Знову зустріч з графом(7)
— Що ти тут робиш? І в такий пізній час?
Місяць тієї ночі ховався за хмарами, занурюючи коридор у майже повну темряву. У голосі Паули звучала нотка тривоги. Вона мимоволі замислилася: а що, як із Вінсентом щось трапиться — раптовий напад, наприклад — поки він блукатиме наодинці посеред ночі? Можливо, він уловив її занепокоєння, бо його вираз обличчя помітно потемнів.
— Я ж казав: якщо я гуляю вночі, це не означає, що щось має статись.
— Справді?
— І я був не сам. Я щойно повертався після того, як відвів Джоелі до її кімнати.
Тепер, коли Паула згадала, то справді: Джоелі того дня виходила. Це була не звичайна прогулянка, а справжній вихід. Вона бачила, як Джоелі разом із нянею йшла коридором і сідала в машину — це можна було розгледіти у вікно. Таке було настільки незвично, що Паула ще тоді замислилася, куди вона прямує. Виходить, Вінсент супроводжував її.
— Ти, схоже, більше турбуєшся про мене, ніж я про тебе.
Його погляд затримався на її обличчі, і в очах промайнуло щось схоже на стурбованість. Інстинктивно Паула торкнулася щоки. Невже вона справді так жахливо виглядає?
— А ти? — запитав він уже з ледь помітною гостротою. — Чому ти блукаєш посеред ночі?
— Я хотіла води.
— Тобі ж казали не блукати коридорами вночі.
— …Я просто хотіла взяти воду й одразу повернутись.
На це Вінсент відповів лише невдоволеним поглядом. Паула зробила вигляд, що не помітила.
Коли переляк та розгубленість остаточно відступили, вона згадала, як поводилася раніше: як кричала, як тікала від власної тіні. Це було смішно. Якби її хтось побачив, на ранок її б точно визнали несповна розуму. Добре хоч, що натрапила саме на Вінсента. Але згадка про те, як усе виглядало, змусила щоки знову спалахнути.
— Нічне повітря холодне. Повертайся.
— Добре.
Спрага, яка змусила її вийти з кімнати, вже зникла. Коли вона піднялася на ноги, то раптом помітила, що тіло ще трохи тремтить. Вона обхопила себе руками, намагаючись заспокоїтись, але Вінсент помітив це. Вона вичавила з себе посмішку, роблячи вигляд, що все гаразд, але було ясно, що його не обдурити.
Не кажучи ні слова, Вінсент зняв піджак і накинув їй на плечі.
— Я в порядку, — заперечила Паула, піднімаючи руку, щоб відмовитись, але він не зупинився. Хоча їй було не особливо холодно, вона просто стояла там у його піджаку, відчуваючи себе трохи незграбно.
— Раз ми вже вийшли, чому б не подихати свіжим повітрям? — запропонував Вінсент.
— У цей час?
Коли вона запитала, Вінсент кивнув.
— Це ж ти казав не блукати вночі, — нагадала вона.
— Це моє помістя. Хто мене зупинить? — відповів він абсолютно безсоромно, і вона мимоволі усміхнулась.
Вінсент рушив далі коридором, лампа в його руці кидала довгі тіні на стіни. Паула йшла за ним, час від часу озираючись через плече. Коридор, який ще кілька хвилин тому здавався моторошним, тепер виглядав зовсім не таким страшним. Можливо, завдяки м’якому світлу лампи… або ж завдяки присутності Вінсента.
Коли вони вийшли за межі особняка і наблизились до краю лісу, Паула зупинилась. Дерева нависали темною щільною стіною. Вона вагалася, але ще до того, як встигла щось сказати, Вінсент різко зупинився, обернувся до неї й простягнув руку.
— Візьми мене за руку.
Паула розгублено подивилась на нього, не впевнена, чи правильно почула. Його рука зависла перед нею.
— Бери, — наполіг Вінсент, ворухнувши пальцями, ніби підбадьорюючи.
— Навіщо?
— Ти ж постійно хапалась за мою руку, — просто відповів Вінсент.
— Це було раніше. Чому мені тримати тебе за руку зараз?
— Тут надто темно.
— …?
На території маєтку теж було темно, але тоді вона не відчувала потреби хапатися за нього. Ліс був не надто інакший — хоча, звісно, тіні між деревами здавались більш гнітючими.
— А що як у мене станеться приступ посеред лісу? — додав Вінсент недбало.
— Але ж ти сам казав, що гуляти вночі — нормально, — з недовірою нагадала Паула.
— Ну, хтось тут верещав про привидів, і тепер це якось лячно. Та й приступи стаються раптово. Якщо я впаду посеред лісу, ти готова взяти на себе відповідальність? — спитав він із серйозним виглядом.
