Знову зустріч з графом(15)
Світ розпливався перед очима, а до вух кинувся жар. Почуття, якими обпалював її Вінсент, були надто яскравими, надто нестерпними. Вона хотіла втекти. Зібравши всі сили, Паула відштовхнула його від себе. Вона відступила на кілька кроків назад і нарешті змогла вдихнути, важко дихаючи.
— Припини.
— Що саме припинити? — голос Вінсента був спокійним, але твердим.
— Це, — вона махнула рукою між ними. — Припини дражнити мене так.
Паула хотіла заперечити його слова — відкинути їх цілком. Бо якщо вона цього не зробить, якщо дозволить собі повірити у ті щирі очі й чесний тон, то може… почати сподіватися. А якщо все це виявиться брехнею, вона розлетиться на друзки.
— Ти... ти кажеш, що я красива? Як я взагалі можу бути красивою?
— Ти красива для мене, — відповів Вінсент без жодних вагань.
— Ні, це не так. Не кажи цього. Прошу, не треба, — прошепотіла вона, похитавши головою. Її довгий чуб упав на обличчя, закриваючи його.
— Ти хочеш усе життя ненавидіти себе? — м’яко, але наполегливо спитав Вінсент. — Ти цього справді хочеш?
— Це не так…! — голос її зірвався, і вона гнівно зиркнула на нього. — Що ти взагалі знаєш про мене? Ти поводишся так, ніби розумієш усе, ніби можеш розірвати моє серце навпіл!
Горло пекло, усе тіло тремтіло від напруги. Вона не зводила з нього погляду — погляду, сповненого болю й люті. А Вінсент дивився так само непохитно.
— Ти не хочеш такого життя. Ти хочеш бути щасливою.
— Замовкни, — прошепотіла вона.
— Послухай мене. Я це кажу для тебе.
— Не вигадуй за мене! — різко зірвалася Паула.
— А чому ти вважаєш, що це вигадка? Справді думаєш, що не заслуговуєш на любов?
— Так! — закричала вона. — Не заслуговую! І не повинна!
Обличчя Вінсента сіпнулося, голос став ще твердішим:
— Тоді що ж означали твої слова того вечора? Ті слова, що все буде добре, що життя триває далі? Те, як ти дозволила мені тебе поцілувати? Це все було просто жалість? Ти кинула кістку співчуття жебракові?
— Ні! — закричала вона, трясучи головою, мов скажена. — Перестань! Перестань!
Вона розвернулась, щоб утекти, але його рука міцно зімкнулася на її зап’ясті.
— Тоді визнай, — сказав він. — Визнай, що ти — людина, яку можна любити.
— Відпусти мене! Відпусти! — Паула смикалася, вириваючись, але він тримав міцно. Вони боролися недовго, допоки він не схопив її іншу руку, зупинивши спротив.
Її волосся розтріпалося, спадаючи на обличчя. Вона важко дихала, дивлячись на нього спідлоба. Його очі — зелені, яскраві — дивилися в саму душу.
«Не тікай», — говорив його погляд.
— Чому ти так зі мною? Усі дворяни такі? — прохрипіла Паула, голос її ламався. — Тобі так байдуже на когось на кшталт мене? Це все про твої бажання?
На мить його погляд здригнувся, але Паула засміялась глухо, гірко, немов відрубуючи будь-які спроби наблизитись.
— Не роби цього. Я ніколи нічого не просила від тебе. І ніколи не попрошу.
— Я хочу, щоб ти щось попросила, — сказав Вінсент. Його голос був тихим, але сповненим рішучості. — Я хочу, щоб ти була егоїсткою. Я хочу, щоб ти захотіла мене.
— Я вже егоїстка, — глухо відповіла Паула. — Я вижила, коли інші загинули. Я проігнорувала їхню жертву. Я завжди була егоїсткою.
Її гірка усмішка здригнулася, коли Вінсент відпустив її зап’ястя й обережно взяв обличчя в долоні. Його великі пальці легенько провели по її скронях, торкнулися країв очей.
— Справжні егоїсти не носять на собі стільки провини, як ти, — прошепотів він.
Паула здригнулася від теплоти його дотику. Це було так ніжно, що аж боляче — ніби він намагався стерти невидимі сльози. Від цього їй зробилося зле від власних почуттів, розум волав, що все це — неправильно.
Вона рвучко відвернулася, уникаючи його погляду. Його очі тяжіли на неї, мов невимовний вирок, але Вінсент мовчав. Просто відпустив її руки й відступив, спостерігаючи, як вона задкує.
Цього разу він її не зупинив. Паула зробила ще крок назад, і ще один, перш ніж розвернутися й утекти.
— Паула, — покликав він її. Вона завмерла.
— Це востаннє, — м’яко мовив Вінсент. — Я більше не чекатиму.
