Знову зустріч з графом(9)
Усі живуть життям покути. Один чоловік, який колись тинявся нетрями, сказав: «Люди можуть вижити лише тоді, коли жертвують іншими». Більшість сприймала ці слова як цинічний жарт, але Паула частково погоджувалась. Адже її нещасливе життя теж було збудоване на чиїйсь жертві.
Нижчі класи топтали одне одного, щоб вижити, а вищі — придушували ще більше людей, щоб піднятися. Можливо, саме тому люди так старанно намагаються жити праведно — щоб якось компенсувати тягар своїх вчинків.
Так само, як її життя формували ці змагання, так і життя Вінсента, подумала вона. Боротися за спосіб жити, терпіти біль, оплакувати втрати — й водночас намагатися знайти щастя серед усього цього.
Незалежно від статі чи статусу, всі живуть подібно. Напрям і глибина можуть відрізнятись, але зрештою всі прагнуть щастя для себе і тих, кого люблять.
У цю мить Паула відчула глибоку спорідненість із Вінсентом.
— Чого ти знову плачеш? — спитала вона, витираючи сльози, що котилися по його щоках. Вінсент схопив її руку і м’яко притис до свого обличчя.
— Бо мені страшно.
— Чого саме?
— Що я більше не сам. Це настільки добре… що аж лякає.
Вона не знала, скільки разів його низький, тремтячий голос цілував її губи. Але Вінсент тримався за неї — без сорому, щиро шукаючи втіхи. Було щось зворушливе в тому, як така велика людина покладалася на меншу. Його залежність справді приносила йому полегшення — вона відчувала це по тому, як він прихилився до неї.
«Ось воно — бути кимось, кого люблять», — подумала Паула.
Вперше в житті вона зрозуміла. Незважаючи на власне відчуття незначності, вона вперше відчула, що хтось їй дорогий — просто за те, що він покладається на неї. Їй захотілося обійняти його міцніше, відгукнутися на цю мовчазну прихильність. Вона щільно обійняла його, мовчки обіцяючи: «Я тут. Я залишуся».
Нарешті настав ранок. У кімнату крізь вікно проникло тепле, яскраве світло. Паула сиділа розгублена, вдивляючись у схід сонця. Промінь упав на підлогу, змусивши її мружитись. Вона підняла руку, щоби закрити очі, але прохолодне ранкове повітря, що торкнулося відкритої шкіри, змусило її здригнутися.
Раптом її рвучко потягнули назад. Руки обвили талію й притиснули до широких грудей. Їхні ноги переплелися, й хоча тепло тіла було приємним, їй стало важко дихати — ніс і рот уперлись у його груди. Вона трохи повернулася й почула сонне бурмотіння.
— Ще трішечки…
Він потер губами її волосся, пробурмотівши щось нечітке.
«Мені б уже вставати», — подумала Паула, кліпаючи очима. Але, виборсавши ніс і рот на волю, вона глибоко вдихнула й поклала підборіддя йому на плече, борючись із дремотою.
— Сонце вже зійшло. Прокидайся, — лагідно прошепотіла вона.
— …Та все нормально, — пробурмотів він сонним голосом.
— Мені — не нормально.
Коли вона спробувала вислизнути з його обіймів, Вінсент тільки міцніше притис її до себе, занурюючи обличчя в її волосся, ніби намагаючись утримати поруч.
«Зараз зовсім не час для цього…»
Скоро мав бути сніданок, і якщо вона не з’явиться, няня почне хвилюватися. Після ще кількох спроб вона нарешті вирвалась із його обіймів — але заінерційно впала з ліжка й з глухим стогоном гепнулась на підлогу.
Біль пронизав усе тіло, але вона навіть не могла себе потішити — була щільно загорнута в простирадло, мов коконована гусінь. Поки вона борсалась і крутилась, Вінсент визирнув із краю ліжка, чухаючи розкуйовджене волосся.
— Що ти там робиш?
— Допоможи мені встати.
Їй довелося визнати поразку. Вінсент сонно кліпнув і без зайвих зусиль підняв її загорнуту фігуру, поклавши назад на ліжко. Її щока вперлась у його груди, але вона швидко зібралася.
