Знову зустріч з графом(6)
— Ти зробив це навмисно? — запитала Паула, її голос ледь тремтів, хоч вона й намагалася говорити спокійно.
Вінсент зупинився й обернувся до неї, з незворушним виразом обличчя. Озирнувшись навколо, щоб переконатись, що поруч нікого немає, Паула схопила його за рукав і відтягнула в затишний кут коридору.
У пам’яті спливло обличчя Алісії, вражене й спантеличене. Після прямого запитання Вінсента про поле квітів у кімнаті запанувала напружена тиша. Лише Джоелі згодом промовила розгублено:
— Зачекайте… хтось казав, що там жовті квіти, а тепер білі?
Саме тоді Паула усвідомила — Алісія назвала поле жовтим. Це була відверта неузгодженість, сфабрикований спогад. Те, чого вона не могла знати. Джоелі переводила погляд з Вінсента на Паулу з усе більшим зацікавленням, няня обмінювалася з нею тривожними поглядами. Напруга висіла в повітрі, та Вінсент, як завжди, спритно відвів розмову в інший бік.
— Ти справді навмисно запитав мене про це? — повторила Паула вже твердіше.
Вінсент відповів без вагань:
— Так.
— Чому?
— Мав це замовчати?
— Ну… ні, але все ж—
— Паула, — урвав її Вінсент, голос у нього став важким і низьким.
Паула стиснула губи й опустила погляд:
— Так?
— Єдина причина, чому я досі нічого не зробив, — це те, що вона твоя сестра, — сказав він прямо. — Я припустив, що в тебе є причина мовчати. Хотів дати тобі час, бо думав, що тобі це потрібно. Але не думай, що я вічно терпітиму.
Його слова влучили, як удар під дих. Він мав рацію. Те, що зробила Алісія, було неприйнятним. Вона збрехала. Вкрала спогади. Усвідомлення того, що Вінсент стримувався лише заради неї, було водночас милосердям і попередженням.
— Це твій останній шанс, — продовжив він, голосом без тіні вагання. — Або ти скажеш правду, або переконаєш її зізнатися. Але на моє терпіння більше не розраховуй.
— Я розумію, — прошепотіла Паула майже беззвучно.
Серце опустилося, коли вона усвідомила вагу його ультиматуму. Час спливав, і Паула знала — чим би все не закінчилося, хорошого фіналу не буде. Брехні Алісії вже запустили ланцюг подій, з якого не було виходу.
Паула не могла підняти на Вінсента очей. Вона міцно стиснула тремтячі руки, втупившись у підлогу. Над нею Вінсент зітхнув, утома й роздратування прозвучали в цьому видиху.
— Я не намагаюся тебе залякати, — сказав він, і голос його став трохи м’якшим.
Паула ледь помітно кивнула. Вона розуміла: він тримається лише заради неї. Якби не вона, Вінсент уже давно вивів би Алісію на чисту воду й покінчив із цим. Але ця думка тільки посилювала провину Паули й змушувала ще дужче ховатись від його погляду.
Він простягнув руку й лагідно поклав її на її плече. Паула здригнулась від дотику, але він не відступив. Натомість легко стиснув плече, мов підтримуючи.
— Не відвертайся так, — прошепотів він, ще тихіше. — Інакше я починаю думати про… всяке недобре.
— Яке ще “недобре”? — обережно перепитала Паула, хоч відповідь лякала.
— Таке, що не варто озвучувати, — відповів він із ноткою іронії й чогось тривожно темного. — Але не переймайся.
— Я нічого зайвого не думала, — швидко виправилась вона, намагаючись зняти напругу.
— Чудово. Дуже слухняно, — усміхнувся Вінсент уголос, кутик вуст піднявся в легкій насмішці.
Паула не до кінця зрозуміла, що він мав на увазі під “слухняно”, але його рука на плечі здавалася важчою, ніж раніше. Коли він нарешті відступив, вона видихнула — напруга хоч трохи відступила.
— Побачимось завтра, — кинув Вінсент і рушив геть, не давши їй відповісти. Коли Паула нарешті підняла голову, його вже не було видно в коридорі.
