на сонці, Паула примружила очі. Теплі промені торкались її шкіри. Вона потягнулась, намагаючись розслабити натомлене тіло, але розпатлане волосся заважало. Коли вона спробувала зібрати його в неохайний хвіст, Вінсент підійшов ззаду.
— Хочеш, я зроблю це? — запропонував він, уже простягаючи руки до її волосся.
Зненацька Паула передала йому резинку.
Вінсент обережно зібрав її волосся, пригладжуючи його долонями. Її трохи бентежив дотик його пальців до шиї. Волосся було жорстке, неслухняне — з ним було непросто. Як вона й передбачала, Вінсент незграбно боровся з резинкою, намагаючись якось акуратно зав’язати.
— Тобі не обов’язково їхати зі мною до лісового маєтку, — тихо сказала вона.
Його руки завмерли на мить, перш ніж знову взялися до справи. Він не відповів, але Паула відчула, як хват його пальців на волоссі став трохи тугішим — аж пекучим.
Коли він закінчив, вона обережно торкнулася коси. Резинка тримала, але вузол був якийсь кривий і нетугий. Скоріше за все, довго не протримається.
Повернувшись до нього, вона побачила на обличчі Вінсента скривлену гримасу.
— Тобі не подобається? — запитала вона.
— Так, — прямо відповів він.
— Ну, вже нічого не вдієш, — мовила вона, проводячи пальцями по складці між його бровами. Вінсент глибоко зітхнув і зловив її руку, опустивши її, а потім вправно відкинув її чубчик набік. Сонячне світло освітили його обличчя, пом’якшуючи риси, але погляд залишався непохитним.
— Я проведу тебе до воріт, — сказав він.
— Не потрібно…
— Це не обговорюється, — твердо перебив він.
Дорога в ліс пройшла мовчки. Паула з неохотою крокувала за Вінсентом, не в силах сперечатись із його рішучістю. Це була та сама стежка, якою вона йшла тієї ночі — тільки тепер не сама. І хоч це була єдина різниця, вона відчувалась надзвичайно важливою.
Між ними нічого не змінилося. Всі невирішені питання й далі тяжіли над нею. Але його тепла рука в її руці та свіже ранкове повітря дарували незрозумілий спокій.
Зворотна дорога здалася коротшою, і незчувшись, вони вже дістались лісового краю. Крізь дерева виднілась садиба.
— Далі йти не слід, — сказала вона, м’яко, але наполегливо підштовхуючи його. Він не хотів зупинятись, це читалось у виразі його обличчя, але все ж обернувся, щоби піти.
І саме в цю мить з’явилась фігура, яка бігла до них — це була Одрі.
— Графе! — гукнула вона терміново, навіть не зиркнувши на Паулу. Вона спинилась перед Вінсентом, намагаючись перевести подих. Її розпатланий вигляд був для неї нетиповим.
— Ви маєте негайно повернутися до маєтку! — голосно сказала Одрі, і в її тоні прозвучала справжня тривога.
***
Уночі сталося друге вбивство. Цього разу жертвою став чоловік зі служби кухні. Як і в першому випадку, він залишив свою кімнату посеред ночі — і більше не повернувся. Свідків не було. Його тіло в коридорі виявила покоївка, яка готувалася до ранкової роботи.
За словами сусіда по кімнаті, чоловік вийшов перевірити страву, яку збирався подавати сьогодні, — та так і не повернувся.
Вінсент і Одрі негайно вирушили на місце події. Джоелі, яка прибула раніше, була помітно напруженою, коли говорила з Вінсентом. Одрі розпустила зібраних слуг, наказавши їм повернутися до обов’язків, але ті вагалися — тривога хвилею пройшлася по натовпу.
— Що знову коїться?
— Це жахливо! А раптом ми наступні?
Шепіт набирав гучності, страх стрімко ширився. Паула стояла осторонь, не зводячи погляду з Вінсента. Він дивився на накрите тіло, занурений у думки, нерухомий.
Зрештою рішучий голос Одрі змусив слуг розійтися. Паула повернулася до своєї кімнати, щоби перевдягтись, але пальці тремтіли, ніяк не вдавалось застібнути ґудзики — роздратування наростало. Нарешті вдягнувшись, вона поспішила назад у коридор — але Вінсента вже не було.
У далині вона помітила, як він іде геть, і побігла навздогін.
— Ти в порядку? — запитала вона, ледве переводячи подих.
Вінсент озирнувся, здивований, але побачивши її, м’яко всміхнувся.
— У тебе ще більше набрякли очі, — зауважив він.
— Не змінюй тему. Це все серйозно? — наполягала Паула, і в її голосі звучала тривога.
Вінсент простягнув руку й поправив її комірець. Паула глянула вниз — один із ґудзиків був застібнутий криво. Швидко й вправно він виправив це, подарувавши їй спокійну, заспокійливу усмішку.
— Усе буде добре, — м’яко мовив він, ніби прагнучи вгамувати її страх.
Але попри його слова, тривога Паули не зникала. Вінсент порився в кишені й поклав їй у руку цукерку — таку ж, як давав раніше.
— З’їж це й терпляче зачекай, — сказав він, обережно торкнувшись її опухлих очей, перш ніж піти.
Паула стисла цукерку в руці й довго дивилася йому вслід. Невже справді все буде добре? Навіть якщо ні — хіба вона може щось змінити, крім як сподіватися, що все не стане ще гірше?
***
Минали дні, і хоча Паула продовжувала виконувати свої звичні обов’язки, атмосфера в особняку ставала дедалі напруженішою. Одного дня до неї підійшла покоївка й повідомила, що її викликають до кімнати, де вже зібралися інші слуги разом з Одрі.
— Де ти була тієї ночі, коли сталася остання подія? — прямо запитала Одрі.
Паула завмерла. Вона одразу згадала: ніч другого вбивства була тією ж ніччю, коли вона зустрілася з Вінсентом. Погляди присутніх вп’ялися в неї, і вона швидко зрозуміла — лише її тієї ночі не було в кімнаті.
— Я… вийшла подихати свіжим повітрям. Вибачте, — пробурмотіла вона, опустивши погляд.
— Ти бачила когось чи щось підозріле? — наполягала Одрі.
— Ні, я нічого не бачила, — твердо відповіла Паула.
Попри те, що виходити з кімнати вночі було заборонено й могло спричинити покарання, Одрі, схоже, це не цікавило. Паулі здалося, що вона знала про її зустріч із Вінсентом, але свідомо вирішила не порушувати цю тему. Натомість Одрі кілька разів уточнила, чи не помітила Паула чогось дивного тієї ночі.
Коли допит закінчився, Паула вийшла з кімнати, відчуваючи себе розгубленою. Її вразило, що Одрі так і не згадала про Вінсента. Невже він уже встиг владнати ситуацію?
У коридорі вона помітила, як інші слуги, що стояли поруч, миттєво відвели погляди. Було очевидно: чутки вже розлетілися. Всі знали, що саме вона була поза кімнатою тієї фатальної ночі. Шепотіння переслідувало її всюди, а насторожені очі пильно стежили за кожним її кроком.
Напруга ставала нестерпною. Паула намагалася ігнорувати осудливі погляди й приглушені розмови, але витримати постійний тиск ставало дедалі важче.
— Ти в порядку? — одного вечора тихо запитала її няня, коли вони залишились наодинці.
У її голосі звучала щира турбота, й Паула відчула хвилю вдячності за її незмінну підтримку серед вируючих підозр.
Але ситуація не вщухала. І врешті — усе загострилось.
//Коментар перекладача: тут я згадала що мені не доведеться чекати щоб дізнатися.//
