Знову зустріч з графом(11)
Обличчя Вінсента знову похмурніло.
— Чому ти тоді втекла?
— Не зрозумій неправильно. Це не те, що ти думаєш.
Хоч вона й справді втекла, але не з тієї причини, яку він, здається, мав на увазі. Її відхід був радше поверненням до обов’язків у маєтку, а не спробою втекти. Та вираз незадоволення на обличчі Вінсента не зникав — його очевидно дратувала ситуація.
— Ти соромишся бути зі мною на людях?
— Що?! — Несподіване питання застало її зненацька. Вона кинула погляд на Роберта, який з цікавістю підвів очі. Швидка заспокійлива усмішка — і хлопчик знову поринув у свої малюнки. Вони змогли продовжити розмову тихіше.
— Чому ти таке кажеш? Ти ж знаєш, що це неправда.
— Знаю. Просто здалося, що ти не витримуєш самої думки, що нас можуть побачити разом, от я й пожартував.
— Це не так. Просто… — Вона зам’ялася.
— Я хвилююсь, що хтось подумає не те.
— Що саме?
— Що ми з Го… з паном… — Далі вона не договорила, але сенс був очевидним.
Її турбувала сама можливість такого непорозуміння. Адже достатньо було зовсім небагато — нічна сорочка, прогулянка вдвох ранковим лісом, тиша, майже інтимна атмосфера… Для неї це ще могло би зійти з рук, але репутація молодого господаря маєтку — вже ні.
— Плітки нікому не підуть на користь, — підсумувала вона тихо.
Її пояснення звучало логічно, та погляд Вінсента все ще залишався суворим — немов він не приймав таких аргументів. Проте він не заперечував вголос. Вона знову опустила очі до книжки, вдячна, що він не став далі тиснути на неї.
З його вуст вирвався важкий, зітхаючий подих.
— Я не буду тебе змушувати. Розумію, це не те, що змінюється за одну ніч. Тобі, мабуть, треба час, щоб усе осмислити.
— …
— І я розумію, чого ти боїшся.
Вінсент провів рукою по обличчю, пальці злегка скуйовдили його золоте волосся. У його голосі звучала сумна нотка.
— Я завжди чіпляюсь за тебе.
Його тон залишався різкуватим, але під ним відчувалась вразливість, що застала Паулу зненацька. На мить у ньому промайнув справжній жаль — рідкісна картина. Та його слова все одно лишалися загадковими.
«Чіпляється?.. Він мав на увазі те, що сталося раніше? Чи, може, події в флігелі?..»
Якщо йшлося про друге — їй дуже не хотілося, щоб він таке озвучував.
Вона розуміла, який тягар несе Вінсент. Хотілося його підтримати, запевнити, що вона буде поруч. Коли він шукав у ній опору — це змушувало її почуватися потрібною, і в тому було якесь тихе, щемке щастя. Вона не хотіла, щоб він шкодував, що відкрився їй.
— Можеш чіплятись до мене, — твердо сказала вона, зустрівшись із ним поглядом. В його очах майнула несподіванка, яку він швидко приховав. Слова повисли в повітрі між ними — і вона повторила їх, сподіваючись, що він таки повірить. Якщо те, що він тримається за неї, дарувало йому трохи спокою — вона приймала це. Навіть якщо воно стане надмірним.
— Можеш пошкодувати про ці слова, — попередив він, і в його голосі звучала водночас і грайливість, і серйозність.
Паула трохи помовчала, а тоді відповіла:
— Не пошкодую.
Наскільки сильно він може до неї «чіплятися»? Це зізнання звучало незвично. Він рідко поводився так, щоб це здавалося залежністю. Для неї це навіть не виглядало саме як «чіпляння». Вона впевнено кивнула, не змінюючи свого рішення.
Вінсент опустив руку, якою спирався на підборіддя, і випростався. Потім простягнув пальці — і м’яко торкнувся її вуха. Делікатно, ледь відчутно. Її очі розширилися від неочікуваного дотику, і хвилею повернулася пам’ять про минулу ніч.
Тьмяне сяйво місяця, спокійне дихання в кімнаті. Його руки рухалися повільно, обережно — ніби він намагався закарбувати цю мить. І ті очі, зелено-смарагдові, прикуті до неї.