Паула втупилася в нього з роздратуванням через таке пояснення. Але все ж неохоче взяла його за руку.
— Веди, — зітхнула вона.
Ліс був таким же темним і зловісним, як і здавався. Тьмяне світло лампи Вінсента ледве освітлювало шлях попереду. Час від часу чувся шурхіт листя й далеке ухкання сов, що тільки підсилювало моторошну атмосферу. Паула здригалася від кожного звуку, міцніше стискаючи руку Вінсента. Попри тривогу, його спокійна поведінка й упевнений дотик якимось дивом заспокоювали.
— Тут поверни праворуч, — спокійно промовив Вінсент.
Хоч страх досі стискав їй груди, Паула крок за кроком слідувала за ним через ліс.
Голос Вінсента залишався рівним, він безпомилково вів її вперед. Паула ковтнула клубок у горлі й пішла далі, як він казав. Її рука стискала його, можливо, навіть занадто сильно — але він не відпускав. Тепло його долоні нагадувало їй, що вона не сама, поступово втамовуючи її тривогу.
Цей момент здався дивно знайомим, ніби пам’ять, що повертала її на п’ять років назад. Тоді Вінсент не бачив, і саме вона тримала його за руку й вела. Спершу він ненавидів виходити з кімнати, але згодом просто тихо простягав руку й дозволяв вести себе. Поки ці спогади спливали в її голові, навіть холод лісу видавався знайомим.
Згодом вони дійшли до краю лісу. Попереду виднівся флігель, його кам’яні стіни обплетені виноградом — усе виглядало так, ніби будівлю давно покинули.
Ось куди Вінсент привів її «подихати свіжим повітрям». Паула мовчки дивилась на будівлю, поки Вінсент відчинив передні двері.
Ручку обмотували ланцюги. Вінсент порився в кишені, витягнув ключ і вставив у замок. Почулося металеве клацання, і замок із ланцюгами впали. Вінсент відчинив двері.
Скрип дверей прорізав тишу, всередині панувала гнітюча темрява. Жодного натяку на тепло чи життя. Вінсент зробив крок уперед, лампа в його руці освітлювала приміщення. Паула пішла за ним, окидаючи поглядом темний інтер’єр.
Здавалося, місце було покинуте вже давно. Меблі та оздоблення накриті тканиною, усе застигло в часі. Навіть вітер ззовні лунав тут інакше — глухо й лячно.
Вінсент піднявся сходами, що тріщали під ногами, до кімнати, яку колись використовував. Усередині все було так само, як і п’ять років тому. Той самий ліжко в кутку, те саме вікно на всю стіну.
Вінсент першим зайшов до кімнати, обережно відкрив скляну кришку лампи, яку ніс, і запалив ту, що стояла біля ліжка. Потім обійшов кімнату, запалюючи лампи на підлозі, столі й біля дверей. Нарешті він поставив свою лампу на тумбочку й закрив її кришку.
— Іди сюди, — покликав він, простягаючи до Паули руку.
Вона підійшла, поклала долоню в його руку, й він провів її до ліжка. Коли вона сіла, знайомий скрип матраца наповнив кімнату й викликав у серці хвилю спогадів.
— Добре, що хоч тут місяць не заховався, — кинув Вінсент.
І справді — крізь вікно пробивалося чисте бліде світло місяця. Паула дивилася на це світло, відчуваючи, як погляд Вінсента зупиняється на ній.
//Коментар перекладача: чому і на мене ринула хвиля ностальгії?//
— Минуло п’ять років із того часу, як ти була тут, так? — тихо запитав він.
— Так, — Паула ледь кивнула, знову вдивляючись у знайому кімнату. П’ять років тому вона цього не помічала, але тепер усе тут здавалося непривітно порожнім, зведеним до найнеобхіднішого.
На відміну від кімнати Джоелі, наповненої шторами, килимами, вазонами й декором, ця кімната була позбавлена будь-яких прикрас. Вона віддзеркалювала стан Вінсента п’ять років тому — людини, якій нічого не було потрібно. Єдина помітна різниця — відсутність безладу, який тоді валявся всюди на підлозі.
— Ти вже не користуєшся цією кімнатою? — запитала вона.
— Ні. Більше немає потреби.
Це мало сенс. Ця кімната колись була його притулком, але тепер, коли йому більше не потрібно було ховатися, повертатися сюди вже не було причин. Від цього в Паули на серці защеміло — все ж таки багато що змінилося.
— Але час від часу я сюди навідуюсь, — додав Вінсент.
— Справді?
Паула подумала, що кімната виглядає на диво чисто — на відміну від решти флігеля. Значить, він справді її прибирає. Усвідомлення, що він зберігає це місце як пам’ять, змусило її ледь усміхнутися. Вінсент у відповідь теж посміхнувся, а тоді відвів погляд у вікно, ніби замислившись.