Її ноги закам’яніли на мить, але вона так і не спромоглася запитати, що він мав на увазі. Лише кинула короткий погляд назад. Його очі, спокійні, але пронизливі, впивалися в неї, коли він додав:
— Якщо захочеш щось сказати — прийди. Я чекатиму… але тільки цього разу.
***
Паула згорнулась у клубок на ліжку, знову й знову прокручуючи в голові сцену серед квітів. У вухах лунав голос Вінсента:
«Ти — красива.»
Її обличчя палало. Вона потерла вуха руками, намагаючись стерти спогад, але той чіплявся вперто. Зарившись обличчям у подушку, вона прошепотіла:
— Це брехня. Інакше не може бути.
Але розум її зрадив — сплив спогад про Лукаса, який казав щось схоже. Тоді це прозвучало легко, як швидкоплинне зауваження. А от тепер… У словах Вінсента було стільки сили, стільки щирості, що її аж струсонуло.
Вона різко сіла й потяглася до маленького дзеркальця на тумбочці Алісії — того, в яке та так любила милуватись.
Паула втупилась у відображення. Жінка дивилася на неї — жінка з втомленими, похмурими очима та простим, майже непривабливим обличчям.
«Ти — красива.»
Її шлунок стиснувся в грудку.
Паула дивилася на Алісію, яка мирно спала. Її ретельно укладене волосся тепер було злегка скуйовджене, але навіть у тьмяному світлі воно мерехтіло. Делікатні риси обличчя залишалися красивими й у сні. Паула то поглядала на неї, то знову вдивлялась у власне відображення в маленькому дзеркальці, що тримала в руках. Нарешті, з її вуст зірвався глузливий, гіркий смішок.
— Брехун.
Це слово вирвалося мимоволі, коли вона опустила дзеркальце, перевівши погляд на затінену стіну. Вона глибоко вдихнула — нічне повітря було важким і напруженим. Цієї ночі заснути здавалося неможливим. Та навіть якби й вдалося, сон приніс би лише кошмари. Втома залишалася за будь-якого сценарію.
Слова «Я тебе люблю» і «Ти красива» знову й знову звучали у голові, чужі та нереальні. Вона не могла прийняти зізнання Вінсента за істину. Хотілося вважати їх жартами чи гарними, але фальшивими словами. Бо якщо повірити — і помилитися — це зруйнує її остаточно. А на такий біль вона вже не була здатна.
***
Життя, як завжди, йшло вперед. Після того дня у квітковому полі Паула більше не бачила Вінсента. Його візити на маєток стали рідкісними, і навіть коли він приходив до Роберта, обирав час, коли Паули не було поруч. Він ішов мовчки. Та вона розуміла — він дотримувався обіцянки чекати.
— Граф Вінсент останнім часом, здається, дуже зайнятий, — зауважила няня, збираючи розкидані іграшки біля Роберта.
Паула ледь усміхнулася й кивнула.
— Так, мабуть, — відповіла вона, нахилившись, щоб підняти книги, розкидані на підлозі.
— Оцю! Почитай оцю! — радісно вигукнув Роберт, простягаючи одну з книжок. Але щойно Паула простягла до неї руку, няня втрутилася.
— Дай її мені, юний мій пане. Я сьогодні почитаю тобі сама.
Останнім часом Роберт просив почитати йому щодня — часом п’ять-шість книг поспіль. Няня, помітивши втому Паули, часто брала цю справу на себе. Сьогодні був не виняток. Роберт спершу пом’явся, але таки передав книгу й вмостився поряд.
Няня, усміхнувшись, почала читати вголос. Паула повернулась до прибирання, та її увагу привернув м’який, плавний ритм голосу няні.
— З волі небес тебе було створено. Сам факт твого існування — це благословення. Люби вільно й беззастережно, і ця любов прокладе тобі шлях уперед…
Знайомі слова зупинили Паулу на місці. Вона повернулася до няні, яка читала з тихою усмішкою, а Роберт слухав її, зачарований. Цей уривок щось зачепив у глибині душі Паули, і вона не зводила очей з книжки, дозволяючи словам бриніти в голові.
Коли няня закрила книжку, Роберт весело заплескав у долоні, його сміх лунав радісно й безтурботно. Няня теж усміхнулася й запропонувала йому вибрати ще одну. Той серйозно заходився переглядати купу книжок. Паула підійшла ближче.
— Ця книжка… — почала вона.
— О, ця? «Журба кохання», — відповіла няня, піднімаючи обкладинку.
Назва тьмяно блищала в променях світла. Паула насупилася. Вона не знала, що в Роберта є така книжка.
— Ти читала її? — спитала няня.
— Так. Це одна з моїх улюблених, — відповіла Паула обережно.
— Справді? І мені вона дуже подобається. Історія про небесну істоту, яка вперше пізнає кохання… Така романтична, правда ж?
Романтична? Паула згадала сюжет і натягнуто усміхнулася. Няня, зайнята вибором Роберта, не помітила її сумнівів. Паула ще раз поглянула на обкладинку.