Тоді це було збентежливо й невідворотно. Але навіть зараз, у спогадах, її проймала хвиля жару. Сьогодні його дотики вже не були такими обережними — вони стали знайомішими, природнішими. «Це він так “чіпляється”?..»
Погляд на Роберта — він усе ще був занурений у свій малюнок, нічого не помічаючи. А коли вона знову глянула на Вінсента, він уже був ближче.
— Ти завжди кажеш саме те, що я хочу почути. Це робить мене жадібним, — прошепотів він.
Вона хотіла щось запитати, але його рука торкнулася не лише вуха — він провів пальцями до її щоки. Його обличчя було зовсім близько, і слова застрягли в горлі. Така близькість мала б викликати дискомфорт, але його погляд не лякав. Вона не була певна, добре це чи погано — але точно було тривожно.
Її погляд ковзнув до його вуст. Спогад про недавній поцілунок спалахнув надто чітко. Рука сама потягнулася до губ — потрісканих, покусаних від нервів.
Це був не її перший поцілунок. Колись у дитинстві вже трапився один — незграбний, небажаний, випадковий. Тоді це залишило лише гіркий присмак, який вона так і не забула.
Але з Вінсентом усе було інакше. Його губи були м’якими, і…
— Про що ти так замислилась? — його голос вирвав її з задумливості. Паула здригнулася, поспішно прибрала руку від вуст і заперечно хитнула головою.
— Ні про що, — відповіла вона занадто швидко.
Вінсент примружив очі — недовіра в його погляді була очевидною. Куточки його вуст піднялись у хитрій усмішці.
— Непристойно.
Її думки, схоже, стали для нього очевидними — й обличчя залила гаряча хвиля сорому. Вона швидко підняла книжку, намагаючись сховати за нею розпалені щоки.
Та в цю мить його пальці легенько торкнулися її мізинця — і м’яко обійняли його. Ледь відчутний рух потягнув її руку донизу, відкриваючи Вінсента, який сперся головою на спинку дивана й спокійно дивився просто на неї. Їхні погляди зустрілися — й усмішка на його вустах стала ще м’якшою, але водночас наповненою зовсім іншим, глибшим змістом.
— Продовжуй читати, — прошепотів він. — У тебе приємний голос.
— …Добре, — відповіла вона, трохи із запізненням. І почала читати далі.
Упродовж усього оповідання його палець і великий палець ніжно тримали її мізинець. Цей незначний дотик палав сильніше, ніж мав би, й вона щоразу більше втрачала зосередженість.
Коли вона нарешті перегорнула останню сторінку, Вінсент одразу подав ще одну книгу. Іще одну після неї. Прочитавши вже п’яту, вона відчула, як у неї пересохло в горлі. Але Вінсент не зводив з неї погляду. Вона не була певна — його зачаровував її голос чи просто сама вона. Та від напруження його погляду Паула починала помилятись усе частіше, а кожна хибка лише посилювала її збентеження.
***
Вінсент більше не плакав. Не було нових спалахів болю, не було відчайдушних обіймів, як тієї ночі. Навіть коли вони згадували Лукаса, його біль уже не був таким сирим і нестерпним, як раніше.
Та Паула знала — провина нікуди не зникла. Вона просто заховалась глибше, стала тихішою, але не покинула його. Як і її власна, ця провина жила всередині — прихована, приглушена, але присутня. Виснажливе зізнання тієї ночі залишилося між ними назавжди, ніби замкнене в ящику, який вони обоє вирішили більше не відкривати. Вони мовчки домовились більше не згадувати той вечір і повернулися до звичного життя.
//Коментар перекладача: ............. НЕ ЗРОЗУМІЛА???;;;//
Проте щось між ними вже змінилося.
Вінсент став регулярно з’являтися в маєтку, і щоразу намагався провести з Паулою бодай трохи часу наодинці. Розмови між ними були легкими, іноді геть дріб’язковими, але цього було досить. Справа була не в словах, а в спокої, який вони знаходили поруч одне з одним.