***
Коли Паула повернулась до вітальні, то побачила Алісію, що стояла біля дверей. Після прямих натяків Вінсента раніше, Алісія явно втратила впевненість — її звична самовпевненість похитнулась. Побачивши Паулу, вона відразу кинулась до неї, рухи її були різкими, нервовими.
— Ти... — почала Алісія, потім замовкла, прикусивши губу, ніби шукаючи потрібні слова. Паула мовчки чекала.
Нарешті Алісія випалила:
— Ти ж нічого дивного йому не сказала, правда?
— У якому сенсі — дивного? — обережно перепитала Паула.
— Тому чоловікові... Вінсентові. Ти ж не сказала йому чогось дивного?
Паула завмерла. Правда важко тиснула на плечі. Вона мала сказати Алісії, що Вінсент уже все знає, що її вистава провалилась. Але слова застрягли в горлі. Її стримував страх — страх перед реакцією Алісії і тим, що буде далі.
Коли Паула продовжувала мовчати, роздратування Алісії вибухнуло. Вона підняла руку, ніби хотіла щось підкреслити, але потім безсило опустила її.
— Забий, — різко відказала вона. — З тобою говорити — суцільна головна біль.
Не сказавши більше ні слова, Алісія рішуче розвернулась і пішла геть, залишивши Паулу стояти в коридорі наодинці з тягарем недомовленої правди.
***
Тієї ночі Паула раптово прокинулась із тривожного сну. У голові ще жевріли уламки кошмару, а серце шалено калатало в грудях. Вона глянула на годинник біля ліжка — трохи по півночі. У горлі пересохло, і вона потяглася за пляшкою з водою, що стояла на тумбочці — та виявилась порожньою.
Вона зітхнула. Ще раніше просила Алісію поповнити воду, але, звісно ж, та проігнорувала. Зазвичай Паула б махнула рукою й спробувала заснути знову, та нічний жах залишив її у стані напруги, а спрага стала нестерпною.
Мимоволі вона вибралася з ліжка й ступила в темний коридор. Тиша була гнітючою, її кроки гучно лунали в порожнечі, поки вона прямувала до кухні.
У дорозі її не покидало відчуття, що за нею хтось спостерігає. Пульс пришвидшився, вона озирнулась — позаду було порожньо. Відкинувши тривогу, Паула рушила далі, хоча й пришвидшила ходу.
Раптом вона почула кроки позаду. Спершу подумала, що уява підкидає їй злі жарти — адже нерви були на межі. Але звук ставав виразнішим. Вона зупинилася — і кроки теж.
Подих збився. Вона зробила ще один крок — і кроки знову озвались. Жах повільно охоплював її. Хтось ішов за нею.
У голові майнули моторошні історії про привидів у маєтку — чутки про загадкові смерті та неспокійні душі. Вона стримала бажання втекти, змусивши себе обернутись.
Коридор за спиною був порожній, лише тіні тягнулися у нескінченність. Вона здригнулась і докорила собі за зайву вразливість.
Та щойно вона повернулась назад, як пролунав металевий скрип. Погляд зупинився на декоративній залізній статуї. Вона ледь тремтіла — рух був слабкий, але явний.
Кров застигла в жилах. Паула завмерла, не в силах звести подих. І тут з тіні статуї раптово вирвалась постать.
— А-а-а-а! — заверещала Паула, пронизуючи нічну тишу.
Вона кинулася в протилежний бік, із заплющеними очима, кричачи щосили. Та не встигла пробігти й кількох кроків, як щось ще вискочило з-за рогу. Вона впала, скрутившись на підлозі, кричала доти, поки голос не зірвався. Якась тінь торкнулась її плеча — вона почала розмахувати руками, відбиваючись від невидимого жаху.
— ...Гей, заспокойся... що з тобою... сталося...
До її вух долинув приглушений голос. Розмахуючи руками в паніці, Паула, здається, щось відганяла — хоча вже не була певна. Паніка повністю поглинула її — вона кричала й пручалася, мов одержима. Та раптом чиїсь сильні руки міцно стиснули її плечі, зупинивши її в нестримному русі.
— Візьми себе в руки!