— У вас є хтось, кого ви кохаєте? — раптом спитала вона, сама здивована власним питанням.
Няня широко розплющила очі, а тоді зніяковіло засміялася.
— Ой, що за питання! Чому питаєш?
— Просто цікаво, — зізналася Паула.
— Ну, я люблю юного пана, пані… і тебе, звісно, теж.
— Я мала на увазі… чоловіка, — уточнила Паула, не в змозі стримати цікавість.
Щоки няні порожевіли, вона винувато всміхнулася.
— Та ти що, такі сороміцькі речі питаєш.
— То… був? — м’яко наполягла Паула.
Няня на мить замислилась, а тоді зітхнула з ностальгією:
— Був. Давненько. Але все скінчилося погано.
Це зацікавило Паулу ще більше.
— Чому?
— Він був моїм другом з дитинства, з нашого села. Я багато плакала через нього. Ми йшли різними шляхами, усе мусило закінчитися. Було боляче, дуже…
— І ви не шкодуєте? — обережно запитала Паула.
Няня помовчала, а тоді похитала головою.
— Ні, не шкодую.
— Але чому? — здивовано перепитала Паула. — Якщо це завдало болю, як можна не шкодувати?
Няня подивилася на неї задумливо, а тоді підняла книжку.
— Чула, що з неї вирізали частину?
— Вирізали?
— Так. Оригінальна версія була довша. Але для дитячого видання її скоротили. Сказали, що вона не підходить.
— Який був справжній фінал?
Погляд няні став далеким, ніби вона пригадувала щось дуже давнє:
— Герой, втомившись від кохання, відрікся від нього і залишився сам. Згодом усвідомив, наскільки порожнім стало його життя, і як сильно колись любов його надихала. Але було вже пізно — ті, хто його кохав, зникли. І він залишився лише з порожнечею. У фіналі… він позбавив себе життя.
Паула затамувала подих. Такий фінал був набагато темніший, ніж вона уявляла. І вона розуміла, чому його прибрали.
— Любов — складна річ, — продовжила няня тихо. — Але й надзвичайно сильна. Вона здатна подарувати щастя, про яке ти й не здогадувалась. І навіть якщо все закінчиться болем — якщо хоча б один момент був справжнім… хіба це не варте того?
Паула вагалася. Невже це справді так? Вона не знала. Вона просто не могла осягнути таких почуттів.
— Ви справді в це вірите? — тихо запитала вона.
— Авжеж, — усміхнулася няня. — Бо зрештою, ми всі живемо заради зв’язку з іншими. Саме це надає сенсу нашому життю.
Її усмішка була теплою, нагадуючи жінку з села з дитинства Паули — ту, що колись говорила про кохання. І на мить Паула замислилась: а раптом та жінка мала рацію?
//Чаювання з перекладачем: "Натанієль також хоче висловитися"
Здається, я перекладаю майже винятково історії про кохання. Вони всюди: у фентезі, у драмі, в історіях покинутих герцогинь і слуг, які «порушують дистанцію». І що більше я з ними працюю, то частіше ловлю себе на думці:
Я не погоджуюсь. Я не вірю в цю величну, центральну роль любові у житті кожної людини.
Можливо, це звучить як єресь з уст перекладача романтичних історій. Але я виросла у родині, де мама була страшенно романтичною. Її любовна історія — трагедія. І, може, саме тому я не квапилась шукати "великого кохання", бо бачила, як воно знищує.
Я ніколи не кохала. І я не почуваюсь менш живою(може трохи).
Кохання — це не єдина правда. Це не єдина форма близькості. Це не єдиний сенс життя. Але культура — а зокрема й ті самі(деякі) романи, що я читала — наполягають на зворотному. Ніби кожна жінка врешті має закохатися, бо інакше її історія незавершена. А якщо вона не хоче — значить, у неї травма, комплекс, "вона ще не зустріла правильну людину".
Серйозно?
Мені ближча думка, що любов — це вибір, а не неминучість. І її складність — це не завжди глибина. Іноді це просто незрілість, несумісність, страх бути одному.
Я не применшую чужий досвід. Я вірю, що любов може бути чимось чудовим. Але так само вірю, що не всі зобов’язані її прагнути, і тим більше — терпіти її біль заради пари теплих сцен під зорями.
Наука підтримує цю позицію. За даними психологів, романтична любов — лише один з багатьох видів прихильності. Люди можуть бути абсолютно щасливими, маючи дружбу, мету, творчість або свободу. У дослідженнях Гарварду ключовим чинником щастя названа не любов, а якісні міжособистісні зв’язки будь-якого ти
пу.
Тому коли черговий роман знову кричить мені з екрану: «Кохання все подолає!» — я просто кладу руку на серце і кажу:
Ні. Ти сам(-а) — уже достатньо. І любов — це опція, а не доля.
*. : ｡✿ * ﾟ * .: ｡ ✿ * ﾟ * . : ｡ ✿ *
