Знову зустріч з графом(13)
Тієї ночі Паула підійшла до Алісії, яка, на диво, була в гарному настрої й мала рішучий вигляд.
— Це ти? — запитала вона.
— Що ще за дурниці? — з удаваним здивуванням перепитала Алісія.
— Чутки про мене... Вони зовсім не такі, як те, що ти мені казала раніше. Складається враження, ніби хтось навмисне все перебільшує.
— Не треба звалювати усе на невинних, — знизала плечима Алісія. — Я нічого про це не знаю.
Її байдуже вираз обличчя зовсім не переконував.
Так, чутки можуть розповсюджуватися й самі по собі. Можливо, покоївка, яка бачила її з Вінсентом, згадала про це без злого умислу. Але нешкідливі плітки зазвичай швидко згасають. Паула була не з тих, хто приваблює зайву увагу — хіба що коли до справи причетна Алісія.
Її думки знову повернулися до ймовірності, що саме Алісія могла підлити масла у вогонь. Паула не хотіла в це вірити, але не могла й повністю відкинути цю можливість.
Після випадку з Вінсентом Алісія кілька днів поводилась напружено, але швидко оговталась і почала активніше шукати зустрічей із ним. Хоча Вінсент залишався ввічливим, у його поведінці не було й сліду теплоти. Та це не зупиняло Алісію. Щораз, коли Паула перетиналася з Вінсентом, Алісія ставала дедалі роздратованішою.
— Якщо це не ти — добре. Але якщо виявиться, що таки ти, — це буде проблемою, — з лукавою усмішкою промовила Алісія. У її голосі було надто багато легковажності, як для такої теми.
Її розважливий вираз обличчя лише посилив тривогу Паули. Суть чуток вже не мала значення — сказаного не повернеш. І думка про те, що все це може завдати шкоди Вінсенту, стискала їй груди.
***
Пізніше Паула обережно простягла Вінсентові піджак.
— Вибач, що повертаю його так пізно. Дякую, що дав мені його позичити.
Вінсент узяв піджак без особливої зацікавленості — його думки були десь далеко. Раптом він схопив її за руку й сплів їхні пальці. Паула здригнулася, інстинктивно озирнувшись.
Вони стояли в тихій частині маєтку, у глухому куті, куди рідко хтось заходив. Та навіть попри усамітнення, Паула не могла позбутися тривоги й знову оглянулася.
— Ти вже подумала, куди хочеш піти? — запитав Вінсент.
— О… думаю, залишитися в маєтку буде добре.
Його вираз обличчя похмурнів, але він нічого не сказав. Замість цього, ніби щось обмірковуючи, різко потяг її за собою. Зненацька, Паула спробувала висмикнути руку — занадто рішуче. Вінсент зупинився й обернувся з легким подивом.
— Іди попереду, а я піду за тобою, — швидко промовила вона, зніяковіло склавши руки й опустивши погляд.
Не відповівши, Вінсент розвернувся і пішов уперед. Паула трималася на відстані, уважно стежачи за тим, щоб нікого не було поблизу.
На її подив, він повів її за межі маєтку — в ліс. Очевидно, його не влаштувала її відповідь.
Вони мовчки йшли лісовою стежкою. Паула пленталась позаду, уважно прислухаючись до кожного звуку навколо. Нарешті Вінсент зупинився й обернувся, простягаючи руку.
— Тепер краще?
— Перепрошую?
— Тут нікого нема. Підійди ближче.
Паула завагалася, поглянувши спершу на його руку, а тоді на його обличчя. Він, здається, зрозумів її коливання — в його погляді з’явилася м’якість. Відстань між ними здавалася відчутнішою, але Вінсент спокійно скоротив її, терпляче чекаючи.
Після кількох секунд роздумів вона зробила крок уперед і поклала руку в його. Його дотик був знайомим — упевненим, але ніжним. Це водночас заспокоювало й збивало з пантелику.
Вони знову рушили, тримаючись за руки. Обоє мовчали, та ця тиша не була гнітючою. Навпаки — вона здавалася заспокійливою, ніби сама по собі вже була відповіддю.
Паула поступово розслабилася. Її погляд ковзав то по деревах, то по спині Вінсента. Місцевість почала здаватися знайомою — вони йшли не просто лісом, а в напрямку до флігеля.
Та Вінсент не зупинився біля флігеля. Він звернув на іншу стежку. Ліс ставав густішим, а земля — нерівнішою. Гілки чіплялися за одяг, коріння заважало ступати, але Паула не нарікала й ішла далі.
Зрештою, вони вийшли на галявину, всипану білими квітами. Їхні пелюстки м’яко світитися в присмерку. Видовище перехоплювало подих — так само, як і багато років тому.
Вінсент повів її до центру квіткового поля.
— Це те місце, яке, як ти думав, мені сподобається? — тихо запитала вона.
— Так. Тобі ж подобалося тут, — відповів Вінсент, поглядом охоплюючи квіти.
Паула прослідкувала за його очима, вдивляючись у красу навколишнього.
— Тоді я обіцяв привести тебе сюди, — промовив Вінсент, порушивши тишу.
Цей спогад сплив у пам’яті — справді, він давав таку обіцянку. Паула була тут лише одного разу, коли слідувала за Лукасом, але той день закарбувався в її пам’яті з приголомшливою ясністю.
Коли Вінсент розсипав білі пелюстки довкола неї, як сніг, вона відчула миттєве полегшення, думаючи, що він цінує спогади про Лукаса. Але зараз... обличчя Паули напружилось.