— Коли я сиджу тут ось так, я не відчуваю себе самотнім, — тихо промовив він.
«…»
Його низький голос звучав м’яко й тремтливо. Обличчя в місячному сяйві було спокійним, з ледь помітною усмішкою.
— Не бачити було страшно, але самотнім я себе не почував. Я постійно думав, що ти ось-ось увійдеш у двері й почнеш мене сварити. Якщо я боявся — ти брала мене за руку й вела. Якщо я казав, що мені страшно — ти відповідала, що боятися нормально. Те, що ти була поруч, робило темряву менш лячною.
«…»
— Ти дала мені сміливість її витримати.
Паула не очікувала почути від нього таких слів. І тим паче не уявляла, що вони взагалі колись говоритимуть отак. Але усвідомлення того, що він пам’ятає — що справді визнає її зусилля — наповнило її серце тихою радістю.
Вона завжди була людиною без упевненості. Ховалася за довгим чолом, уникала поглядів, зменшувала себе. Але тут, п’ять років тому, вона змогла висловлюватися, вести за собою — можливо, тому що поруч був хтось ще більш зламаний, ніж вона, хтось, хто вже не хотів жити. І з того спільного часу вона зрозуміла, що теж може когось врятувати. Що теж може залишити слід.
Її раптово накрило — ніс защипало, на очах виступили сльози. Але долоня Вінсента, яка легко торкнулася її руки, ніби заповнила всі порожні місця в середині.
Навіть після п’яти років вони знову сиділи разом, згадуючи минуле. Це здавалося сном — але навіть якби й справді було сном, Паула не заперечувала б.
— Ти сумував за мною? — запитала вона, повторюючи питання, яке колись поставив Ітан.
Вінсент тихо засміявся, в його очах промайнуло тепло.
— А ти? Ти сумувала за мною?
Чи сумувала вона? Паула вже давно знала відповідь на це питання — ще з тієї миті, як заговорила з Ітаном.
— Сумувала. І дуже хвилювалася за тебе, — щиро зізналася вона.
Обличчя Вінсента прояснилося усмішкою — чистою, спокійною, сповненою вдячності.
— Я теж, — промовив він.
Місячне світло заливало обличчя Вінсента, підкреслюючи смарагдовий блиск його очей, у яких тепер жила нестримна життєва сила й тепло. І Паула знала: вона збереже цю мить — цей вираз його обличчя, сповнений життя й радості — назавжди в серці.
-----
А тепер слухай сюди.
Я завела Telegram-канал — зайдеш у моєму профілі.
Поки що там небагато людей, але я живу за принципом:
якщо хочеш щось від всесвіту — кричи.
От і кричу.
Там: перші побачення з тайтлами, як вони живуть і хто їх писав, як справи з моїми перекладами, як справи з англомовними, що буде далі й чого не буде, новели (не плутати з романами!), фанфіки, рекомендації інших класних тайтлів, ваші поради, мої реакції, мої божевільні коментарі, дослідження про сусідство Ітана й Вайолет, рейтинги персонажів за рівнем хом’яковості, і, звісно, глибокий літературний аналіз твору «Розповідь про мою домашню іграшку»., епізоди з перекладацького життя, історії про те, як я вперше закохалася в тайтл, і, можливо, дайджест днів, коли все було надто (і не тільки з текстами)., голосування "хто б першим зламав табуретку в цьому сюжеті", а ще — фейкові рецензії, які могли б написати самі персонажі на власну історію, смішні історії з життя,
(…ну, принаймні це те, що я планую. Якщо встигну. Якщо не впаду під вагою власних ідей. Але звучить, зізнайтесь, як контент століття, правда ж?)
А поки ти не приєднався — мій переклад, бідолашний, лежить на підлозі,
качається в ковдрі, слухає "Lana Del Rey на максималках"
і питає в повітря: “чи я нікому не потрібен?..”
Але щойно ти приєднуєшся —
він встає, запарює чай,
витягує з кишені другий чернетковий варіант фанфіку і каже:
“Добре. Я працюю.”
…а потім, знаєш, як той котик, який спочатку ходив по хаті, верещав, що його ніхто не любить, що всі забули, що він голодний —
а потім йому насипали їсти, і він такий:
“мм, ну гаразд… я й не кричав, взагалі-то”
і ліг клубочком, закрив очі, заховав носик у лапки і муркоче від задоволення.
Оце я. Якщо ти приєднався.
Дякую. Тепер я спокійна. І м’якенька.
Ну все. Вибачте за нав’язливість,
сама не люблю, коли мене так затягують в канали.
!!!!! І якщо ви не хочете приєднуватися — нічого страшного. Це ваш вибір, і я його поважаю.
Просто дякую, що дочитали до кінця.