Наказовий голос прорізав туман страху, різко повернувши Паулу до реальності. Вона розплющила очі — перед нею був Вінсент, насуплений, уважно вдивлявся їй в обличчя.
— Що сталося? Що відбувається? — вимогливо запитав він.
Задихана від крику, Паула перехопила його погляд. Її серце калатало, та свідомість потроху прояснювалась. Людина, яка вискочила з-за рогу, — це був Вінсент. Він стояв на коліні перед нею, тримав її за плечі. Поряд лежала перекинута лампа.
— Там... там хтось був, — пробелькотіла вона, голос тремтів.
— У цей час? — обличчя Вінсента потемнішало. Він озирнувся з підозрою.
Паула тремтячим пальцем вказала назад, у бік коридору.
— Статуя... кінь... біля тієї статуї хтось стояв.
— Статуя? — перепитав Вінсент, кинувши погляд на залізного коня. Підняв лампу й повільно рушив уперед. Паула схопила його за руку, та він м’яко розтис її пальці — мовляв, усе добре. Його обережні кроки луною розносились тишею, поки він наближався до статуї.
Зупинившись, Вінсент підняв лампу, оглядаючи все навколо. Світло здригалось, освітлюючи статую та її оточення.
— Тут нікого немає, — кинув він через плече.
— Справді? — тремтячим голосом перепитала вона. Коли він кивнув, Паула спробувала підвестись. Ноги не слухались, та вона обережно наблизилась до нього. Лампа освітила околиці — дійсно, там нікого не було.
— Але ж… там щось було. Темна тінь… — наполягала вона.
Це було так схоже на людину. Та скільки б вони не шукали, не знайшли нікого й нічого. Ідея, що їй усе примарилось, поволі проникала в розум, вгамовуючи страх.
Ноги знову підкосилися, і вона опустилась на підлогу. Вінсент сів поруч.
— Ти в порядку?
— М-м-м… здається, я це… вигадала, — прошепотіла вона, не впевнена у власних словах.
Жах іще не відпустив, у голові паморочилось. Вона сперлась чолом на долоню, і в ту ж мить Вінсент м’яко торкнувся її чола, повільно провівши долонею, ніби стираючи залишки страху.
— Ти була справді налякана, — зауважив він. — Уся в поту.
Його слова виявились правдою — коли він прибрав руку, вона була волога. Паула навіть не помітила, наскільки сильно її охопив страх.
— Я чула кроки за спиною, — пояснила вона. — Здавалося, ніби хтось ішов за мною.
— Ти бачила, хто це був?
— Ні. Можливо, я й це собі вигадала, — відповіла вона з тремтінням у голосі. Дивні видіння, які вона побачила, змусили її замислитися, чи не був і звук кроків ще одним обманом свідомості. Йти темним коридором без лампи було, без сумніву, помилкою.
Зробивши глибокий вдих, вона спробувала заспокоїтись. І тут її погляд ковзнув на Вінсента — і вона нарешті помітила: він був одягнений у вуличний одяг і тримав у руках лише лампу.
//Чаювання з перекладачем:
Примітка: перекладач офіційно прозвав Алісію декоративною орхідеєю
Сценка: «Кімнатна орхідея — клас паразитів»
(Глибокий вдих.)
— Із цього моменту, — перекладач з’являється у класі з журналом у руках, — на уроці літературної драми ми розглянемо типову поведінку декоративної орхідеї в аристократичному середовищі.
На дошці з’являється схема:
1. Бреше так, ніби це шепіт ангела.
2. Краде спогади і спогади називає своїми.
3. Претендує на місце, куди її ніхто не кликав.
4. А головне… залишає після себе тінь, від якої хочеться митися сіллю.
— І знаєте що, — перекладач раптом стишує голос, — я не здивуюсь, якщо оті нічні кошмари, темні силуети в коридорі, зламані лампи та тремтіння статуй — усе це її рук справа. Бо що ще чекати від орхідеї, яка вважає себе єдиною квіткою в теплиці?
Вінсент підозріло дивиться на вазон. Паула стискає щітку. Ітан тримає в руці садові ножиці, «просто на всяк випадок».//