— Але тобі ж не подобається це місце, правда? — запитала вона тихо, з ноткою занепокоєння в голосі.
Вінсент відвернувся від квітів і поглянув їй у вічі:
— Чому ти так думаєш?
— Бо це місце пов’язане з сером Лукасом.
У її пам’яті спливло його визнання у флігелі — напружений голос, перекошене від болю обличчя, сльози, які не вдавалось стримати. Вона пам’ятала все до найменших деталей.
Коли вона згадувала Лукаса — доброго й лагідного — її завжди проймало гостре відчуття провини. Паула досі несла тягар того, що покинула його й його сестер. Напевно, й Вінсентові було не менш важко згадувати. Вона думала, що його біль такий самий глибокий, як її власний.
— Це не так, — сказав Вінсент після паузи. — Лукас був братом мого друга, але й для мене він був, наче рідний. І хай які були ті спогади — хороші чи болючі — я не хочу їх ховати.
— Але хіба це можливо? — запитала вона, з сумнівом і болем у голосі.
Невже він справді міг зберігати в собі кожен спогад про Лукаса, навіть найболючіший? Вона ж не могла навіть утримати щасливі моменти — смуток завжди затьмарював усе інше.
Відповідь Вінсента була стриманою, та впевненою:
— Це важко.
— І все ж, ти обираєш пам’ятати?
— А ти — хочеш забути? — тихо запитав він.
Чи справді вона цього хотіла? Це питання пройняло її наскрізь. Вона справді хотіла забути Лукаса, сестер, усі спільні миті? Хотіла стерти навіть добрі спогади, аби позбутися болю, що за ними стояв?
Лукас від самого початку був добрим. Він ставився до неї як до рівної, ніколи не зловживав становищем. Він був першим аристократом, який дивився на неї саме так, і вона безмежно цінувала це. Та ця вдячність тільки посилювала провину за те, що покинула його.
Її сестри були такими ж: добрими, ніжними, довірливими. Але біль від їхніх останніх моментів перекривав радість від перших.
Її губи злегка розтулились — правда почала проростати всередині. Можливо, вона вже давно хотіла забути. Можливо, вже тоді втікала. Вона мріяла відкинути біль і жити так, ніби нічого не сталося. Можливо, в глибині душі вона навіть хотіла стерти свою провину повністю.
«Яка ж егоїстка», — подумала вона. Квіти довкола були чисто-білі, а серце її здавалося темним і важким. На відміну від Вінсента, вона не могла водночас прийняти свою провину й цінувати минуле.
Вона згорбилась, її погляд опустився додолу, а чубчик гойднувся на вітрі, приховуючи очі. Аромат трав здавався задушливим, а квіти — такими, що мовчки її докоряють. Пальці стиснули тканину спідниці.
Між ними зависла тиша. Та Вінсент заговорив лагідно, наче прагнув полегшити її тягар:
— Немає правильного способу шкодувати про щось.
Його слова поніс вітер, коли він накинув їй на плечі свою куртку. Вона здригнулась від несподіваного дотику, але не відштовхнула її. Вінсент мовчки застебнув куртку, вдаючи, що не помітив її реакції.
— То що тебе так тривожить? — запитав він, м’яко змінюючи тему.
Після короткої паузи, зібравшись із думками, Паула відповіла:
— Здається, про мене ходять дивні чутки.
— Які саме?
— Щось про те, що мене бачили з чоловіком... у дивній ситуації, — відповіла вона навмисно розпливчасто.
— Вони кажуть, що то я?
— Ні, ніхто не згадував, хто саме той чоловік. Мабуть, це просто нісенітниця. Але... все одно краще бути обережними. Думаю, нам варто менше залишатись наодинці. І тобі не обов’язково бути таким добрим до мене на людях.
— Звідки це раптом взялось? — здивувався Вінсент. У його голосі було більше подиву, ніж роздратування.
— Просто... ти ж зазвичай стриманий, і...
Справді, його холодна манера поведінки була загальновідомою. Навіть дрібні прояви турботи з його боку могли видатись підозрілими — особливо після того, як його ставлення до неї так змінилось. Люди могли щось запідозрити, а вона не хотіла, щоб Вінсенту це якось нашкодило.
Поки вона шукала слова, аби пояснити, обличчя Вінсента стало непроникним.
— Іноді я думаю, — мовив він повільно, — чи справді тебе турбують лише чутки... Чи, може, тебе більше непокоїть сама думка про те, що тебе пов’язують саме зі мною?
Її губи розтулювались, але слів не знайшлось. Якщо бути чесною, то, мабуть, друге. Вона не надто переймалась чутками про себе. Але коли це стосувалося Вінсента… сама думка, що вона може завдати йому шкоди, стискала серце болем.
— Ти не зможеш ховатися вічно, — продовжив він, не давши їй відповісти. — Ти ж це розумієш.
— Так… Гадаю, це неминуче, якщо я й далі працюватиму тут...
— Про що ти взагалі? Чому ти маєш тут працювати? — перебив він її різко.
— Бо я служниця в цьому маєтку.
— …
Губи Вінсента стиснулись у тонку лінію — невдоволення було очевидним. Паула
здивовано нахилила голову, не розуміючи, що викликало таку реакцію. Він ще мить дивився на неї, перш ніж важко зітхнути. Напруга в його плечах була відчутною.