Знову зустріч з графом(12)
Невпевненість у тому, чи були їхні стосунки "правильними", усе ще не полишала її. Вона хотіла підтримати Вінсента, бути поруч, коли це потрібно, але значення цих дрібних дотиків залишалося незрозумілим.
Іноді його емоції, що торкалися її так тонко, здавалися їй незбагненними. Від тієї ночі невидима межа між ними ніби зникла — і залишилося лише тривожне питання: чи справді це нормально?
Що він скаже, якщо спитати, навіщо він так поводиться? Чи розсердиться? Ці думки крутилися в її голові, поки вона розсіяно дозволяла йому знову прибрати неслухняне пасмо волосся за вухо. Її погляд ковзнув угору — і зустрів його очі.
— Чому ти так на мене дивишся? — запитав він.
— Просто так, — ухилилася вона від прямої відповіді й перевела погляд у вікно. Торкнулася вуха — на шкірі ще залишалося легке тепло його дотику.
— Напевно, тобі набридло постійно сидіти в маєтку?
— Можна звикнути.
— А немає місця, куди б ти хотіла піти? Прогулянка могла б піти тобі на користь.
— Я не маю жодного на думці.
— Не стримуйся. Скажи — і я тебе туди відвезу.
Вона подумала про те, що останнім часом правила стали суворішими, і виходити з маєтку було не так просто. Та якщо вона скаже про це вголос, Вінсент, без сумніву, відповість щось на кшталт: «А хто наважиться тебе зупинити, якщо я дозволяю?» Ця думка викликала мимовільну посмішку.
Її волосся знову впало на обличчя, частково закриваючи його. Вінсент знову простягнув руку і відкинув пасмо вбік.
— У тебе вже довгий чуб. Хіба це не заважає?
— Не дуже.
Вона торкнулася волосся в тому місці, де він його відсунув, і тільки тепер усвідомила, що воно справді вже стало досить довгим, аби комусь здаватися незручним. Але для неї цей звужений простір крізь пасма став чимось на зразок щита. Так було простіше — менше відкривати себе.
Проте чуб усе ще був надто коротким, щоби заправити його за вуха — і незабаром він знову впав їй на обличчя. Вінсент, наполегливо, вкотре прибрав пасмо, цього разу притримавши її обличчя однією рукою, аби відкинути волосся більш ретельно.
Застигнувши, вона розгублено глянула на нього.
— Що?
— Ти добрий, — прошепотіла вона.
Вінсент насупився на її відповідь.
— Це був комплімент чи сарказм?
— Комплімент.
— На комплімент не схоже. Інтонація якась дивна.
— Комплімент, — наполягла вона, опустивши очі. З його вуст зірвався тихий смішок.
— Може, прогуляємось? Недалеко. У лісі зараз гарно. Або можемо знову піти до флігеля, якщо хочеш.
— Я піду туди, куди ти хочеш.
— Вінсент, — поправив він.
— Ві… Вінсент… пане.
Йому все ще більше подобалося, коли вдвох вона зверталася до нього по імені, хоча вона й часто плуталась. Як і слід було очікувати, він її виправив, а її щоки знову запалахкотіли.
— Скажи, куди хочеш піти.
— Мені байдуже.
— …
Повисла мовчанка. Коли вона знову підвела погляд, на його обличчі було очевидне незадоволення.
— Чому ти так на мене дивишся?
— Повтори за мною. «Я хочу». — Він вимовив слова повільно, підкреслено чітко.
Збентежена, вона пробурмотіла:
— Я… я хочу?
— Без знаку питання. Просто скажи.
— Я хочу.
— Я хочу прогулятись.
— Я хочу прогулятись.
— Я хочу піти до лісу.
— Я хочу піти до лісу.
— Я хочу знову побачити флігель.
— Я хочу знову побачити флігель.
Попри розгубленість, вона чемно повторювала за ним усі слова. Вінсент нарешті усміхнувся, задоволений.
— Гаразд. Я зроблю все, що ти попросила.
— …
— Подумай про це, — додав він, м’яко провівши долонею по її щоці, перш ніж підвестися. Його віддалення залишило її у дивному заціпенінні, на щоках спалахнув жар. Вона опустила голову, дозволяючи чубчику знову впасти на обличчя, аби сховати вираз.
***
Пізніше того вечора, повернувшись до своєї кімнати, Паула застала там Алісію в нічній сорочці — та вже сиділа на ліжку. Побачивши Паулу, вона гмикнула й раптово розсміялася.
— Ну ти даєш, а?
— Це ще що мало б означати?
Після їхньої останньої сварки стосунки стали зовсім крижаними. Вони й раніше не були близькими, а тепер навіть елементарне спілкування звелося нанівець. Алісія зверталась до неї лише з потреби — здебільшого, щоб нагадати про обіцянку. Тож раптова репліка викликала зацікавлення.
— Вдаєш із себе неприступну, а сама ще та лисичка.
— Що ти мелеш?
Алісія кивнула на ліжко. Паула прослідкувала за жестом — і в грудях похололо. На ковдрі лежала куртка Вінсента. Вона різко схопила її, пальці трохи тремтіли, поки стискали знайому тканину. Вона ж збиралася її повернути — та все не випадала нагода.
— Ти рилась у моїх речах?
Позаду пролунав глузливий смішок Алісії.
— Навіщо мені? Шукала своє, просто натрапила.
Цукерки чи хустинки можна сховати, але куртку — ні. Її не запхаєш у шпарину, не назвеш дрібницею — вона кидалась у вічі самим фактом свого існування.
— Ви з тим невдахою що — вже разом?
— Що?! — ця репліка вихопила Паулу з заціпеніння.