//Коментар перекладача: ААААААААААААААААААААААА Я ПРОСТО НЕ МОЖУ
ЯК ЦЕ МИЛО
ЯК ЦЕ НЕПРИСТОЙНО НІЖНО
ЯК ЦЕ ЖИВО, ЯК ЦЕ СОЛОДКО, ЯК ЦЕ ЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯ
перекладач вийшов у вікно, бо НЕ ВИТРИМАЛА.//
— Давай ще трішки поспимо, добре?
— Ні. Уже час снідати.
— Ти голодна?
— Мені не до себе — я маю подбати про тебе.
Хоч няня ймовірно справлялась і без неї, Паула не могла просто залишитись. Вона знову заворушилась, намагаючись знайти край простирадла, щоб визволитися. Але Вінсент знову притягнув її до себе, перекотившись і притиснувши зверху.
— Ааах! — скрикнула вона.
Його вага придавила її до ліжка, і він явно не збирався відпускати.
— Ти важкий.
— Потерпи.
— Ні, відпусти. Я не можу дихати.
— Ні.
— Пане, — сказала вона строго, як сварять неслухняну дитину.
Від її тону Вінсент піднявся на лікоть і незадоволено подивився на неї зверху вниз.
— Чого ти так на мене дивишся?
— Раніше я цього не помічала, але тепер, коли чую, — це мене дратує.
— Що тебе дратує?
— Називай мене на ім’я.
Паула застигла від неочікуваної вимоги.
— Кажи, — наполіг він.
— Не можу.
— Чому?
— Просто.
Навіть думка про те, щоб звернутись до нього на ім’я, здавалася їй неймовірною. Вона похитала головою, рішуче відмовляючись. Погляд Вінсента став критичним — він почав тиснути далі:
— Я дозволяю. Просто скажи. Я хочу це почути.
— Ні. І… можеш мене відпустити?
— Не кажи, що ти не знаєш, як мене звати?
— Знаю.
— Тоді скажи.
— Відмовляюся.
Вона перекотилася на бік, сподіваючись, що рухами зможе виборсатись із простирадла. Але Вінсент різко нахилився до неї, придавлюючи плечем. Його рука стиснула їй плече, а обличчя наблизилось.
— Паула.
Його хрипкий голос змусив її шкіру вкритись мурашками. Вона спробувала вирватись, але він міцно утримав її, провівши губами по краю її вуха.
— Паула, Паула, Паула…
— П-припини так називати моє ім’я!
Ім’я не зітреться від повторення, але лоскітливе відчуття, яке це викликало, було нестерпним. Її слабкий протест лише спонукав Вінсента вмоститися зручніше — його голова лягла їй на плече.
— А ти мене назви, — мовив він.
Його смарагдові очі, тепер уже цілком розплющені, дивились на неї з нетерплячим очікуванням. Цей погляд потроху розтоплював її опір. Паула відвела очі, трохи зволікала, але врешті розтулила вуста:
— …Вінсент.
Щойно ім’я зірвалося з її вуст, її накрило хвилею збентеження. В кімнаті стало задушливо. Вона ніяково засміялася й відвернулася, щиро бажаючи провалитись крізь землю. І хоча він міг і не помітити — або лише вдавав — та все ж його голос знову порушив тишу:
— Твоє обличчя таке червоне.
— З-залиш мене в спокої!
Коли він нахилився ближче, щоб краще роздивитися її розпашіле обличчя, Паула занервувала й спробувала відхилитися. Але втекти було нікуди — він повністю перекрив їй шлях. Усі спроби уникнути його погляду були марними. Повітря наповнив його м’який сміх — він явно тішився з її реакції. Його очі іскрилися від захвату, що тільки сильніше дратувало Паулу.
Вона заворушилася ще енергійніше, і врешті, незграбно сіпнувшись, опинилася на краю ліжка. Не встигла зупинитися, як перекинулася через край. Простирадло розмоталося в повітрі, й вона з гучним гупанням впала на підлогу.
Вона кілька секунд лежала, ошелешена, а тоді підвелася на лікті й потерла потилицю.
