Знову зустріч з графом(14)
Глибоке зітхання Вінсента — те саме, що вона вже не раз чула останнім часом, — прорвало тишу. Він часто так видихав, коли розмова йшла не в той бік, як йому хотілося, ніби спеціально даючи зрозуміти, що він розчарований.
— Я просив тебе залишитися поруч. Бути тут зі мною. Ти ж не думала, що я мав на увазі просто як служницю?
— А хіба не це? — обережно перепитала Паула.
Вона вважала, що займає в його житті особливе місце лише тому, що знала його таємниці, тому що була єдиною, хто розділив із ним те, що він не міг показати іншим. Але тільки це — нічого більше.
Обличчя Вінсента змінилося: стало жорстким, напруженим, ніби він стримував гнів. Цей погляд збентежив її.
— Я тебе поцілував, — різко сказав він. — То що це було?
— Ц-це… чесно кажучи, я не знаю, чому ти це зробив, — пробурмотіла вона, голос її затремтів.
Цього моменту вона розуміла найменше. Втішати його, коли він розсипався під тягарем провини, здавалося природним — обіймати його, гладити по волоссю, торкатися щоки й плечей. Це виглядало як залишки звичок п’ятирічної давнини, як потреба в розраді. Але поцілунок… поцілунок був зовсім іншим. Може, це просто був настрій тієї ночі?
— Не бреши, — процідив Вінсент, урізаючи її думки. Голос був низьким, майже гарчанням.
— Ти прекрасно знаєш, чому я тебе поцілував. Ти просто не хочеш це приймати. Бо навіть ніколи не уявляла, що я можу щось до тебе відчувати. Думаєш, це неможливо. Абсурд.
Повітря стало ще важчим. Різкий вітер пройшовся галявиною, але не розвіяв задушливу атмосферу. Погляд Вінсента впивався в неї, вимагаючи відповіді.
Паула на мить відвела очі, та зрештою зустріла його погляд. — Тобі я подобаюсь?
— Так, — без вагань відповів він.
Її губи розтулилися від несподіванки, але слідом вирвалося нове запитання:
— Ти… ти мене любиш?
— Так, я тебе люблю, — сказав Вінсент. Голос його був твердим, але зовсім не ніжним.
Це зізнання не мало в собі ані теплоти, ані лагідності. Воно було грубим, просякнутим роздратуванням і гнівом, а обличчя його перекосилося від суперечливих емоцій, які важко було назвати коханням. Брови насуплені, очі буремні — наче він стримував бурю.
Паула спокійно вдивлялася в нього, а потім зітхнула й тихо засміялася — з невірою й сумом водночас.
— Чому ти мене любиш? Чому? У цьому немає жодного сенсу.
Бо справді — не було.
Кохання. Це було поняття, яке вона ледве розуміла, особливо коли йшлося про романтичне кохання. Воно здавалося далеким, чужим, тим, що вона лише спостерігала в інших, але ніколи не переживала сама.
Вона згадала одну сільську жінку з дитинства, яка говорила про любов із палаючими щоками та сором’язливою усмішкою:
— Бути з ним — це ніби кинутись у палаючий вогонь. Мене спалює зсередини, але я не можу зупинитися. Я б із радістю дозволила цьому вогню поглинути себе, бо навіть біль здається солодким.
Жінка світилася щастям, її радість була така заразлива, що решта жінок навіть заздрили. А Паула тихо прокручувала почуте в голові, намагаючись збагнути незнайоме їй почуття.
Що це таке — відчувати таке? Горіти в полум’ї й знаходити у болі захват? Колись вона була зацікавлена, навіть сповнена надії. Але швидко зрозуміла: такі почуття — не для неї. Її тонкі, поранені руки, худе, виснажене тіло, спотворене обличчя — все в ній здавалося нелюбимим.
— Навіщо жартувати з такого? — нарешті промовила вона рівним тоном. — Це не смішно.
Але відповідь Вінсента була твердою:
— Я не жартую.
Її подих урвався. Невже він справді серйозно? На мить у голові промайнула думка — а раптом він і справді бачить у ній жінку? Але це здавалося абсурдом. Вона знову тихо засміялась, похитавши головою.
— Що тут такого неймовірного? — запитав Вінсент, у його голосі вже чулося роздратування.
— Поглянь на мене, — Паула розвела руки, ніби виставляючи себе на огляд. — Хто б… хто міг би покохати таку, як я?
Її голос тремтів, попри намагання говорити байдуже. Коливання в інтонації її видали, як і слабка усмішка, що ледь трималася на вустах.
Вона згадала своє обличчя, своє тіло, ті погляди — повні відрази чи жалю. Як хтось міг би це не бачити? Як Вінсент, із усіх людей, міг би відчувати до неї щось таке?
Обличчя Вінсента стало суворим:
— Я ж казав: зовнішність для мене нічого не значить. Ти мені не віриш?
— Вірю, — тихо відповіла Паула.
— Але це… це інше.