Алісія цокнула язиком, зосередившись на нігтях.
— Це ж його, правда? Смішно, якщо згадати, як він колись за мною бігав.
//Коментар перекладача: (перекладач вже не просто закочує очі — очі вилітають у стратосферу)
Ну так біжи, крихітко, але не в минуле — біжи до психотерапевта, і не забудь взяти ще квитанції з моргу.//
Знадобилася мить, щоби зрозуміти, про кого йшлося. Але згадка про колишнього «шанувальника» усе розставила по місцях — Джонні. Усвідомлення прийшло слідом за хвилею недовіри.
— Дратує, але нехай. Ви ще й підходите одне одному. Такі ж нікчемні, — зневажливо кинула Алісія.
— Це не так, — зуміла відповісти Паула.
— Та невже? А хто ще з хлопців до тебе близький?
Заперечити було складно. Вона й справді не підтримувала особливого зв’язку ні з чоловіками-службовцями, ні навіть із більшістю жінок у маєтку. Але уявити стосунки з Джонні?.. Від самої думки її передьоргнуло.
— Не вигадуй гидоти. Це не його, — відрізала вона.
— А чий тоді? Не скажеш же, що в тебе ще хтось є? — знову розсміялася Алісія, втішена власною ідеєю.
Це було неправдою, та сказати це вголос означало б викликати нову хвилю питань. Її мовчання перетворило Алісіїн сміх на насторожену тишу.
— Щось я подумала… Та куртка виглядає дуже якісною. Схоже, дорога, — процідила вона, пильно втупившись у куртку в руках Паули.
Погляди зустрілися, і Паула інстинктивно сховала куртку за спину. Рух був надто поспішним і викликав ще більше підозр, та головне — не дати Алісії упізнати куртку Вінсента.
— Я позичила її з причини. Просто ще не мала змоги повернути. І це нічого не означає, тож не вигадуй.
— У кого позичила?
— Це тебе не стосується, — різко відповіла Паула й відвернулась. Вона поспішно склала куртку, сховала її під простирадло на ліжку. Зморшки на тканині були не такими важливими, як необхідність сховати куртку від Алісії. Та хоч зовні Паула здавалася спокійною, її напруження видавали рухи. І Алісія не зводила з неї очей.
— Ха. Хтось сказав, що бачив тебе з хлопцем. Я спочатку не повірила, а тепер щось подумала…
— Хто це сказав? — вирвалося в Паули раніше, ніж вона встигла себе стримати. Її й справді турбувало, чи хтось міг помітити, як вона разом із Вінсентом повернулась до маєтку. Тоді вона хвилювалася, та чутки не з’явились, і це її заспокоїло. Але зараз... тривога знову почала наростати.
Очі Алісії округлилися, а усмішка стала ще ширшою.
//Коментар перекладача: вже не перерахувати, скільки разів я закотила очі.//
— По твоєму виразу бачу, що це правда.
— Хто це сказав?! — повторила Паула вже наполегливіше.
— Просто чула краєм вуха, — недбало зронила Алісія. — Мовляв, тебе з якимось хлопцем бачили в… надто вже затишній ситуації. Я, звісно, подумала на того жалюгідного Джонні, але що, у тебе хтось інший з’явився?
Цікавість у її голосі спалахнула яскраво, але Паула не мала жодного бажання продовжувати цю розмову. Буркнувши щось про нісенітницю, вона відвернулась і зосередилась на тому, щоб переодягнутися. Алісія ще трохи поворчала про те, що розмова обірвалася на півслові, але це було для них звично. Незабаром вона втратила інтерес і замовкла.
На щастя, схоже, подробиці чуток не поширилися. Якби хтось точно впізнав Вінсента, Алісія б не залишила це без уваги. Можливо, покоївка, яка їх бачила, була обережною у словах. Або ж сама думка, що це міг бути сам господар маєтку, здавалася настільки абсурдною, що ніхто не став цього серйозно розглядати. Цілком імовірно, що історія з часом перетворилася на безпідставні пересуди.
Але вже запущена чутка має звичку розростатись. Те, що спершу здавалося дрібницею, встигло перетворитись на лавину — Паула дізналася про це, коли Джонні згодом перехопив її у коридорі.
Коли Джонні різко схопив її за руку й потяг убік, Паула не одразу зрозуміла, в чому справа.
— Кажуть, ти з одним хлопцем не встигла, як уже з іншим, — заявив він просто в лоб.
— Що?! — обурено вигукнула вона. — Це ж повна нісенітниця.
— Та я так і подумав, — відповів Джонні, почухуючи потилицю. — Але плітки таки ходять.
— У мене ледь-ледь є подруги, які зі мною близько спілкуються, не те що хлопці, — з гіркою усмішкою кинула Паула.
— Це сумно, — з виглядом щирого співчуття прокоментував Джонні.
— Кинь. — Вона скривилась.
— До речі, мене питали, чи ми з тобою… ну, ти знаєш, — додав він, глянувши з огидою.
— Не кажи таких речей! — Паула здригнулася й обхопила себе руками, наче їй стало по-справжньому гидко. Джонні зітхнув у тон.
Її останнім часом і справді косо поглядали, але вона не надавала тому значення. Тепер усе стало на свої місця: початковий переказ вочевидь спотворили — чи навіть навмисне перекрутили.
Паула задумалась, хто б міг поширити чутки свідомо. Джонні ж, залишаючись напрочуд серйозним, спитав:
— У тебе з кимось конфлікт? Хтось міг би це навмисно зробити?
Паула знала когось, кому така ситуація була б до душі. Хай це й не була «помста» в класичному сенсі…
-------
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я
спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибачте за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