— Ай…
У відповідь з ліжка пролунав вибух сміху — Вінсент лежав, безсоромно заливаючись. Обличчя Паули спалахнуло ще дужче, й вона з підлоги вбила в нього погляд.
//Перекладач на задньому фоні здійснив емоційне кульбіте-виноградик, розплився в усмішці на всю клавіатуру й зараз лежить під столом, бо від цієї сцени рівень милиності перевищив допустимі норми.//
— Ти ж зробив це нарочно, правда?
— Та ні! — Вінсент підняв руки, заперечуючи, але сльози в очах від сміху робили його виправдання сміховинно непереконливими. Паула глянула на нього з докором, але він тільки витер сльози й розплився в усмішці, наче мав щонайкращий ранок.
— Називай мене так і надалі.
— …Подумаю, — буркнула Паула, не зумівши відповісти прямо, дивлячись на його грайливе, безтурботне обличчя. Її неохотна відповідь викликала в нього новий напад сміху — що лишень підтвердило її підозри, що він усе це спланував.
***
Надворі ранкове повітря було приємно прохолодним. Паула потягнулася й глибоко вдихнула, насолоджуючись тишею світанку. Вони з Вінсентом йшли лісом, тримаючись за руки.
На відміну від нічного, ранковий ліс був сповнений життя. Яскраві дерева, м’яка зелень тішили погляд, а дзвінке щебетання птахів додавало спокою. Паула задерла голову, глянула на чисте небо між гілками й насолодилася цією мирною прогулянкою.
Коли вони наблизилися до головного будинку, слуги вже метушилися, починаючи день. Паула кинула погляд на Вінсента й швидко відпустила його руку. Він обернувся до неї, здивовано звівши брови.
— Чому? — спитав він.
— Іди швидко, поки нас ніхто не побачив.
Попри все, що між ними змінилося, Паула не могла не зважати на погляди інших. Ранкова прогулянка, ще й за руку — це точно викликало б чутки. Вона до цього ще не була готова. Обережно штовхнувши його вперед, вона наполягла:
— Прошу, йди.
— А чому я маю?
— Бо якщо хтось нас побачить, подумає щось не те…
— Нехай думають, що я прийшов поснідати з Робертом, — невимушено відповів він.
У цьому, звісно, була логіка. Але все одно — йти разом з ним здавалося неправильним.
— Добре, я зайду чорним ходом. А ти — через головний. Домовилися?
— Я ж сказав: називай мене Вінсентом.
— Це зараз зовсім недоречно! — прошипіла Паула, виганяючи його вбік. Сама вона рушила до чорного ходу, намагаючись не шарудіти кущами. Та на її жах, Вінсент пішов слідом.
— Чому ти йдеш за мною? Я ж сказала — заходь через головний вхід!
— Не хочу.
Його впертість була нестерпною. Паула озирнулася — хтось міг їх побачити будь-якої миті.
— Іди геть! Тримайся від мене якнайдалі! — прошепотіла вона сердито.
— Не хочу, — вперто повторив Вінсент.
— Чому ні?
— Бо я не хочу бути далеко від тебе.
Паула миттєво залилася рум’янцем і, махаючи руками, спробувала відсунутися. Вона намагалася створити між ними дистанцію, але Вінсент, ніби вгадавши її намір, ступив уперед і схопив її за зап’ястя.
— Зараз не час! — обурилася вона.
— Але я щойно зрозумів дещо… Я так і не почув цього від тебе, — раптом змінив тему Вінсент.
— Щ-що?
— Я так і не почув, що ти думаєш про мене.
— Що ти маєш на увазі? Чому тобі це раптом треба знати?
— Хіба не природно хотіти знати, що про тебе думає людина, яка тобі подобається?
Його прямолінійні слова вразили її — щоки знову палали. Паула розгубилася, не знаючи, що відповісти. Але перш ніж вона встигла щось сказати, двері чорного входу відчинилися, й назовні вийшла покоївка, зав’язуючи фартух. Побачивши їх — Вінсента, який тримає Паулу за зап’ястя серед кущів — вона застигла. Очі покоївки здивовано бігали від одного до іншого.