//Коментар перекладача: Перекладач, закочує очі й перегортає весільний каталог//
Просту симпатію й кохання не можна порівнювати. Романтичне кохання — це зовсім інший світ. І на мить вона уявила себе поряд із Вінсентом. Це було смішно — пара, яку всі би висміяли.
Служниця та її пан — ще й дворянин. Таке було немислиме. Усе кричало про те, що це неможливо.
— Це справді так дивно, що я тебе люблю? — запитав Вінсент.
— Так, — чесно відповіла Паула.
— А тоді що з тією ніччю? — озвався він, його голос був напруженим. — Як ти втішала мене, казала, що все минеться, що життя триває? Як не відштовхнула мене, коли я тебе поцілував? Це було просто жалість? Ти просто кинула жебракові крихти співчуття?
— Це було... як служниця… — пробелькотіла вона.
— Як служниця ти була щедра? — його голос затріщав, став гострим від гніву.
Вона не хотіла його ранити, але з його боку це й справді могло виглядати саме так. Вона не заперечила — не знала, що сказати.
Мовчання між ними стало ще важчим. Обличчя Вінсента кривилось від болю — у ньому змішались розчарування, образа й приглушене обурення. Паула не знаходила слів, аби подолати відстань, що знову постала між ними.
Адже справді: люди шукають розради в інших і без кохання. Саме так вона й сприйняла вчинки Вінсента тієї ночі. Навіть поцілунок — здалося, що це просто мить слабкості. Вона не бачила іншого пояснення.
— Тоді слухай уважно, — мовив Вінсент, голос його був низьким, але рішучим. — Я не просив тебе залишитися як служницю. Я просив, бо я тебе кохаю.
— Досить, — прошепотіла Паула. Ці слова тиснули, ніби щось важке опустилося просто на груди.
— Чому ти мені не віриш? — спитав він з болем.
— Чому ти мене кохаєш? Що в мені такого, що можна кохати? — її голос здригнувся від гіркоти. Їй справді була потрібна відповідь. Вона засміялася коротко, зневірено, намагаючись відкинути все це як дурницю.
Білі квіти коливалися навколо, пелюстки тріпотіли, мов сніжинки. Вінсент відвернувся трохи, вітер розтріпав його золоте волосся, пасма впали на очі.
— Коли я не міг бачити, — почав він тихо, — світ здавався страшним. Навіть ті, кому я довіряв, раптом стали чужими. А тоді з’явилась ти. І сказала, що я не дивний. Що я зможу змінитися, якщо вистачить сміливості.
Подих Паули урвався. Вона пам’ятала ті слова.
— Ти тримала мене за руку, не вагаючись, і повела у правильному напрямку. Я подумав, що ти — виняткова. А коли побачив тебе знову, зрозумів…
— Що я не виняткова? — перепитала Паула, крива усмішка з’явилась на її обличчі.
— Ні, — зізнався він. — Ти — ні.
Ці слова вкололи. Але перш ніж вона встигла це осмислити, він додав:
— І саме тому ти сподобалася мені ще більше. Бо це була справжня ти.
Вона різко підвела голову. Ці слова, сказані тихо, вразили сильніше за гучні зізнання. Вінсент дивився не на неї, а на квіти — задумливо, зосереджено, як той, хто давно знайшов відповідь.
— Ти не була винятковою. Ти просто була людиною, що відчайдушно намагалася вижити. Маленькою, наляканою — і все ж ти простягнула руку зламаному чоловікові. Я побачив, наскільки ти крихка й поранена, коли звернув увагу на твої руки — у шрамах, загрубілі. Але навіть так ти хотіла мене захистити.
Він замовк на мить, ніби знову бачив перед собою ту сцену. Його погляд став далеким.
— Тоді я зрозумів. Це було не лише бажання знайти тебе чи прагнення до розради. Я тебе кохав. Достатньо, щоб захотіти захистити тебе.
Він повернувся до неї, і їхні погляди зустрілися. Його очі — прозорі, яскраво-зелені — світилися ніжністю. Тепер перед Паулою стояв не розгублений хлопчик із минулого. Це був чоловік — сильніший, упевнений, з поглядом, сповненим щирого кохання.
— Коли я знову зміг бачити… Знаєш, що змінилося найбільше? — запитав раптом Вінсент.
Паула повільно похитала головою, не знаючи, що відповісти.
— Я усвідомив, наскільки прекрасним був світ очима Лукаса, — прошепотів Вінсент, і його смарагдові очі зблиснули відчуттям. — І ти… ти найпрекрасніша його частина.
Він простяг руки й ніжно взяв її обличчя в долоні. Його близькість перехопила подих. Тепло долонь заспокоювало, а його обличчя було всього в кількох сантиметрах від її. Сонячне світло падало згори — яскраве, золоте, але її погляд не міг відірватися від нього.
— Ти гарна, Паула, — сказав він м’яко.
Її груди стисло, в середині закружляли незрозумілі емоції. Його очі — сповнені кохання, ніжності, віри — тримали її погляд, не відпускаючи.
— Ти гарна.
Серце калатало, плутане й розгублене.
-----
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибачте за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