З кожним новим візитом Вінсент наче притягувався ближче. Щойно вона трохи віддалялась, його погляд негайно її знаходив. Іноді він навіть ішов за нею слідом. Якщо Роберт щось просив, Вінсент одразу вимагав того самого, змушуючи її червоніти. Тепер вона по-справжньому зрозуміла, що він мав на увазі під словом «чіплятися».
— Ти залежний набагато більше, ніж здається, — якось сказала вона, наливаючи йому води. Це прозвучало після того, як вона малювала Роберта, а Вінсент теж подав їй аркуш і зажадав власного портрета.
«Невже він завжди був таким дитячим?» — подумала вона, спостерігаючи, як він п’є воду. Після кількох ковтків і шматочка їжі, він спокійно відповів:
— Саме так. Звикай. Я збираюся чіплятись до тебе, скільки схочу.
І він справді так робив.
Хоча поцілунки не входили до його звичок, Вінсент полюбляв тримати її за руку, проводити долонею по її руці, іноді обіймати легкими, ненав’язливими дотиками. Бувало, що він притискав щоку до її щоки, змушуючи її завмирати від несподіванки.
— Чому ти так напружуєшся? — спитав він якось увечері, м’яко, але з ноткою цікавості в голосі.
— Н-ну… це просто… соромно.
— Соромно? Від звичайного тримання за руку?
Він переплів свої пальці з її і підняв їхні зчеплені руки, ніби наголошуючи на цьому. Паула повільно кивнула.
— Я… не тримала багатьох людей за руку до цього.
— Тоді доведеться робити це частіше, поки не звикнеш, — усміхнувся Вінсент і м’яко стиснув її руку.
Пальці Паули мимоволі сіпнулись у його долоні.
Такий дотик був для неї незвичним. І не лише з чоловіками — з ким завгодно. Вона й уявити не могла, що такі маленькі жести можуть викликати відчуття, наче по шкірі ковзає пір’їнка — лоскоче, лоскоче, а серце тремтить, ніби оголене. Усе здавалося новим і незвіданим, і вона не знала, як реагувати.
Але Вінсент ні разу не докоряв. У такі миті він просто брав її нерішучі руки, клав собі на шию або м’яко показував, де їй зручно торкнутись. Його тиша й терплячість викликали вдячність — навіть якщо водночас це трохи лякало.
Слідувати за ним було дивно — дивно добре. Надто добре. Надто тепло. І Паулі здавалося, що це тепло щось значить — значить більше, ніж можна сказати словами.
//Коментар перекладача:Казка про Вінсента Чіпляйла — графа, що тримався!//
Жив-був граф. Красивий, мов реклама шампуню, багатий, як бюджет королівства на батончики, і драматичний, як фінал латиноамериканського серіалу. Але мав він одну… особливість.
Він чіплявся.
Не в сенсі: «що ти там сказала, повтори, бо не почув», а в сенсі фізичному: рука на плечі, пальчик у долоні, лоб об лоб, вуха до вуха, ніздря до ніздрі. Якщо графа до тебе потягло — все, пропала.
Як тільки у маєтку з’явилась Паула — тиха, бідна дівчина з дипломом "Як уникати проблем, поки тебе не обняли" — граф одразу її зачіпив. Спершу — поглядом на рівні "Ти щось упустила, може, серце?". Потім — пальцем за край рукава: «Я тримаю тебе, бо ти тримаєш мене морально». А далі почалося:
— Паула, дай ручку.
— Паула, а обійми просто так.
— Паула, дивись, я впав у ліжко — підійми мене.
— Паула, я твій емоційний рюкзачок, носи мене, як тобі зручно.
Паула трималась, чесно. Але ж він — граф Віесент Чіпляйло. У нього у рукаві не карти, а методи фізичної прихильності: «Рука на пояс — 1 бал», «Поцілунок у вухо — 3 бали», «Погляд, як у котика з мемів — виграш автоматично».
Коли вранці Паула спробувала втекти, він замотав її у простирадло, сказав:
— Ти моя весняна шаурма. Не віддам.
Коли вона протестувала — він серйозно відповів:
— Якщо ти не хочеш чіплянь, просто кажи… і я візьму тебе на ручки.
І з того часу всі у маєтку знали: якщо Паула зникла — перевіряй, чи не обвив її граф, як плющ у шовковому халаті.//
---------
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибач
те за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