— Ой…
Вона вказала пальцем на Вінсента, очевидно впізнавши його. Паула, охоплена панікою, вирвала руку з його хватки. Коли погляд покоївки перемкнувся на неї, Паула вистрелила першою-ліпшою відмазкою:
— А! Он там!
Обидва — і покоївка, і Вінсент — повернули голови в той бік, куди вона вказала. Там були лише кущі. Тим часом Паула скористалася моментом і кинулася до маєтку, серце несамовито калатало. Вона не зупинялася, поки не опинилася в безпеці — всередині коридору, де почала підійматися сходами до кімнати Роберта.
І тут застигла на місці.
Вона глянула вниз на себе — її легка нічна сорочка майоріла навколо колін. Усвідомлення накрило її, мов грім — вона все ще була в нічній білизні. Якщо хтось побачить її в такому вигляді… Жах. Всі точно подумають щось не те.
Скрикнувши подумки, вона схопилася за голову й опустила обличчя в долоні. Плітки… плітки вже йдуть!
//[Перекладач-хом’як зривається з вікна реальності]
Плітки — плескають.
Няня — перехрещується.
А перекладач — уже з головою в весільних планах.
Так, мені лише сказали "не хочу бути далеко від тебе", і все — я вже орендую зал, розкладаю квіти, замовляю вишукане меню і питаю себе: «А яка сукня пасує Паулі?»
Тож, маємо перші деталі майбутньої Таємної весільної церемонії:
Локація:
У тому самому квітковому полі, яке колись було білим, а не жовтим, пробач, Алісіє-декоративна-орхідеє. Під вечірнім небом, під стрічками з білого шовку й сухими пелюстками з тієї самої галявини.
Вітер легкий, сонце — м’яке, десь поруч Вінсент злодійкувато усміхається, бо сховав обручки в кишені плаща.
Сукня Паули:
Легка, шифонова, кольору айворі, з напівпрозорими рукавами та вишитими вручну білими квітами вздовж подолу. Зачіска — недбало зібране волосся з кількома вибитими пасмами, бо ми всі знаємо: навіть на весіллі вона щось робитиме сама. І квітка у волоссі. Та сама, що росла на тій галявині.
Вінсент:
У класичному фраку кольору ночі. Нічого зайвого — тільки срібна шпилька у формі воронячого пера і обов’язково рука в кишені, де він тримає крихітну записку, яку Паула йому колись залишила. Його погляд — чисте “ти моя, і я більше нікуди не йду”.
P.S. Я вимагаю slow-dancing scene під місяцем. І ще окрему сцену, де Паула намагається втекти від гостей, а Вінсент ловить її за руку і каже:
“Ми вже одружені. Запізно тікати.”
Ваш гіпервразливий перекладач, що ховається в тюльпанових завісах від емоцій.//
ГОЛОСИ З ПЛАТФОРМИ
(тобто деякі коментарі з того самого місця, звідки я перекладаю)
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибачте за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
1. «ха-ха-ха, Вінсент такий важкий через усі ті солодощі, які він постійно їсть» 💀💀
2. «Якщо я не помиляюся, дівчата в ту епоху не носили бюстгальтерів, і вночі вони буквально спали просто в нічній сорочці. О Боже, не думаю, що вони ЗАЙМАЛИСЯ ЦИМ усю ніч, скоріш просто спали… але коли героїня усвідомлює, що вона була лише в тоненькій нічній сорочці… я ніяковію і водночас збуджена. Хаха, він справді її кохає»
Відповідь: «Чому він її загорнув, як кокон з гусеницею, ну ви зрозуміли 🤌 наш братик ніжний і поважний, еге ж»
3. «АААААААААААААА!!!
ЯКЕ ЦЕ МИЛЕ І СОЛОДКЕ!!!»
— Увесь цей розділ змушува
в мене усміхатися й хіхікати на кожному реченні.
Вінсент уже не стримується, Пауло! Не зупиняй його! Він понад 5 років тримав усе в собі — дозволь йому проявити почуття вільно!
4. «Обожнюю цей розділ!! (>▽<) Цікаво, вони справді обмежилися лише поцілунком? (○´艸｀)»
Коментар перекладача: знаючи Паулу ,думаю, так
